Київ – Люди на візках і з порушеннями зору чи слуху, травмовані на милицях, вагітні жінки і пенсіонери – понад третину громадян можна віднести до так званих маломобільних груп, кажуть у «Всеукраїнській асоціації людей з інвалідністю». Водночас, як зазначають активісти, значна частина українських будівель та інфраструктури залишається недоступною для них, і попри заборону дискримінації у законодавстві, такі люди щодня змушені долати десятки бар’єрів.
21 жовтня у парку Шевченка в Києві відкривається організована правозахисниками виставка «Моя історія боротьби з дискримінацією». Вона триватиме всього два дні, але у листопаді її планують відкрити знову – вже у музеї історії Києва. Про це розповідає Ірина Текучова, координаторка «Кампанії проти дискримінації», яка разом із центром «Соціальна дія» підготували згадану експозицію.
«Це історії семи реальних людей, – наголошує вона. – У нас буде сім манекенів і один будинок, який ви побачите – він уособлює синагогу, що її минулого року розмалювали молодики, які виступали проти релігійної свободи і поглумились із будівлі, і це теж є однією з форм дискримінації. Ці сім історій трапилися з людьми у минулі два роки.
Кожна історія стосується певної ознаки: йдеться і про гендер, і про інвалідність, і про сексуальну орієнтацію, і про етнічну належністьІрина Текучова
Кожна історія стосується певної ознаки: йдеться і про гендер, і про інвалідність, і про сексуальну орієнтацію, і про етнічну належність. Герої – дуже різні, починаючи від підлітків і завершуючи вже дорослими людьми. Це зовсім різні історії. Всі вони – реальні, вони взяті із життя, із звичайних ситуацій, тому багато людей можуть себе впізнати у цих історіях».
Історії будуть у письмовому і звуковому форматі, щоб усі охочі могли про них дізнатися, а враження і власні історії дискримінації, можна буде залишати у спеціальній скриньці, зауважує активістка. За словами Ірини Текучової, організатори виставки готові, якщо потрібно, надати безкоштовну юридичну консультацію тим, хто до них звернеться, оскільки дискримінація – не просто несправедливість, а й порушення українського законодавства.
Європейська комісія проти расизму і нетерпимості оприлюднила у вересні звіт, який охоплює період із 2011-го до березня цього року, і якому хоча й, з одного боку, відзначається поступ України щодо протидії дискримінації у законодавстві, але також і вказується на проблеми реалізації цієї ідеї на практиці.
Зокрема, експерти комісії вказують на дискримінацію ромів та збільшення у 2014-2015 роках кількості нападів на представників спільноти ЛГБТ+, а також використання мови ворожнечі щодо цих спільнот, а також біженців, іноземних студентів та вимушених переселенців.
Дискримінацію можна оцінювати тільки на законодавчому рівні, тому що все інше можна трактувати тільки як протиправні вчинки, зауважує Володмир Азін, головний спеціаліст організації «Національна асамблея людей з інвалідністю». На його думку, українські закони дійсно не є дискримінаційними щодо людей з інвалідністю, але вони часто не виконуються:
– У 2006-му році була ухвалена Конвенція ООН про права людей з інвалідністю, у 2009-му вона була ратифікована в Україні і набрала чинності 6 березня 2010-го. Дотепер іще триває процес імплементації. Але враховуючи, що ратифікована державою конвенція є документом прямої дії, то завжди можна апелювати до положень конвенції і оскаржувати протиправні дії у міжнародних судових інстанціях.
Не завжди, однак, є покарання (за невиконання українських законів, які забороняють дискримінацію – ред.), і не завжди є вплив такого покарання. Покарання має бути таким, щоб ситуація виправлялася.
Наприклад, що може бути для людини з інвалідністю дискримінаційним – це недотримання принципів доступності. Для людей з різними нозологічними ознаками це можуть бути різні бар’єри, і якщо держава активно не впливає на усунення цих бар’єрів або допускає виникнення таких бар’єрів – то це вже є дійсно дискримінаційним.
– Про які саме бар’єри Ви говорите?
– Дискримінованими в Україні є, наприклад, люди з порушеннями слуху. Для них дуже мало інформаційного продукту, який можна було б легко сприймати. Наприклад, телебачення. Чи багато програм дублюється субтитрами чи для них робиться переклад жестовою мовою? Більш-менш, у новинах на деяких каналах це є, але цього недостатньо.
Якщо ж говорити про людей з порушеннями опорно-рухової сфери, то для них важлива наявність фізичних елементів доступності: щоб сходи дублювалися пандусами або підйомними пристроями, щоб широкі двері були, аби вони своїми компенсаторними засобами могли користуватись вільно, тобто на візку пересуватись, хто – з трапецією, хто там – з милицями.
На все, що було збудовано до 2016-го року, чинні державні будівельні норми не поширюютьсяВолодимир Азін
І в державі немає нормативних документів, які б залагоджували цю ситуацію для будинків, які експлуатуються. На все, що було збудовано до 2016-го року, чинні державні будівельні норми не поширюються. Немає відповідних вимог до балансоутримувачів або тих установ, які обслуговують такі споруди.
Державні будівельні норми поширюються тільки на час будівництва, введення експлуатацію, або капітальний ремонт чи реконструкцію таких будівель. Більш складна ситуація – щодо споруд, які вважаються пам’ятками архітектури, там потрібні окремі дозволи, які, власне, не надаються.
