Чому мрія про комунізм могла здійснитися на Заході, а не в Україні?

У Фінляндії в порядку експерименту 2 тисячі безробітних отримують від держави невелику суму, яка покриває їхні базові потреби. Від них не вимагають шукати роботу чи показати, як вони витрачають гроші. Їм довіряють. Деякі учасники експерименту говорять, що це дало їм можливість позбавитися від стресу і створити нові плани. У Швейцарії рік тому на референдумі відмовилися від ідеї давати людям гроші просто так, причому у розмірі не найменшої зарплати – близько 2500 доларів у перерахунку. Там вирішили, що це буде стимулювати неробство. Чи є експерименти з дармовими грошима нереалізованою мрією людства про комунізм, чи за цим стоїть тверезий економічний розрахунок? І як би ця ідея могла б працювати в Україні, де соціальні експерименти з комунізмом пішли колись трагічним шляхом? Про це говоримо зі старшим економістом, членом Наглядової ради центру соціально-економічних досліджень «CASE Україна» Володимиром Дубровським.

– Певною мірою, це дійсно здійснюються мрії про комунізм. Але ця сума у Фінляндії – 560 євро на людину, відносно невелика, – якщо перераховувати на українські реалії, то це було б десь близько 1000 гривень на місяць (якщо порівнювати з добробутом фінів та середньою зарплатою у Фінляндії). То якби людина отримувала таку сумірну суму в Україні, вона, мабуть, все ж таки продовжувала б собі шукати роботу. Це в жодному разі не влаштувало б її як утримання, на яке можна спокійно жити та ні про що не думати, як про це мріяли комуністи. Тому це, радше, я сприймаю як заміну традиційної допомоги з безробіття.

Є проблеми з тим, що коли людина, будучи безробітною, отримує якусь роботу, вона втрачає допомогу, і це, відповідно, значно зменшує її стимули такі невеликі роботи шукати. Якщо вона, до того ж, перебуває в такому стані довго, то вона може взагалі й втратити і соціальну повноцінність, вона може впасти в стрес, а стрес, насправді, заважає шукати роботу.

В цьому сенсі можна це сприймати позитивно, але виникає хороше питання, яке, до речі, в Фінляндії поставили профспілки, що робить їм честь: що державний бюджет у такому випадку бере на себе доволі великі зобов’язання. Відповідно, треба компенсувати за рахунок якихось податків. Тобто, на тих, хто працює, накладається додатковий податковий тягар, за рахунок чого виплачується гроші, але в процесі цього перерозподілу, з одного боку, спотворюються стимули для тих, хто працює, бо їм доводиться сплачувати більше податків, і, відповідно, у них менше стимулів працювати, – а з іншого боку, ці гроші в процесі втрачаються: на адміністрування потрібні теж чималі ресурси. Загалом, це може вести до зменшення суспільного добробуту.

– Схожий експеримент хотіли провести у Швейцарії, там йшлося про понад дві з половиною тисячі доларів у перерахунку, і там від цієї ідеї відмовилися. Але серед аргументів, які там лунали, йшлося не стільки про те, що ці гроші, якщо б вони виплачувалися безумовно усім громадянам, відбивали б у них охоту працювати, скільки про те, що Швейцарія – не острів, і з їхньою політикою надання притулку вони б стали ще більш привабливим місцем для людей, які хотіли б отримати гроші просто так. І вони боялися, що приїде надто багато невідповідальних людей. Наскільки оця річ є важливою?

– Це дуже гарне запитання, бо насправді можна уявити, що така країна, як Швейцарія, чи така країна, як Японія, можуть собі таке дозволити, бо там існує дуже висока культура взаємодії між людьми, дуже високий соціальний капітал, і, відповідно, дуже висока культура праці.

Наприклад, в Японії дуже низький рівень безробіття, близько 2%, – «такого не буває», – але це тому, що в Японії це великий сором не мати роботу. Це сором не перед державою, а перед своїм оточенням.

