Івано-Франківщина – Традиційно на Покрови в прикарпатських селах проводять поминальні служби біля криївок та бункерів, де загинули бійці Української повстанської армії. Таких в області близько чотирьох тисяч. Науковці називають феноменом підпільну боротьбу УПА, яка тривала аж до середини 50-х років минулого століття.
Навіть через стільки років в Галичині знаходять архіви УПА. Найчастіше – у великих залізних бідонах, закопаних у землю. Пошуки таких матеріалів проводять і краєзнавці та школярі Загайпільської школи на Коломийщині. Зі слів старожилів села, до цього часу не знайдені ще дві криївки на берегах річки Турка. Десь тут, на присілку Мельники, можуть бути закопані документи і книги, – каже вчитель і краєзнавець Володимир Мандрусяк.
«Розказують люди, які мали з повстанцями зв’язок, що там була бібліотека. На Мельниках десь закопані документи УПА – також до цього часу не знайдені. Ми пробували зі школи провести краєзнавчу експедицію, але нам не вдалося щось знайти. Хоча один чоловік показав точне місце. Не брав металошукач зовсім нічого. Може, це в дерев’яних ящиках», – розповідає Володимир Мандрусяк.
«Беріть, москалі, подавіться»
А ще дві криївки (місцеві люди їх називають бункерами) на присілку Мельники енкаведистам вдалося виявити у грудні 1945 року. Тоді підпіллям УПА в Загайполі керував Григорій Мельник. Після поранення в часи Першої світової війни мав дерев’яну ногу і кульгав. Його син Йосафат вчився у Львові, був знайомий зі Степаном Бандерою. Після закінчення війни, як і батько, пішов у підпілля. Разом із ними переховувалося кілька вояків з боївки Шрама. Про їхню загибель Володимир Мандрусяк написав у книзі «Впродовж століття».
«Були два бункери один біля одного. То Мельника-старшого енкаведисти з дому привели, заставили відкривати вхід. Кричали здаватися. Хлопці викинули спочатку один раз одяг – «Нате, москалі, подавіться». Другий раз дали якийсь там одяг – «Беріть, москалі, подавіться». Третій раз кинули гранату – «Беріть, москалі, подавіться». І почалася перестрілка. За цей час сусідній бункер поряд зірвався, не знати від чого. Увага перекинулася на той. Ці загинули. Хто лишився – через річку льодом втекли в інший бік», – розповідає Володимир Мандрусяк.
Тоді загинули п’ять повстанців: батько і син Григорій та Йосафат Мельники, Іван Андрійчук з села Острівець, Іван Федорак і Дмитро Палагіцький. Одного контуженого вояка взяли в полон. Він відбув 15 років у таборах. Приїжджав до Загайполя, коли було перезахоронення в 1995 році.
Їм не було ще і двадцяти років
В селі Гончарів Тлумацького району криївка була розташована на сільському обійсті в районі, що зветься «Циганський кут», біля Вірменської каплиці. У квітні 1945 року там загинуло теж п’ятеро повстанців: Василь Ільків (по-вуличному Андреогриці), Іван Слободян (Мінців), Василь Данилюк (Іванцевої Параски), Михайло Кулик (Левин), Федір Кобилянський (псевдо Тарас). Трьом було по 18 років, одному – 19, ще одному – 17. Житель села Іван Герелюк від батьків чув, як то було.
«У моєї тети, метрів 50 від каплиці, була криївка, хлопці там ночували. А на день мали росохацьку криївку. Але хтось продав їх, коли вони були в селі. З різних сторін над’їхали російські солдати. Хлопці почали з хати тікати, а вони поставили кулемет, а ще трьох – із автоматами. Одного нашого тут таки поряд вбили, другого – туди, як до Джуркова. Він був поранений, то зі словами «На тобі, бандера!» добили його. А ще двоє не втікали чомусь туди, де верби є, а на поле. І їх тут побили», – розповідає Іван Герелюк.
Жертовність повстанців вища, ніж у японських камікадзе
Близько чотирьох тисяч укриттів мали на Прикарпатті повстанці. Таку цифру наводить кандидат історичних наук Михайло Паньків, який п’ять років тому видав книгу «Схрони, криївки і бункери ОУН-УПА». І якщо для пересічних людей різниця між ними неістотна, то науковець пояснює: схрони – це тимчасові схованки або господарські склади для зберігання зброї, одягу, ліків; криївки – місця перебування повстанців; бункери – штаби, де перебувало кущове чи крайове керівництво.
Будівництво таких військово-оборонних сховищ Михайло Паньків називає одним із феноменів визвольної боротьби УПА. А ще одним, за його словами, була налаштованість повстанців загинути, але не здатися ворогу.
В Японії самураїв-камікадзе, які загинули, десь три тисячі. А у нас – понад 25 тисяч. Це феномен, що люди заради своєї Батьківщини гинули, щоб не здатися в полонМихайло Паньків
«Якщо під час бою не загинув, то 80 відсотків покінчили з собою. А тепер давайте, порахуємо. На Прикарпатті, та і в Західній Україні в середньому на село припадало 6-7-8 криївок. У нас по області людей, які загинули, покінчили з собою – до п’яти тисяч. У Львівській області більше, до шести тисяч. В Тернопільській так само. В інших областях менше. Було десь 25 тисяч людей, які покінчили з собою. Я цікавився: в Японії самураїв-камікадзе, які загинули, десь три тисячі. А у нас – понад 25 тисяч. Це феномен, що люди заради своєї Батьківщини гинули, щоб не здатися в полон. У світі більше такого повторення немає», – каже історик Михайло Паньків.
Перепоховані через півстоліття
Гідно пошанувати загиблих повстанців вдалося аж після проголошення незалежності України. У Загайполі вони були поховані на присілку Мельники і лише у 1995 році перепоховані на цвинтарі. На місці їхньої загибелі люди поставили хрест.
Коли за радянських часів у Гончареві селяни біля Вірменської каплиці відрами насипали землю і зробили могилу, то батька Івана Герелюка та інших викликали в КДБ у Івано-Франківськ, питали, хто то зробив. А у 1985 році встановили 5-метровий металевий хрест. Саме на цьому місці вперше в Гончареві вивісили синьо-жовті прапори.
У 2014 році розпочали реставрацію могили біля каплички. Виклали фундамент чотири на три метри і висотою півтора метри. Допомагали місцеві люди. На Покрову два роки тому з нагоди 73-ї річниці створення УПА могилу освятили.
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
