«Крик мами, коли забирали батька, досі у вухах» – розповідь чоловіка, усю родину якого репресували під час Великого терору

Світлана Прокоп’єва

Сталінські репресії для 84-річного очільника псковського «Меморіалу» – це особиста пам’ять. Вісімдесят років тому під час Великого терору Юрій Андрійович Дзева втратив усю свою родину. Він упевнений, що такі трагедії можуть повторитися і сьогодні, якщо люди забудуть, як просто й буденно держава йде на терор.

Родина Дзеви

Сто років тому колишній солдат російської царської армії, а після 1917-го червоноармієць Йосип Дзева вирішив оселитися у Пскові, щойно відбитому у кайзерівських військ. Рекрутований він був із Польщі у 1910 році, але до 1918 року Російська імперія розпалася. Батьки померли, зв’язки з братами обірвалися, і повертатися до Польщі не було причини. Під Псковом Йосип зустрів гарну жінку з дев’ятирічною дитиною. Вони одружилися і оселилися в селі Овсіще (сьогодні ця назва збереглася за міським мікрорайоном). Дзева влаштувався працювати модельником на фабрику «Шпагат», націоналізовану після втечі господаря Генріха Меєра в тому ж 1918 році.

Його польське ім’я стало звучати по-російськи – Осип. Сина своєї дружини Ольги, Андрія, він усиновив, дав йому своє прізвище і по-батькові. До 1937 року Андрій Осипович теж працював на «Шпагаті». Обидва, батько і син, нерідко отримували премії. У Андрія та його дружини Анастасії народилися двоє синів, Юрій і Анатолій. До 1937 року обидві сім’ї жили в одному будинку в Овсіщі.

У вересні Осипа Дзеву заарештували. Як забирали дідуся, Юрій Андрійович не пам’ятає. Натомість у пам’яті закарбувався арешт батька, який настав узимку: «Прийшли двоє молодих людей у формі. Почали шукати по квартирі. Я не можу сказати, що вони хамили – просто дивилися, шукали якісь документи. Ми плакати почали з братом (мені було п’ять років, братові три). Він нас так взяв, посадив на ліжко, зняв фотографію зі стіни – дав нам гратися цією фотографією. Візуально я це уявляю, навіть квартиру уявляю. Найголовніше, що залишилося в пам’яті, – це крик мами, коли забирали батька. Досі у вухах стоїть».

Це було 3 лютого 1938 року. Сім’я в той час жила на вулиці Радянській, 22, у Пскові. Дідусів будинок в Овсіщі конфіскувала радянська влада, а бабусю заарештували і невдовзі вислали. Така ж доля чекала і Анастасію Дзеву. Її маленькі сини на кілька років залишилися сиротами.

Зібратися знову родина змогла тільки через дев’ять років в післявоєнному Пскові, який перетворився на руїни.

Дід

Чому Йосип Дзева потрапив у поле зору органів НКВС, незрозуміло. У наказі № 00447 для нього немає відповідної категорії «антирадянських елементів»: він ніколи не був куркулем, не брав участі в «бандформуваннях», не перебував у жодній з антирадянських політичних партій. Можливо, вся справа у плані: в Ленінградській області треба було репресувати 14 тисяч осіб – чотири тисячі за першою категорією і десять за другою. Псковський округ мав віддати свою частину данини. Ну а де розкривати шпигунські справи, як не на прикордонній території? І кого брати у шпигуни, як негромадян іноземного походження?

Наказ голови НКВС Миколи Єжова № 00447 набув чинності 5 серпня, а Осипа Івановича арештували 1 вересня. Вперше його допитали через п’ять днів:

– Ви є учасником контрреволюційної шпигунської організації. Дайте свідчення по суті вашої злочинної діяльності!

– Заперечую, я учасником контрреволюційної шпигунської організації не є.

У протоколі немає пауз, але буквально в наступному абзаці інша картина:

– Ви даєте неправдиве свідчення, слідство має точні докази, що ви є учасником контрреволюційної шпигунської організації. Говоріть правду.

– Визнаю, що я, Дзева Осип Іванович, дійсно є учасником шпигунської організації польської розвідки, в яку був завербований польським консулом у 1928 році.

