(Рубрика «Точка зору»)
Українські політики й дипломати погано вміють тримати удар і говорити на міжнародних переговорах чітке й однозначне «ні». А це часом буває вкрай потрібно. В цьому сенсі варто було б згадати міністра закордонних справ СРСР Андрія Громико, якого західні колеги називали «Mister No». Так, він служив тоталітарній владі та був її складовою, проте геополітичними технологіями володів досконало.
Українські поступки переважно відбуваються на східному напрямку, в контактах із російським агресором. Їх пояснюють суспільству України тим, що на Сході доводиться протистояти одній із найбільших армій світу з ракетно-ядерною зброєю, з переважаючим потенціалом і так далі. Цими обставинами чинна влада виправдовує свою слабку, безініціативну позицію, символом якої стали ганебні й вкрай шкідливі для України так звані Мінські домовленості, що дають можливість Росії не визнавати себе агресором і не нести жодної відповідальності за події на Донбасі, адже РФ виступає в тих домовленостях як посередник, сказати б «чесний маклер», що абсолютно не відповідає дійсності. Повне виконання цих угод закінчиться конфедералізацією і розпадом України з подальшою окупацією РФ решти українських територій. Добре, що це розуміють уряди провідних держав Заходу, а тому в першу чергу наполягають на виведенні російських військ із Донбасу, а там, мовляв, подивимося…
Проте в останні роки й уряди західних сусідів України виставили до неї низку принизливих вимог. При цьому Будапешт, Варшава, Бухарест не мають ядерної зброї, польська, угорська, румунська армії не становлять собою нічого грізного, та й блок НАТО, до якого всі ці країни належать, навряд чи дозволить їм якісь воєнні пригоди в напрямку України. Однак і там, на цих напрямках, політика офіційного Києва така ж безсила і боязка, як і на сході.
Нещодавно Варшава запровадила «чорний список» українців, яким не можна в’їжджати до Польщі. А що ж Київ? Висловив протест, обурення, відповів паритетно (своїм «чорним списком» польських діячів)? Ні, лише принижено зажадав трохи скоротити польський «проскрипційний» документ, визнаючи його як законний.
А ще були поради з Варшави, кого призначати, а кого не призначати на керівні посади в Україні. Офіційний Київ тільки смиренно витирав плювки з обличчя. А до того ще була виклична заява польського міністра закордонних справ Вітольда Ващиковського: «З Бандерою ви до Європи не потрапите». У відповідь у Києві відмовилися на державному рівні відзначити 75-ліття УПА…
А перед тим були ще постанови Сейму і Сенату Польщі про «український геноцид» поляків на Волині й у Галичині в 1940-х роках. У цих документах Галичина й Волинь фігурують як «давні східні воєводства Польщі». Влада України вперто вдавала, що нічого не помітила.
Чи не призведуть покірливість українського керівництва та відмова від захисту національних інтересів до того, що претензії нинішньої польської влади зростатимуть за експонентою? Ця влада «розвідкою боєм» шукає межі таких своїх вимог до України, які задовольнятимуться, і не може їх знайти, бо офіційний Київ таких меж не визначив.
Вразливість критиків України
Польські політики виступили з претензіями до України майже синхронно з угорськими колегами. Для такого синхрону є певні культурно-історичні підстави, давні традиції польсько-угорських союзницьких взаємин. Як кажуть у Польщі: «Polak, wegier – dwa bratanki i do szabli i do szklanki» (Поляк, мадяр – два братанки і до шаблі і до склянки). Історично ці «братанки», м’яко кажучи, вельми стримано ставилися до української незалежності. Був, правда, період взаєморозуміння наприкінці минулого та на початку цього тисячоліття. А нині маємо об’єднання щодо України на ґрунті геополітичної короткозорості, бо треба розуміти, чим для них може закінчиться послаблення України…
Угорщина зажадала особливого статусу для своєї національної меншини на Закарпатті, включно з правом угорців вивішувати прапор Угорщини на офіційних будівлях в області, на органах місцевої влади, з правом ігнорування української державної мови і перетворення двох районів Закарпаття на таку собі угорську державу всередині української держави. Ясно, що це проміжна мета; вже тепер віце-прем’єр Угорщини жадає створення угорської автономії на Закарпатті, а також вільного надання угорцям України громадянства Угорщини, що означає вимогу зміни української Конституції. Якщо Київ капітулює, то далі можливі територіальні претензії…
З цими вимогами угорці ризикують опинитися в ізоляції, адже загроженими почуватимуться румуни (в румунській Трансільванії живуть до 2-х мільйонів угорців), словаки (в Словаччині до 0,5 мільйона угорців), серби (до їхньої держави виходить колишній автономний край Воєводіна з угорським населенням). Тобто можуть розпочатися вельми небажані процеси всередині Європейського союзу.
Поляки вже заявляли про бажання отримати репарації з Німеччини за нацистську окупацію 1939-1945 років. Проте в 1945 році і пізніше Польща вже мала компенсацію, в тому числі територіями, отримавши міста Бреслау (Вроцлав), Данциг (Гданськ), Штеттін (Щецин), Кольберг (Колобжег), Свинемюнде (Свиноусьце) і так далі. Їй це можуть нагадати…
Якщо антиукраїнська пропаганда в Польщі зростатиме, то сотні тисяч українців будуть змушені повернутися додому, що відчутно вдарить по польській економіці. Ким їх замістити? Сотнями тисяч біженців із країн Азії – арабів, курдів, афганців, пакистанців і так далі? Але українці, крім усього іншого, ще й кваліфіковані працівники…
Отже, Польща й Угорщина геополітично є дуже вразливими, потужної підтримки в ЄС вони не мають (радше навпаки, в Брюсселі давно відчувають головний біль від екстремних витівок політиків Будапешта і Варшави, не кажучи вже про їхню репутацію «євроскептиків»). Чому ж тоді офіційний Київ демонструє на цьому тлі таке боягузтво?
Без керма і без вітрил
На жаль, нинішня влада в Україні діє абсолютно ситуативно, рефлекторно. Немає якоїсь чіткої програми дій, немає системи принципів, відсутня державна ідеологія та уявлення про національні інтереси. Політичний обрій обмежується найближчими виборами і пристрасним бажанням утриматися в керівних кріслах. Це унеможливлює довгострокову політику щодо західних сусідів, щодо інших регіонів світу. Оборона національних інтересів вимагає великих сконцентрованих зусиль, витрат енергії, яка зазвичай витрачається нині на внутрішньополітичну міжгрупову боротьбу. Тому, робиться висновок, на зовнішній арені краще поступитися і зекономити сили для кланових з’ясувань стосунків в Україні.
В українському політикумі критично мало людей особисто зацікавлених в успіхах і високому міжнародному рейтингу України. Жорстка зовнішня політика можлива лише за наявності в країні сильної та відповідальної влади. Слабкість нинішньої української влади, відсутність у неї непохитних принципів і переконань не є секретом ні для кого. Тому є підстави вважати, що крім вищеназваних країн знайдуться ще й інші держави, які захочуть щось отримати від України. Адже імідж країни, що не вміє казати «ні», вже сформовано.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Конфлікти із сусідами як шанс для України
Друг пізнається в біді: що нам робити з Польщею?
Чому відбувається загострення у відносинах України і Польщі?
