Львів – Про таємне масове захоронення закатованих НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР) людей мовчала 66 років львів’янка Галина Сагайдаківська. Підлітком у 1951 році вона випадково побачила, як на Личаківському кладовищі з машин вивантажували людські тіла. З того часу вона не мала спокою. Поділитися цим вирішила аж тепер у розмові з Радіо Свобода.
Галині Сагайдаківській у 1951-му було 13 років. Щоранку вона бігла до школи навпростець – через Личаківський цвинтар. І одного дня, на початку осені, побачила таке, що поселило жах у її серце на все життя.
«Це був початок осені, було тепло. Я тоді була чи то в сьомому, чи у восьмому класі. Мені було 13 років, це був 1951 рік. Брама цвинтаря завжди була зачинена на ланцюг і висіла поржавіла велика колодка, ми, діти, бігали через відкриту фірточку. Дітваки вчились у 49-й школі, і ми так сюди бігли. У той день я десь метрів 50 пробігла від брами по алеї, бачу: викопана величезна яма, на ширину алеї, глибока. Я побачила, що не зможу перейти, тому обійшла попри могили і почула шум двигуна машини і брязкіт ланцюга на брамі. Злякалась й інстинктивно присіла за могилою. Бачу, що брама відкрилась, в’їхала вантажна машина, вкрита тентом брезентовим, їде до ями, вискочили двоє чи троє людей і відкрили тент. Бачу: загорнуті в великі міхи тіла людей, побачила: стирчать з-під брезенту білі голі ноги, і подекуди видно голови. Я зрозуміла, що це загорнуті тіла людей. Я одразу здогадалась, що – вбитих, бо тоді КДБ всі боялись. Я зігнулась і потім побігла, понеслась до основного виходу на вулицю Мечникова. Це десь була восьма година, вересень, похмурий тоді був ранок. Я почула гупання, як тіла кидали: гуп-гуп-гуп», – пригадує Галина Сагайдаківська.
Цей звук тіл, які скидали у яму, просто врізався у її пам’ять. Територія довкола Личаківського цвинтаря і на самому кладовищі не була оточена, адже це було досить безлюдне тоді місце. Алея була ґрунтова, посипана піском. Вдома Галина розповіла батькам про те, що вона побачила на Личаківському цвинтарі зранку. «Мовчи, нікому ні слова, бо опинимось в Сибіру або нас розстріляють», – почула ці слова від батьків і мовчала аж до сьогодні.
Через два-три дні після побаченого на цвинтарі дівчинка наважилась, але разом з товаришками, пройтись цим місцем.
Все розрівняно, все посипано пісочком. Я подумала б, що мені це приснилось, якби не шрам, який маю донині, коли тоді вдарилась в надгробокГалина Сагайдаківська
«Побачили, що нічого не видно: гладенька алейка, посипана пісочком, навіть на траві і на нагробках жодних решток землі. Все розрівняно, все посипано пісочком. Я подумала б, що мені це приснилось, якби не шрам, який маю донині, коли тоді вдарилась в нагробок. Більше після цього жахливого випадку ніколи сюди не ходила», – пригадує жінка.
Це могли бути тіла українських підпільників
Якби тоді Галину помітили, то вона могла б опинитись у тій же ж ямі, що й привезені тіла людей. У вересні 1951 року людей, яких радянська влада вважала «ворогами радянського народу», допитували, катували, вбивали у львівських тюрмах – на Лонцького, на Городоцькій, на Замарстинівській і в пересильній в’язниці № 25. Кожен райвідділ міліції мав приміщення, куди привозили на впізнання людей.
Директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий припускає, що у вересні 1951 року на цвинтар могли привезти тіла вбитих із однієї з цих тюрем. На вантажівці могло поміститися до 25 тіл.
Ця версія потребує детального дослідження, тобто слід дослідити місце, вказане жінкоюРуслан Забілий
«Перевозити останки людей, загиблих, могли тоді тільки працівники НКВС, тоді МДБ, а потім КДБ. Таким чином – це моя версія – спецслужби могли маскувати і таємно захоронювати повстанців, які загинули внаслідок проведення військово-чекістських операцій або внаслідок діяльності оперативних груп. Бо ці останки після ідентифікації в обласному управлінні треба було кудись подіти. Ця версія потребує детального дослідження, тобто слід дослідити місце, вказане жінкою», – каже історик.
Свідчення жінки – підстава для дослідження території
Інформація Галини Сагайдаківської є важливою і цікавою, погодились і в меморіально-пошуковому товаристві «Доля», яке займається дослідженнями таких фактів. Знайти архівні документи, де б були вказані місця масових захоронень, ще жодного разу науковцям товариства не вдалось. Адже архіви КДБ чи МВС неодноразово нищились, особливо на початку 1990-х, зауважив Святослав Шеремета, керівник товариства. До того ж всі місця захоронень вбитих чи закатованих людей маскувались.
Свідчення жінки про місце масового захоронення є підставою дослідити цю територію, говорить Святослав Шеремета.
Це наш обов’язок дослідити, бо це може бути захоронення жертв політичних репресій. Для цього має бути дозвіл керівництва Личаківського цвинтаря і міської владиСвятослав Шеремета
«Це наш обов’язок дослідити, бо це може бути захоронення жертв політичних репресій. Для цього має бути дозвіл керівництва Личаківського цвинтаря і міської влади. Бо треба зняти асфальтну доріжку. Звичайно, що версій може бути багато. Але якщо ми говоримо про 1951-й, то це могли бути тіла вояків УПА чи членів підпілля ОУН, які були арештовані КДБ і вбиті під час допитів чи опісля розстріляні. В архівних справах фігурують вироки суду, допити, але не вказані місця захоронень. Це режим суворої конспірації, і можуть бути матеріали в архівах Москви», – каже керівник товариства Святослав Шеремета.
У міській раді поки заперечень щодо проведення досліджень, згідно зі споминами львів’янки, не мають, але це питання, кажуть, слід обговорити.
«Безперечно, що маємо зібратись умовною робочою групою, почути всі думки і в межах цієї групи ухвалити рішення щодо свідчення жінки», – пообіцяв заступник міського голови Львова Андрій Москаленко.
Неподалік місця, на яке вказала Радіо Свобода Галина Сагайдаківська, встановлено хрест жертвам політичних репресій. Адже туди з кінця 1940-го до червня 1941 року НКВС звозив тіла людей, замордованих у львівських в’язницях і слідчих ізоляторах. Згідно з архівними документами, у січні-лютому 1941 року сюди привезли тіла понад ста немовлят віком від одного до тридцяти днів. Малюки були народжені у львівських тюрмах жінками-політв’язнями, яких вагітними арештували офіцери НКВС у 1940–1941 роках за співпрацю з ОУН. Найбільш масові захоронення у післявоєнному Львові, загалом на території західних областей України, були в період боротьби радянської влади з визвольним рухом – у 1946–1952 роках.
Галина Сагайдаківська призналась, що не могла більше тримати в своїй пам’яті спогад про жахливий день вересня 1951 року і дуже хоче, щоб це місце захоронення виявили і людські останки були гідно перепоховані.