Звідки така різниця між першою і другою відповіддю, Юрієві Андрійовичу потім розповідав рідний дядько. Петро Мусатов зазнав репресій за другою категорією – відсидів 10 років у таборах. Як домагалися признань, він знав на особистому досвіді.

Осип Дзева був записаний у першу категорію. Слідство склало картину злочину: нібито бажаючи з’їздити до Польщі на побачення з родичами, він відвідав польське консульство в Ленінграді і там погодився повідомляти невстановленому «Василю Ларивоновичу» відомості про колгоспи і радгоспи, частини Червоної армії, що стояли у Пскові, настрої серед робітників фабрики «Шпагат» та інше. Пропонували Осипу Івановичу признатися ще й у шкідництві – розвалі артілі «Птахівник», але не наполягали.

Після двох допитів 16 вересня затвердили обвинувальний висновок, а 20 вересня 1937 року вирок виконаний. 48-річний модельник фабрики «Шпагат» Йосип Іванович Дзева був розстріляний як польський шпигун.

Бабуся

Ольга Іванівна до кінця свого життя так і не дізналася, що насправді сталося з її чоловіком. Усе, що сталося потім з нею самою та іншими членами сім’ї, здавалося звичайній неписьменній жінці якоюсь помилкою.

47-річну Ольгу Дзеву 15 листопада 1937 заарештували, два місяці протримали у в’язниці і засудили до заслання до Казахстану на п’ять років. З казахстанських степів вона писала одне за іншим прохання на адресу головного управління НКВС: «На допит до слідчого в Пскові я була викликана тільки раз, де на моє запитання, в чому я винна, я отримала відповідь, що відповідаю за чоловіка. Чому ж я повинна відповідати за чоловіка, за ним я нічого поганого не помічала протягом свого життя з ним, в його ж роботу на фабриці «Шпагат» я не втручалася, бо була зайнята своїм господарством, та й до того ж я неписьменна і нічого не розумію в його роботі. Сама ж я протягом свого життя нікому поганого не робила, за кордоном не була і не вела жодного листування. І за що тепер я повинна страждати. Тепер я вислана в далекі краї, від міста 150 км. Страждаю на ваду серця. Перенесла 2 серйозні операції і часто хворію, а тут, у глушині, лікування для мене немає. Прошу зняти з мене ганебне клеймо «соціально небезпечний елемент» і перевести в місто, де я могла б працювати і лікуватися. На всі мої запитання, в чому полягає моя вина, відповіді не отримую. Невже я так повинна загинути від невідомості. Прошу змилуватися наді мною, бідною хворою жінкою, і роз’яснити мені, чому я страждаю, не знаючи, за що».

Для НКВС провина Ольги Дзеви була очевидна: вона – дружина «ворога народу» і продовжувала «матеріально підтримувати чоловіка»: приносила йому до в’язниці продукти і гроші. Хтось брав ці гроші, хоча Осип Дзева був розстріляний у Ленінграді і похований десь на Левашовській пустці вже через двадцять днів після арешту.

Батько

За Андрієм Дзевою прийшли 3 лютого 1938 року. Сусід по квартирі Іван Андрєєв відправив наркомові державної безпеки тов. Єжову «заяву»: «16/11 ц. р. мною було подано лист н-ку Псковського окрвідділу НКВС, в якому я вказував на одного з гр-н, який обіцяв помститися тим, хто заарештував його батька, а його батько був арештований органами НКВС як ворог народу, а крім того, сам цей Дзева А. О. брав участь разом зі своїм батьком в контрабанді, отримував лист з Польщі з передачею своєму батькові Дзеві Осипу. І до теперішнього часу Андрій Осипович проживає на свободі». На доносі – рукописна віза: «Тов. Власов. Розслідувати щодо Дзеви».

Розслідування «контрреволюційній діяльності» бляхаря фабрики «Шпагат» вклалося в два допити. 3 лютого Андрій Осипович признався, що був завербований батьком і допомагав йому шпигувати для польської розвідки, а також мав намір підпалити фабрику. Допит 4 лютого був формальним – заарештований просто підтвердив свої свідчення:

– Коли і за що заарештований ваш батько Дзева Осип?