Візьмемо наш національний цирк або національні музеї – дуже мало із них є доступними для людей з порушеннями опорно-рухового апарату. А чи є там перекладачі жестовою мовою як безкоштовна послуга? Я не знаю про випадки, щоб це було.
От музей Тараса Шевченка у Києві багато приділяє уваги елементам доступності, тобто не тільки доступу фізичного до споруди, але і стежить, щоб вся інформація в експозиції була доступна усім, незважаючи на нозологічні ознаки відвідувачів.
– Чи є позитивні приклади в Україні – якщо говорити не про окрему будівлю з елементами доступності для людей з інвалідністю, а про міську інфраструктуру загалом? Чи все погано, на Вашу думку?
– Я апелював би до більшої аудиторії, до маломобільних груп так званих. Сюди належать і люди з інвалідністю – їх, за підрахунками нашої держави, їх 6-7 %. Але я думаю, що це – хибні підрахунки, бо за даними ВООЗ, їх 12-15% у кожній державі.
Людей із маломобільних груп є близько 40% громадян державиВолодимир Азін
Але також до маломобільних груп належать і люди пенсійного віку, вагітні, батьки з дитячими візочками і діти дошкільного віку, а також – травмовані люди, які мають тимчасові порушення у сенсорній сфері, опорно-руховому апараті або в когнітивній сфері. Так от, таких людей із маломобільних груп є близько 40% громадян держави, і саме про їхній захист від дискримінації ми будемо говорити.
Приклади позитивні, звичайно, є. Наприклад, термінал D в аеропорту «Бориспіль» побудований за принципами універсального дизайну. Не всі принципи там враховані, але більшість із них. Їх сім усього.
У Донецьку у 2013-му році ми проводили аудит доступності. І там так само новий термінал аеропорту побудований за принципом універсального дизайну. Зараз він – у руїнах, так, але він свого часу вказував на хорошу тенденцію.
Західний реабілітаційно-спортивний центр. Він розміщений у Львівській області і побудований за принципами універсального дизайну. Так само свого часу будувався аналогічний центр у Євпаторії.
Є доступні споруди, але доступність більше стосується людей з інвалідністю, а універсальний дизайн – це філософія, яка допомагає уникнути ізоляції одних людей від інших.
– У чому тоді полягає ця філософія?
– Універсальний дизайн заперечує пандуси, але він так само заперечує і сходи. Він має сім принципів, і перший із них – це рівність у використанні, тобто будь-який продукт має бути розроблений так, щоб ними могли користуватись більшість людей.
По-друге, має бути гнучкість у використанні, щоб ним можна було користуватись інтуїтивно. Ну, от ви купуєте телефон – зараз вони випускаються за принципами універсального дизайну. Або, наприклад, якісь запобіжні засоби, наприклад, кавомолка: якщо не закрити кришку, то не можна її увімкнути.
Так само універсальний дизайн закликає до врахування габаритів: люди можуть бути, наприклад, різної статури, різного зросту і можуть використовувати різні компенсаторні засоби: візок, тростина, слухові апарати, окуляри – і все це мусить враховуватися в просторі.
Це – нескладна філософія, і якщо її дослідити, то ці принципи можна прилаштувати до будь-якого продукту – архітектурного, інформаційного, побутового, транспортного.
Але це все можна застосовувати тільки під час проектування. Бо, якщо перебудовувати щось під ці принципи, переробляти, то це може збільшити вартість продукту від 35% до 100%.
– Голова уряду Володимир Гройсман раніше говорив про те, що в Україні відповідальними за це є місцеві громади, і кожне місто має розробити власну програму щодо того, як забезпечити безбар’єрність.
– Наскільки це взагалі дорого, і як вийти з цієї ситуації?
– Якщо щось уже збудовано, то варто використовувати принципи розумного пристосування. Це також елемент доступності, але спрямовані або на конкретну людину, або на якусь групу людей, охоплених якоюсь нозологічною ознакою.
Ну, ось пандус можна вважати прикладом розумного пристосування, якщо будинок давно збудований, але, як у нас часто буває в Україні, роблять пандус ззовні, і можна потрапити до будівлі, але офіси організацій, навіть соціального спрямування, можуть бути розташовані на кількох поверхах – а ліфт відсутній.
– Хотілось би дати людям якісь конкретні поради. Якщо людина з інвалідністю, наприклад, відчуває, що її дискримінують або порушують її право на доступний простір, то куди їй можна звернутися і на що вона може розраховувати?
– Тут потрібно дослідити, які роботи треба виконати, щоб забезпечити умови доступності, і тільки після цього якось вирішувати питання.
Навіть якщо житло приватизоване, можна звернутися до органів місцевої влади із питанням про заміну житлаВолодимир Азін
До нас, наприклад, іноді звертаються за порадою, як поставити ліфт на третій поверх у п’ятиповерхівці. Я розумію, що це теоретично можливо, але практично краще людині порадити замінити житло. Навіть, якщо житло приватизоване, можна звернутися до органів місцевої влади із питанням про заміну житла на рівноцінне, і це законодавчо регулюється. Або піти іншим шляхом: продати своє житло і купити інше – у будинку, який є доступним.
