(Рубрика «Точка зору»)
Василина Думан
Чи болить защемлений нерв свободи? До Вашої уваги п’ять історій про українців, їхні права та їхній парламент. Кожна – показова з точки зору того, як народ і влада реагують на порушення гарантованих Конституцією України свобод.
Про депутатів і добровольців, про авіаторів, які домоглися для всіх українських транспортників права на страйк. Про спецслужби і спецзакони в українських реаліях – читайте далі у матеріалі.
Воєнізовані формування і політика
Конституція України, стаття 37: «Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань».
Верховна Рада VIII скликання була обрана на позачергових виборах восени 2014 року. Україна входила в один із найдраматичніших етапів своєї новітньої історії – анексію Криму і збройний конфлікт на східних теренах, інспірований «рускім міром». Багато людей зголосились воювати добровольцями, пішли у батальйони. Лідери двох таких формувань, «Правого сектору» й «Азову», пізніше заявили про політичні амбіції.
Воєннізоване формування «Добровольчий український корпус» – це батальйон «Правого сектору». Очільник руху Дмитро Ярош вийшов зі складу організації і створив ще «Українську добровольчу армію» та громадсько-політичний рух «Державницька ініціатива Яроша». Ярош – депутат Верховної Ради. «Правий сектор» – партія та організація.
«Азов» – батальйон, створений у 2014 році. Його очільник – Андрій Білецький. У 2015 році батальйон обзавівся громадсько-політичним рухом «Цивільний корпус». У жовтні 2016-го було оголошено про створення партії «Національний корпус». Білецький – депутат Верховної Ради.
Білецький і Ярош зманіпулювали конституційною забороною. Формально воєнізовані формування мають інші назви, ніж політичні сили. Але фактично керуються одними й тими ж людьми.
Який це має стосунок до прав і свобод? Наявність воєнізованих формувань при одних партіях і політиках ставить під ризик рівні можливості для участі громадян у політичному житті своєї країни.
Комбати обмежують чужу свободу на участь у представницькій демократії і самі нею не користуються. Вони банально не ходять на засідання у Раду. За інформацією онлайн-сервісу парламентських даних Rada4you.org, Ярош був присутній на роботі у 2,4% випадків, Білецький – 1,6%.
Право на гідність і спецслужба
Конституція України, стаття 28: «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню».
Ще одна гучна тема періоду каденції теперішньої Ради – це доповідь ООН щодо прав людини. У звіті, зокрема, йшлося про зловживання Служби безпеки України. Мова йшла про незаконне позбавлення волі, утримання в непризначених для цього місцях (так звані «таємні тюрми СБУ»), порушення права на захист і катування людей, підозрюваних у сепаратизмі чи потуранні йому.
Радіо Свобода тоді інформувало, що, за словами помічника генерального секретаря ООН із прав людини Івана Шимоновича, «деякі випадки тортур були заподіяні людям … на територіях, підконтрольних українській владі, і більшість із них пов’язана із зафіксованими випадками тортур у будівлях під контролем СБУ».
Співробітник моніторингової місії ООН Уладзімір Щербау ще у березні 2016 року в ефірі «Громадського радіо» розповідав авторці цих рядків, що частину людей спецслужба утримувала задля обміну полоненими між українською стороною й угрупованнями «ЛНР» і «ДНР».
Голова комітету Верховної Ради з питань прав людини Григорій Немиря й омбудсмен Валерія Лутковська зробили публічну заяву, в якій розкритикували СБУ.
Чому ця ситуація узагалі виникла і чи міг парламент цьому запобігти? Відповіді на ці питання є у доповіді авторитетного правозахисника Євгена Захарова для Української Гельсінської спілки з прав людини. Повну версію (українською мовою) можна почитати ТУТ.