– Мій батько Дзева Осип Іванович був заарештований 1 вересня 1937 року в м. Пскові органами НКВС, і місце його перебування наразі для мене невідоме. Про злочинну діяльність Дзеви Осипа і причини його арешту я сказати нічого не можу.

– Ви говорите неправду. Вам відома злочинна діяльність вашого батька Дзеви Осипа – чому ви це приховуєте?

– Я не маю наміру більше приховувати від слідства своєї злочинної діяльності і злочинної діяльності мого батька і готовий говорити правду. Визнаю, що я спільно з Дзевою Осипом, починаючи з 1928 року до моменту свого арешту, проводив шпигунську і контрреволюційно-націоналістичну роботу на користь Польщі».

Окремо молодший лейтенант держбезпеки Капран розслідував, чому на Польщу шпигував громадянин СРСР, який за паспортом росіянин.

– Я за національністю є поляк, мої батьки також поляки, я себе вважав за паспортом росіянином лише тому, що народився в Росії. Будучи польським націоналістом, яким мене виховали батьки, і будучи вороже налаштований до радянської влади, я проводив серед свого оточення систематичну польську націоналістичну пропаганду.

13 лютого обвинувальний висновок було затверджено, 2 квітня Андрія Дзеву розстріляли.

Мати

Із Анастасією Дзевою, 28-річною матір’ю двох дітей, органи НКВС вчинили дещо гуманніше, ніж зі свекрухою. Вислали не в казахстанський степ, а всього лише в Іваново, до вислання тримали не в тюрмі, а під підпискою. Про долю двох хлопчиків п’яти і трьох років, які залишилися без батька і матері, радянська влада не хвилювалася.

В архівній справі Анастасії Василівни збереглися її прохання до спецвідділу НКВС і сухі відповіді: «Заявниця просить дозволити їй повернутися на колишнє місце проживання в м. Псков до своїх малолітніх дітей, залишених у сестри, яких не може взяти до себе в м. Іваново через погані квартирні умови, а життя на дві сім’ї вимагає зайвих коштів, в яких вона обмежена через відсутність кваліфікації. З огляду на тяжкість злочину, скоєного перед радянською владою чоловіком Дзеви А. В., та беручи до уваги, що вона вислана тільки з прикордонзони і обмежень в підшукуванні місця проживання і роботи не має – в клопотанні про скасування вислання відмовити».

Через рік тітка відвезла дітей в селище Чихачове Бежаницького району, до бабусі і дідуся. Прізвище там хлопчикам про всяк випадок змінили – до школи вони пішли як «Андрєєви». А про першу після довгої розлуки зустріч з мамою у 1944 році Юрій Андрійович згадує: «До школи ми бігли, я і брат. Мама нас зустріла, не впізнала, запитує – де такі і такі живуть? Брат махнув рукою, мовляв, не знаю, до іншого адже прізвища вже звикли, а потім приходимо додому – та жінка – наша мама сидить».

Коли почалася війна, Анастасія Дзева була мобілізована разом з іншими дружинами «ворогів народу». Додому її відпустили тільки в 1946 році. Зі Львівщини вона везла дітям піввідра яблук і три літри насіння, але на території Білорусі потрапила в поїзді під облаву на спекулянтів. Майже рік родина продавала речі, щоб винайняти адвоката і визволити Анастасію Василівну з в’язниці. До Пскова вона повернулася вже не фронтовичкою з нагородами, а судимою злочинницею.

«У неї дві роботи були, – згадує Юрій Андрійович, – вона працювала санітаркою в лікарні, і друга робота була провідником на приміських поїздах. І як тільки скорочення, то її звільняють, а тоді скорочення були суцільні. І ось її скоротять у лікарні – візьмуть провідником. Попрацює вона провідником – скорочення, знову якийсь період нічого немає, потім знову лікарня. У 52 роки вона померла».

Діти

Після війни, коли відновлювали документи, братам повернули колишнє прізвище – Дзеви. Помітної дискримінації як «син ворога народу» Юрій Андрійович не пам’ятає – після війни безбатченками був багато хто, із загальної маси вони з братом не виділялися. «Інша справа, що вступити було нікуди не можна», – говорить він: у кожній анкеті було питання і про судимість батьків, і про життя на окупованих територіях.

