(Рубрика «Точка зору»)
Нині навколо України сформувалася вкрай невигідна для неї стратегічна конфігурація: російські війська на Донбасі, російські війська на північному сході (на напрямі Чернігів – Суми), російські війська, що найближчим часом під приводом навчань з’являться на півночі в Білорусі, російські війська на півдні в Криму і російські війська на південному заході в Придністров’ї. Фактично, тільки західний кордон України не заблокований Росією. Це дає Кремлю можливість розтягувати українську оборону по периметру кордонів, на власний розсуд обираючи найвигідніше місце для завдання удару.
Немає жодних підстав розраховувати на те, що Москва відмовиться від своїх планів щодо ліквідації України як реально незалежної держави і піде на якесь дипломатичне розв’язання чинної ситуації. Це означає, що Україна має готуватися до відсічі неминучому російському вторгненню, тобто переводити (швидко, оперативно!) економіку на воєнні рейки, все життя країни підпорядковувати завданням оборони. Наразі тут зроблено ще дуже мало…
Успіх бойових дій передусім забезпечується наявністю резервів. Чомусь досі в Україні не сформовано Резервну армію, котра могла б відповідати на несподівані воєнні загрози, адже значна частина ЗСУ скута на сході й не зможе перекинути велику кількість військ на інші фронти, що можуть бути створені російською армією.
У цьому сенсі велику тривогу викликають нинішні спільні російсько-білоруські маневри «Захід-2017», що можуть дуже легко перерости у бойову операцію проти України з завданням удару в тил, з північного заходу, в напрямку Києва. І запевнення президента Білорусі Лукашенка, що нещодавно прозвучали в Києві, мовляв, із білоруської землі війна не прийде в Україну, нічого не варті. Якщо Кремль ухвалить відповідне рішення, хто буде про щось питати Лукашенка? Хіба в 2008 році, напавши на Грузію, Росія питала дозволу президента Ющенка на використання проти грузинів свого Чорноморського флоту з території України? Ющенко навіть гучно протестував і суворо забороняв, але Кремль його не почув, кораблі вийшли з Севастополя в море і попрямувати обстрілювати узбережжя Грузії та нищити невеликий, але боєздатний грузинський флот…
І взагалі, чи залишиться Лукашенко на своїй високій посаді, якщо він протестуватиме в той час, коли його країна де-факто буде окупована російськими військами?
Навіщо нас заколисують?
Чимало українських військових експертів, зокрема Олег Жданов, Анатолій Грищенко, Ігор Романенко, Ігор Козій та багато інших, формально правильно і навіть переконливо доводять, що вторгнення Росії нереальне через низку об’єктивних чинників. Справді, навколо України не так уже й багато російських військ. Якщо виходити з класичних критеріїв воєнного мистецтва, сторона, що нападає, повинна мати триразову перевагу над стороною, що обороняється. Нині ЗСУ і Національна гвардія разом мають приблизно 300 тисяч «багнетів», то ж Росія повинна зосередити на українських кордонах щонайменше 900-тисячне угрупування. Наразі його тут ще немає. Однак, крім теоретичних розрахунків, є ще реальне життя. У 1941 році Гітлер не мав чисельних переваг над Червоною армією. Ба більш, радянські військові доповідали Сталіну про велетенські саме радянські переваги над Вермахтом у танках, літаках, артилерії тощо і закінчували свої доповіді ритуальною фразою: «Ну він (Гітлер – ред.) же не ідіот, товаришу Сталін». Сталін лише одного разу запитав своїх підлеглих: «А якщо він ідіот?»
Шеф радянського ГРУ генерал Голіков ретельно стежив, чи почнуть в Європі різати баранів, щоб виготовляти теплі кожухи для Вермахту. Не почали, а Гітлер напав. З його боку то була авантюра, бо не можна воювати в Росії без теплого одягу, без спеціального пального, що не замерзає на лютих російських морозах, і так далі. Але він напав і мав шанси на успіх. А хіба вторгнення Путіна в Крим у 2014 році не було авантюрою з шансами 50:50? Якби на той момент при владі в Києві були тверді, рішучі й сміливі люди, а не смертельно перелякані людці, то все могло закінчитися для Путіна провалом. Не даремно від самого початку він діяв дуже обережно, вичікувально, так, щоб у будь-який момент можна було б відступити і заявити, що Росія і не збиралася нічого робити в Україні, то все ініціатива «зелених чоловічків», які придбали оснащення у воєнторгах. Проте, побачивши, що жодних спроб відсічі немає, Путін пішов далі. Чого варте лише знамените засідання РНБО, де вся українська верхівка одностайно (за винятком одного-єдиного Турчинова) відмовилася захищати українську землю… Саме на таких діячів у Києві Путін розраховує й тепер. Чому б йому й сьогодні не спробувати зіграти в таку гру? Якщо одна авантюра блискуче вдалася, чому б й другій не мати такий же самий результат?
Путін не має варіантів
Блискуча кримська авантюра стала для Путіна геополітичною пасткою. Якщо раніше він мав можливість відступити, то тепер він настільки занурився в процес реставрації імперії та руйнації світового порядку, що задній хід уже неможливий. Не має простору для політичного маневру, для використання «м’якої сили». Будь-яке примирення з Заходом передбачає повернення Криму Україні й виведення російських військ з ОРДЛО, що означає політичний суїцид для Путіна. Отже, назад повернутися йому не можна. Лишається тільки йти вперед до кінця, себто ва-банк, зі спробою за будь-яку ціну знищити Українську державу, сподіваючись, що вона не встоїть і стане маріонеткою Кремля або розпадеться на кілька шматків, а Захід не встигне відреагувати, і всіх буде поставлено перед доконаним фактом.
Альтернатива для Кремля – визнати свою стратегічну поразку. Але ж ціна цього неминуче виявиться занадто високою. Імперія або йде вперед і розширюється, або деградує і розпадається. Tertium non datur. Путін сам загнав себе у ці лещата імперської логіки.
П’ята колона Кремля зберегла гроші і могутній медіа-ресурс
На жаль, наступна путінська авантюра має шанси на успіх. У нас уже забули заяву ватажка угруповання «ДНР» Захарченка про «Малоросію». А даремно. Нещодавно кремлівський політолог Сергій Марков сказав українським журналістам, щоб вони не забували про Віктора Федоровича. Цілком можливо, що незабаром на чолі цих кремлівських бантустанів («ДНР»/«ЛНР») раптом з’являться «легітимний» Янукович і «легітимний» Азаров, під прапором яких російські війська підуть у наступ за «легітимну» Україну-«Малоросію»…
Але біда в тому, що ще одна «ДНР»/«ЛНР», потужна п’ята колона Кремля чудово почувається в Києві та Харкові, Запоріжжі й Одесі, у Верховній Раді, Кабміні, Адміністрації глави держави… Якщо обидва ці загони Кремля й армія агресора почнуть діяти синхронно, Україні буде важко. Тим більше, що жодної реальної боротьби проти агентури Кремля чинна влада не веде, воліючи домовлятися з нею. Україну заженуть у військово-політичні лещата, коли агресія ззовні поєднуватиметься із заколотами і провокаціями всередині країни. П’ята колона геть не постраждала після подій 2014 року, зберегла боєздатність, вплив, гроші і могутній медіа-ресурс. Вона готова до вирішальної битви. А Україна й українці?
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