Якщо коротко, то вся справа у законодавстві, яке президент-утікач Янукович змінив під себе і свій режим, а чинна влада не виправила зробленого попередниками. Як наслідок, СБУ є одночасно спецслужбою, яка мала б дбати про державну безпеку, і має повноваження правоохоронного органу, тобто може арештовувати і затримувати (і широко ці методи застосовує), хоча це – функції поліції, і в законі про Службу безпеки вони не вказані. «Відсутність регламентації затримання та арешту у відкритому парламентському акті є порушенням принципів права і може привести до повної безконтрольності дій СБУ», – констатує Захаров.
Закон «Про Службу безпеки України» кишить формулюваннями на кшталт «інші дії», «інші завдання», «в інших випадках», що «дозволяють розширити межі втручання державного органу в ту чи іншу сферу і створюють загрозу порушення прав людини», зазначає правозахисник. Також раніше СБУ мало у розпорядженні слідчі ізолятори для утримання осіб, взятих ними під варту. Але у 2003 році цей пункт із законодавства було виключено. Слідчі ізолятори де-юре мали б стати приміщеннями для адміністративних потреб, але де-факто лишилися місцями несвободи.
Не менш інтригуючим є той факт, що СБУ, відповідно до діючого закону, підпорядковується одноосібно президенту. Спецслужба зобов’язана виконувати за його доручення, «...інші завдання, безпосередньо спрямовані на забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки держави». Які саме «інші завдання» – не уточнюється, додає автор звіту.
До 2010 року, коли режим Януковича змінив закон, СБУ мала регулярно інформувати про свою діяльність також і Верховну Раду, зокрема, відповідати на депутатські запити і звернення тимчасових комісій парламенту. Тепер же голова СБУ лише раз в рік подає звіт у Верховну Раду.
Вишенька на торті – працівники Служби безпеки, відповідно до п.1 статті 25 закону, мають право «вимагати від громадян та посадових осіб припинення правопорушень і дій, що перешкоджають здійсненню повноважень Служби безпеки України, перевіряти у зв’язку з цим документи, які посвідчують їх особу, а також проводити огляд осіб, їх речей і транспортних засобів, якщо є загроза втечі підозрюваного або знищення чи приховання речових доказів злочинної діяльності». Але показувати своє посвідчення у відповідь і підтверджувати свою особу вони не зобов’язані. Нещодавно в Україні вже був випадок, коли зловмисники представилися працівниками СБУ і викрали бізнесмена заради викупу.
Що зробив парламент, аби звузити до розумних меж повноваження та розширити підконтрольність Раді Служби безпеки, яка за Януковича перетворилась на кишенькову спецслужбу президента? Нічого. Лише зараз, у травні 2017-го, уряд подав на розгляд законопроект №6521 про внесення змін до Законів України «Про попереднє ув'язнення» та «Про Службу безпеки України» щодо функціонування слідчих ізоляторів (що, відповідно до звіту ООН, використовувались як «таємні тюрми»). Максимум, на що наважився уряд, – легалізувати ці місця затримання людей. «Запропоновані законопроектом зміни дозволять встановити правові підстави функціонування фактично існуючих установ попереднього ув'язнення Служби безпеки України», – читаємо в пояснювальній записці Кабміну.
Поліцейська держава
Конституція України, стаття 22: «Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
Поліцейська держава як устрій з надзвичайними повноваженнями для поліції і спецслужб стала загрозою для України із поданням на розгляд Верховної Ради двох законопроектів, за які особисто ратували президент Порошенко та чинний генпрокурор Юрій Луценко.
Мова йде про відхилений законопроект №5490 і майже ідентичний по суті, але таки ухвалений закон №5610, що ним до першого читання включно суттєво обмежувалися права обвинувачених, підсудних та інших фігурантів кримінальних проваджень. Обидва ці законопроекти різко розкритикував експерт «Центру політико-правових реформ» Олександр Банчук. Аналізуючи обидва проекти, правозахисник робить висновок, що вони є антиконституційними.
Коли законопроект №5610 ухвалили в першому читанні, то він порушував право бути вчасно повідомленим про обвинувачення (стаття 29 Конституції України) – закон пропонував, щоб це можна було зробити, надіславши повістку за останнім зареєстрованим місцем проживання та через публікацію в офіційних ЗМІ. Отже, людина могла б і не знати, що проти неї відкрито кримінальне провадження, а отже – не скористатися гарантованим правом на захист.