Бабуся Ольга Іванівна не полишала спроб дізнатися про чоловіка. Нарешті, після смерті Сталіна, у січні 1956 року її запросили в управління КДБ і повідомили: «Дзева Осип був засуджений на 14 років виправно-трудових таборів і, відбуваючи покарання, помер в місцях позбавлення волі 29 / IV 1944 р від вади серця». На підставі цієї довідки оформили і свідоцтво про смерть.

Юрій Андрійович вважає, що вона так і не дізналася, що чоловік і син були розстріляні. Сам він відкрив правду тільки в 1989 році: «Вперше я пішов в управління КДБ дізнатися про долю батька. Прийшов і кажу: я хочу дізнатися долю, де відбував термін, де похований і інше. А кадебіст таку паузу зробив: заспокойтеся, ваш батько розстріляний. Це тільки у 89-му році дізналися, ось тоді вся ця брехня розкрилася».

За короткий період кінця 1980-х – початку 1990-х, коли були відкриті архіви КДБ, Юрій Дзева встиг знайти і зробити копії архівних документів. Він з’ясував, що радянська держава сама визнала, що «передала куті меду» з сім’єю Дзеви. Ще у 1940–41 роках відбулося слідство щодо співробітників псковського відділу НКВС – їх звинуватили в необґрунтованих масових арештах, побиттях і катуваннях ув’язнених, штучному створенні групових справ і фальсифікації підписів під признаннями. Кілька людей засудили до позбавлення волі у виправно-трудових таборах. Бригадир слідчої бригади Микола Капран, який допитував Андрія Йосиповича, був засуджений до розстрілу. Висновок суд виніс у червні 1941 року, за кілька днів до початку війни, і чи був вирок виконаний, невідомо.

Після розвінчання культу особи Сталіна в 1957 році Осип Дзева, Андрій Дзева і їхні подружжя були реабілітовані. Повторне слідство не знайшло жодного доказу їхніх зв’язків з польською розвідкою. Радянська влада погодилася навіть виплатити компенсацію Ользі Іванівні за конфіскований будинок, худобу та інше майно. Нарахували 4975 рублів 43 копійки в цінах 1958 року.

Юрій Андрійович Дзева очолює псковський «Меморіал» з моменту заснування:

– Вам доводиться постійно стикатися з різними історіями і долями жертв Великого терору. До цього взагалі можна якось звикнути?

– Це така величезна трагедія… Кожна людина, кожна подія... Але коли читаєш і знаходиш таке, як, наприклад: на світанку викидати в сніг людей… Або коли на лісозаготівлях людей до дерева прив’язували і їх мухи їли, в спеку. Адже тут ще питання: були репресії, але їх хтось робив! Настільки треба бути катом, щоб ось ці речі робити? Як таке виникло? Це важко уявити. Ось як – дається наказ на розстріли, а на місці його перевиконують! Це живі люди були, невинні…

Це питання буде розколювати суспільство доти, доки влада нагорі не визнає факту злочинів. Не просто якимись заявами, що «ми не проти, що це було», а документально оформити, що сталінізм є сталінізм. А зараз ми дійшли до того, що понад 50 відсотків населення хочуть Сталіна…

– Я часто зустрічаю людей, які виправдовують масові арешти, кажуть: напевно, було за що.

– Я вам більше скажу: я зустрічався з сином розстріляного, який був таким затятим комуністом і говорив про батька: а його правильно розстріляли, заслужено розстріляли! Ось як з такою людиною можна розмовляти? Тут питання каяття…

– А є ще й така точка зору: історію репресій краще забути і не згадувати, бо вона радше вчить саму владу безкарності.

– Ні, я не згоден. Якщо це забути, то це повториться, тільки ще гірше, ще страшніше.

– Сьогодні практично не залишилося серед живих самих в’язнів, жертв політичних репресій. Ви – онук і син репресованих. Як ви вважаєте, люди, в чиїй особистій пам’яті репресій уже немає, зуміють зберегти пам’ять про цю трагедію?

– Я хочу вірити, що це можливо. Власне, я і працюю саме для цього.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода