Цими днями вшановується пам’ять розстріляних представників української еліти та вихідців з України в урочищі Сандармох, що в Карелії. Вісімдесят років тому Сандармох став останнім прихистком для відомих українських діячів культури, науки, військової і технічної інтелігенції, священиків – цвіту нації. Їх туди етапували 1937 року як ворогів нового радянського світу, який розбудовував вождь тоталітаризму Йосип Сталін. Перший етап розстрілів почався 27 жовтня 1937 року і тривав з перервами до 4 листопада. У розстрільному списку – 290 українців. Найбільше розстрілів випало на перші дні листопада. 3 листопада куля від капітана Матвєєва обірвала життя 134 людей, які в «розстрільних списках» називались «українськими буржуазними націоналістами». Багато закатованих у таборах і розстріляних у Сандармосі письменників, поетів, режисерів і сценаристів мали харківську адресу – будинок «Слово».
Будинок «Слово» – так просто назвали свій п’ятиповерховий багатоквартирний будинок його мешканці, представники мистецької еліти радянської України, яких згодом називатимуть «Розстріляним Відродженням». Віднедавна жахлива драма, розв’язана спецслужбами в стінах харківського письменницького будинку, зафільмована в документальній стрічці режисера Тараса Томенка «Будинок «Слово». Фільм створений за підтримки Державного агентства України з питань кіно компанією Fresh Production Group.
Кінопокази в рамках національної прем’єри відбулися в Харкові, 3 листопада – презентація в Києві, а вже з 9 листопада історичне документальне кіно вийде у прокат по всій країні.
За задумом режисера Тараса Томенка, документальний фільм «Будинок Слово» береться розповісти Україні та світові про неймовірних представників інтелігенції, які мріяли розбудувати українську Україну, а не зросійщену, залякану, закатовану республіку УРСР.
У 20-х роках минулого століття літераторам, які прибули до столичного Харкова, ніде було жити. У письменницьких спогадах йдеться, що їм доводилось жити й працювати в комуналках, у триметрових комірках, на кухнях, спати на підлозі на газетах, свої рукописи зберігали у каструлях, аби вберегти від пацюків та мишей. І тоді українські письменники звернулися до радянської влади з проханням побудувати кооперативний будинок, де б можна було без зайвих клопотів займатися винятково творчістю. У комфортних квартирах кооперативу з родинами оселилися Остап Вишня, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Михайло Яловий, Лесь Курбас, Наталія Ужвій, Майк Йогансен та інші.
Розгорнувся двобій між совєтськими спецслужбами та письменниками із руйнуванням особистості, маніпулюванням, психологічним та фізичним тиском. Всі ці механізми зараз використовуються в гібридній війні Росії проти УкраїниТарас Томенко
«Мені хотілося, щоб у фільмі «Будинок «Слово» його мешканці ніби самі розповідали про себе, сусідів, стосунки. Тому велику увагу при укладенні сценарію я з Любов’ю Якимчук, до речі, письменницею, родом із Луганська, звернув на спогади письменницьких родин. Це були генії, не побоюся цього слова. І, коли вони всі були під одним дахом, це був неймовірний електричний заряд, неймовірний синтез енергії, фантазії, дискусій, суперечок і творчості. Двадцяті роки були часом розквіту культури, поезії, театру тощо. Безумовно, радянська влада всіма силами намагалася направити потужну енергію на оспівування комуністичних ідеалів. Згодом розгорнувся двобій між совєтськими спецслужбами та письменниками із руйнуванням особистості, маніпулюванням, психологічним та фізичним тиском. Усі ці механізми зараз використовуються в гібридній війні Росії проти України, але більш досконало – у зв’язку з розвитком інтернету, соціальних мереж і телебачення. Але основи цього тиску, я гадаю, були закладені в будинку «Слово» в Харкові» , – каже режисер Тарас Томенко.
Буквально через кілька років письменники назвуть своє багатоквартирне помешкання «Будинком попереднього ув’язнення», бо звідси НКВС вивіз на розстріли, до таборів більшість його жителів. На звільнені місця заселили лояльних до сталінського режиму культурних діячів. За кілька років масових репресій повністю змінився список мешканців «крематорію» – так потім, зненавидівши, назвали його мешканці.
Системі, кривавому тирану потрібні були генії. Вони були потрібні радше живими, аніж мертвимиТарас Томенко
«Те, що відбулося в будинку «Слово», не випадковість. Все проходило за принципом «ленінського танго» – крок вперед і два назад. Крок уперед – це, коли спочатку була влаштована українізація, щоб виявити найталановитіших, коли творці – режисери, художники, письменники – могли дихнути на повні груди. Тим паче, що всі вони були й ідеологами революції, і романтиками своєї справи. А два кроки назад – це, коли влада провела, так би мовити, «тест» з виявлення тих, кого варто в першу чергу знищити і кого можна залишити. Системі, кривавому тирану потрібні були генії. Вони були потрібні радше живими, аніж мертвими. Тому генії першої ланки залишилися живими – Павло Тичина, Володимир Сосюра…Микола Хвильовий не змирився з цим, але підлість виявилася такою, що органи НКВС тих, кого залишили, підвішували в такому стані, коли довкола всіх друзів, близьких, соратників розстрілювали і таким чином змушували їх працювати на систему, щоб оспівувати ідеали комуністичної партії», – вважає Тарас Томенко.
Упродовж 80-хвилиного документального фільму «Будинок «Слово» глядач побачить документи зі спецфондів харківського і київського архівів СБУ, кадри кінохроніки того часу, записки, листування, чорно-білі фото з родинних архівів, які зберігаються в харківському «Літературному музеї» та держархіві. У стрічці звучатимуть справжні голоси Павла Тичини та Володимира Сосюри. Цікавості кінооповіді додають побутові деталі облаштування письменницького помешкання, міфи про жителів та їхні жарти.
На той час, а будинок почали заселяти 25 грудня 1929 року, для широкого загалу багатоквартирна оселя виглядала «комунальним дивом»: для письменників на даху будинку встановили солярій. Для їхньої малечі безпосередньо в будинку працював дитсадок. Понад 60 сімей жили в ізольованих квартирах, а це тоді була розкіш. Кожне помешкання складалося з трьох-чотирьох кімнат, де було пічкове опалення, гаряча вода і особистий телефон.
Радянську інтелігенцію ніщо не мало відволікати від творчості – ні каструлі, бо для письменників спеціально працювала кухня, де готували на замовлення страви сніданків, обідів та вечерь. Не мали й відволікати емоційні суперечки, ні сварки з тупотінням сусідів – для цього стіни квартир і сходи обладнали звукоізоляцією. І попри такі вигоди, будинок «Слово» для перших жителів перетворився на пекло.
Стіни квартир від самого зведення будинку мали «вуха», як технічні – у вигляді жучків та і телефону. Були і живі вуха – двірники, прибиральниці, деякі письменники теж працювали на спецоргани. Доповідали людям у погонах НКВС навіть дехто з дружин письменників.
«Органи все фіксували. Як ми бачимо за справами, вони допитували, шантажували, залучали нових агентів. Багато документів були вивезені до Москви. Особисто для мене шоком були доноси дружини Володимира Сосюри. Взагалі, вони в доносах ішли під певними «ключами» (псевдонімами). Агент 018, агент Літератор, агент Тичина. Остаточно, хто були ті люди, ми не знаємо, бо ключі не відкриваються, вони зберігаються в спецархівах Москви. Ми знали, наприклад, що агент 018 – це Остап Вишня (Губенко). Я не можу його за це засуджувати, бо там панувала атмосфера страху. Поставало питання або підписати папірець, або…Я не знаю, як і хто, поставши зараз перед подібною дилемою, повівся б. Але ті люди, які це робили навмисно, щоб знищити особистість, вони заслуговують, щоб про це всі знали і говорили», – розмірковує режисер.
Автори фільму в історії з репресованими письменниками визначальною вважають драму Миколи Хвильового.
«У нашій документальній оповіді та й в майбутньому художньому фільмі про будинок «Слово» поворотною є історія Миколи Хвильового, відданого романтика революції. Він був переконаний у своїй правоті щодо комуністичної влади. Однак, коли він із Аркадієм Любченком поїхав на село, а з 1933-го року ходили чутки містом про голод і він не міг собі уявити, що таке там робиться, і він на власні очі побачив, що твориться на селі, яких гігантських масштабів Голодомор, то він зрозумів, що не з тими заграє. Він зрозумів, що система намагається його переламати, хоче змусити робити не те, що він як художник має робити. Постріл у скроню – це був єдиний його спосіб докричатися до світу про масштаби репресій, які насуваються на Україну. І так сталося», – каже режисер Томенко.
З 13 травня 1933 року в будинку «Слово» зачаївся страх репресій, з нічними візитами представників НКВС по чергового ворога товариша Сталіна, націоналіста чи шпигуна, зі зрадами, байдужістю і божевіллям. У мешканців квартир напоготові біля дверей стояли валізки з найнеобхіднішими речами.
Сьогодні будинок «Слово» – це занедбана, пошарпана будівля. Тут і досі мешкають люди. Про страшні роки репресій хіба що нагадує меморіальна дошка з поіменним списком митців – перших мешканців «Слова». Так уже повелося, що сюди частіше приходять туристи зі Львова чи Києва, а для більшості харків’ян цей будинок сталінської доби нічим не відрізняється від решти. Мешканці Анастасії Ковальовій хочеться змінити таку сумну тенденцію. Для цього вона створила сайт ProSlovo.com.Там на електронних шпальтах вона оприлюднює документи і спогади відомих мешканців.
Це мій дім, тут живуть люди і ніяких жахів тут немає, окрім облізлих стін під’їздів. Я певний час цікавилася історією репресій, яких зазнали мешканці цього будинку. Але тепер зрозуміла, що не хочу розповідати тільки цю історіюАнастасія Ковальова
«Я не письменниця, не режисерка, не акторка і не художниця, просто поселилася тут з родиною тридцять років тому. Тут мешкають переважно звичайні люди, які не мають стосунку до того будинку «Слово». Тут живе кілька нащадків: онука і правнуки Миколи Трублаїні, син Ігоря Муратова Олексій, є онука Якова Кальницького і Ольга Тичина – правнучка поета Павла Тичини. Особисто я будинок сприймаю не як будинок жахів. Це мій дім, тут живуть люди і ніяких жахів тут немає, окрім облізлих стін під’їздів. Я певний час цікавилася історією репресій, яких зазнали мешканці цього будинку. Але тепер зрозуміла, що не хочу розповідати тільки цю історію. Я хочу, щоб люди знали про життя і боротьбу з радянською тоталітарною системою. Мені здається, дуже цікаво і потрібно знати, як письменники боролися, як співіснували, як приятелювали, зрештою, якими вони були людьми» , – розповідає харків’янка Анастасія Ковальова, яка всім охочим проводить екскурсії подвір’ям будинку «Слово».
Для дослідниці з харківського «Літературного музею» Тетяни Пилипчук робота з авторами документального фільму «Будинок «Слово» – це додаткова можливість розповісти, показати унікальність феномен українського мистецького ренесансу 20-х – початку 30-х років, який в історію увійшов як «Розстріляне відродження». Науковець, екскурсовод може годинами розповідати про кожного з перших жителів будинку «Слово». А сьогодні Тетяна Пилипчук біля меморіальної дошки пригадує прізвища жертв репресій та знищених у Сандармосі.
Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово»Тетяна Пилипчук
«Розстріли в Сандармосі – це результат діяльності тих митців, тих діячів, які жили в будинку «Слово». Відійдемо від сухої статистики, а натомість назвемо поіменно: драматург Микола Куліш, його один з найкращих друзів, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас, поет, педагог Андрій Плужанин – Панів, письменник Григорій Епік, письменник-футурист Олекса Слісаренко, письменник Михайло Яловий, письменник, літературний критик, публіцист-авангардист Валер’ян Поліщук, прозаїк Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, який повірив в українізацію і повернувся до Радянського Союзу з Відня. Всі вони тут, у будинку «Слово», жили або у власних квартирах, або винаймали житло, вони тут творили, сміялися, розчаровувалися – всі вони загинули в один день – 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох», – розповіла Тетяна Пилипчук.
Тарас Томенко під час підготовки документального фільму з’ясував, що нинішні російська ФСБ не гребує традиціями слідчих 30-х років і навіть бере обвинувачення для українських діячів, немов зі справ НКВС.
«Риторика не змінилася – все, як під копірку. У нас у фільмі показуємо смертельний вирок і він, як під копірку, повторює формулювання вироку режисеру Олегу Сенцову: зв’язок з фашизмом, з націоналізмом тощо. Ми бачимо, що система КДБ працює й надалі, і вона не зупиниться, як їй здається, поки не винищить Україну», – ділиться спостереженнями режисер Томенко.
Докладніше слухайте розповідь про фільм «Будинок «Слова» в аудіоподкасті Радіо Свобода «Радиво», гостюватиме режисер Тарас Томенко.
«Радиво» – програма про незвичайних– звичайних українців. Звучить щосуботи о 17:08 в ефірі радіо «Ера-FM» та в аудіоподкастах на сайті Радіо Свобода.
Розповідайте програмі «Радиво» про себе, своїх друзів і колег, які мають цікаві ідеї, проекти, зрештою не стоять на місці, а повсякчас розвиваються:Vol.noskov@gmail.com