Практика заочного засудження може стати джерелом зловживань, наголошував Банчук та інші правозахисники. Закон також звужував право на особисту свободу – пропонувалося збільшити строки тримання під вартою для досудового розслідування з 12 до 18 місяців. І це тоді, коли умови утримання в українських СІЗО важко назвати прийнятними. Відповідно до нововведень, дозвіл суду на арешт ставав довічним – раніше дія такого дозволу була обмежена шістьма місяцями. Строки кримінального провадження також збільшувалися з 12 до 18 місяців. «Ми стали свідками регресу української правової системи до радянських часів – повернулися норми Кримінально-процесуального кодексу 1960 року», – стверджував експерт «Центру політико-правових реформ».
Генпрокурор Юрій Луценко наголосив, що норми, які повертаються в кримінально-процесуальне законодавство, не зачеплять більшість громадян України, але будуть направлені на притягнення до відповідальності президента-втікача Януковича та членів його «сім’ї».
Але правозахисниця Галина Койнаш впевнена, що генпрокурор якраз створив Януковичу можливість уникнути правосуддя. «Проблема в тому, що будь-який вирок за цим законом може бути оскаржений у міжнародних інстанціях», – пише в колонці для українського журналу «Новое время» член Харківської правозахисної групи Галина Койнаш. Бо Європейський суд із прав людини (далі – ЄСПЛ), стверджує вона, може визнати закон таким, що порушує право Януковича на справедливий суд.
Загалом правозахисники сходяться на тому, що закон 5610 під приводом притягнення Януковича до відповідальності насправді ставить під загрозу права українців загалом, і постраждати може будь-хто, не любий чинній владній системі.
Людину могли б звинуватити у диверсії чи зґвалтуванні, заочно засудити (про повістку вона не дізнається, бо буде за кордоном), заарештувати (бо дозвіл на арешт стає довічним), утримувати хтозна скільки часу в СІЗО чи у невизначеному статусі. Такі надзвичайні повноваження могли стати приводом для зловживань для слідчих і прокурорів.
Після дуже потужної хвилі спротиву з боку авторитетних правозахисників і медіа, у випадку з цим конкретним законопроектом Верховна Рада ухвалила соломонове рішення: депутати проголосували за нього у першому читанні, внесли правки, і вже у другому читанні ухвалили як закон, прибравши з тексту найгостріші положення.
Право на страйк для транспортників
Конституція України, стаття 44: «Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів».
Тут болячка задавнена і ледь не хронічна. В Україні є закон «Про транспорт» (з 1994 року). А в ньому – 18-та стаття із забороною для транспортників страйкувати, якщо їхня робота пов'язана з перевезенням пасажирів чи обслуговуванням безперервно діючих виробництв.
Працівники і профспілка авіакомпанії «Аеросвіт» ще в далекому 2007 році почали боротися за свої права: їм затримували зарплати, та й умови праці їх не до кінця задовільняли. Після чотирьох років боротьби транспортники-авіатори дійшли до страйку. Але Бориспільський міськрайонний суд протестувати їм у такий спосіб не дозволив, а якщо бути точнішим – заборонив. Незалежна профспілка авіаторів у відповідь подала позов у ЄСПЛ. Справа отримала назву «Веніамін Тимошенко та інші проти України».
У 2013 році «Аеросвіт» збанкрутував. У 2014 році ЄСПЛ ухвалив рішення на користь авіаторів-страйкарів – уже колишніх працівників «Аеросвіту». Суд зобов’язав український уряд виплатити їм 20 тисяч євро компенсації і внести зміни у законодавство.
Це як втратити віру в одужання, поїхати до закордонного спеціаліста і таки отримати шанс. Але Рада у цьому випадку виконує роль умовно патогенних бактерій. З другої спроби і на заклик тодішнього омбудсмена Лутковської депутати 6 червня все ж розглянули проект закону «Про внесення змін до деяких законів України щодо гарантування реалізації конституційного права людини на страйк». Але за основу не ухвалили – відправили на повторне перше читання.
Проект передбачає зміни у двох законах. Перший – «Про транспорт». У вже згаданій 18-й статті законотворці пропонують дозволити транспортникам страйкувати. І доповнено статтю 24 закону про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) – вона забороняє проведення страйку, якщо це створює загрозу національній безпеці.
У такій редакції закон профспілку авіаторів задовольняв – його узгодили з активістами. Голова Об’єднання незалежних профспілок авіапрацівників Веніамін Тимошенко у коментарях ЗМІ казав, що «тепер всі транспортники України (і не тільки нашої країни) мають право на проведення страйків для захисту своїх трудових прав та інтересів. А це – найсильніший і дієвий інструмент діалогу з недобросовісними роботодавцями».
Війна і люди
Конституція України, стаття 24: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Інспірований Росією збройний конфлікт в Україні триває вже третій рік. А його початок припав на закінчення каденції Ради VII скликання.
Депутати як представники влади максимально продемонстрували свою неготовність вирішувати той шквал проблем, який накрив державу. Хвиля вимушеної внутрішньої міграції набула вражаючих масштабів.
Верховна Рада VII скликання відреагувала як страус із зоопарку Януковича – сховала голову в пісок. «Зазвичай, держави (...) намагаються якомога голосніше заявити про проблему, навіть перебільшити кількість внутрішньо переміщених осіб, швидко ухвалити закон та інші нормативно-правові акти, аби швидко отримати якомога більшу допомогу від міжнародних організацій. В Україні ж навпаки – проблемі влада не приділяла належної уваги, закони і підзаконні акти не ухвалювалися, кількість внутрішньо переміщених применшувалася», – йдеться у звіті Харківської правозахисної групи.
Після дуже потужного тиску з боку українських волонтерських груп, правозахисників, медіа та міжнародної спільноти тодішня Рада таки прийняла спецзакон, але такий, що, за оцінками експертів, обмежував у правах вразливі категорії. Наприклад, в одній зі статей цього закону порушувався принцип презумпції невинуватості: щоб отримати статус внутрішнього переселенця, люди мали доводити, що вони не злочинці. Правозахисники, волонтери, активісти організацій переселенців звернулися до президента з проханням накласти вето. І він це зробив. У протистоянні «влада-громада» почався другий раунд.
Потім були вибори (27 листопада 2014 року), і українці оновили склад парламенту на 56%. Лише 187 з 423 депутатів раніше вже обиралися у Верховну Раду, повідомив після виборів рух «Чесно».
У січні 2016 року Рада VIII скликання проголосувала за зміни до закону про внутрішньо переміщених осіб. Українська Гельсінська спілка з прав людини назвала тепер закон зразковим.
Але потерпілі від війни категорії населення усе ще залишаються дуже вразливими. Найбільш обмежені в правах – жителі непідконтрольних територій та жителі Криму, які не покинули півострів після анексії.
Кримчани мають одночасно українське громадянство і статус нерезидентів. А літні люди, які не виїхали з непідконтрольних чи окупованих територій, не отримують пенсій (хіба якщо фіктивно реєструються як вимушено переміщені). Порушується також право на свободу пересування. За січень-березень 2017 року (точніше – середина березня) приблизно семеро людей померли у чергах на контрольно-пропускних пунктах на лінії розмежування у зоні конфлікту, звітує Управління з координації гуманітарних питань ООН в Україні.
Які висновки можна зробити з цих історій? Як писав український літератор Сергій Жадан, «мало хто розуміє специфіку політичної боротьби, громадяни згадують про політиків лише на певній стадії непрухи й злоби».
Українське суспільство бурхливо реагує лише на пряме порушення прав і свобод. Тобто, вибухає тоді, коли защемлений нерв свободи дійсно болить.
І тоді влада, – завжди-завжди! – йде на поступки. Але досвіду системного громадського контролю дій влади в Україні поки що немає.
Василина Думан, Громадянська мережа «Опора»
У тексті збережено виділення, зроблені автором
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