Як я розумію, щось схоже є і у Швейцарії, бо це країна з дуже добре усталеними відносинами всередині поселень і кантонів. І виходить так, що, можливо, швейцарці це собі можуть дозволити, бо там є суспільний контроль за тим, щоб люди не живилися з цієї «халяви».

У нас нічого схожого, на жаль, немає. Я б сказав, що встановлювати утримання в розмірі двох з половиною тисяч доларів, тобто на такому рівні, який дозволяє абсолютно нормально жити, комфортно – це, все ж таки, дуже ризиковано, адже, безумовно, це робить країну дуже привабливою для якихось «шаровиків». Але й воно може цю трудову мораль зруйнувати, бо якщо утворюється такий стимул, то дедалі більше може з’являтись людей, які будуть цим користуватися і подавати приклад іншим. І за кількадесят років, наприклад, ця мораль може просто зникнути, а отаке утримання залишиться, і це створить великі проблеми для такої країни.

Експеримент Фінляндії мені набагато більше подобається, бо йдеться не про комфортні умови, а, радше, про таку «залізобетонну запобіжну сітку», яка не дозволяє людині опуститися нижче, дозволяє їй залишитися соціально повноцінною, не потребує обтяжливого адміністрування, не потребує, наприклад, контролю за фактичним добробутом, контролю за фактичною зайнятістю цієї людини, а створює умови, за яких у яку б ти халепу не потрапив, ти все ж таки не будеш жебракувати, не будеш голодувати. Але я б доповнив таке утримання зобов’язанням всіх працездатних відпрацьовувати певну кількість годин на громадських роботах, причому таких непрестижних, на які людина, яка має зайнятість, просто не погоджується.

– Якщо повернутися до фінського експерименту, то один із його учасників говорить про те, що він підприємець, і ці гроші дають йому можливість повернутися до ідеї власного бізнесу. Чи це міг би бути приклад для України на шляху до розширення кількості дрібних підприємців, людей, які могли б не заробляти зараз, в цю хвилину, копійку, щоб якось вижити, а подумати про створення та розвиток свого власного бізнесу?

– Тут є певне непорозуміння з самим словом «підприємець», бо з одного боку, підприємець, за класичним визначенням, – це є людина, яка створена для підприємництва, яка не може і не хоче працювати за наймом, яка просто мріє відкрити свою справу, чого б їй це не вартувало. Я таких людей зустрічав неодноразово, які терпіли крах, потім починали все знову, але вони себе більш ніяк не мислять, ніж взяти якусь ідею і створити з неї бізнес.

За українським юридичним визначенням підприємця, дуже багато людей, які займаються індивідуальним дрібним бізнесом для виживання, теж потрапляють в цю категорію, і це, на мій погляд, непогано, тому що ці люди собі створюють робоче місце, вони щось заробляють, щось роблять корисне для інших, не вимагаючи при цьому жодних грошей від держави, від суспільства. Це, я вважаю, є набагато кращим, ніж вони б отримували допомогу з безробіття. Але треба розуміти, що ці люди не є в повній мірі підприємцями, вони заробляють, наприклад, таксистами, чи дрібними торгівцями, але вони не мріють, щоб створити якусь справу та розвинути її.

Тому я би розглядав два види політики: перше, це, створення якнайкращих умов виходу на ринок, щоб людина, яка хоче заробляти для власного виживання, або ж хоче розпочати власну справу, але у будь-якому разі мала можливість це зробити без великих витрат, можливо, навіть без державної реєстрації, у вигляді такого собі патенту, який можна купити та спробувати себе – не вийшло, значить, не вийшло. І без жодних санкцій, без обтяжливої процедури закриття підприємницької діяльності, вийти з того бізнесу, якщо не вийшло.

З іншого боку, було б непогано, якби люди, які є творчі, і не дуже ефективно для них працювати в якихось вертикальних структурах, мали б натомість можливість власної реалізації, якби вони отримували таку можливість певний час там «побити байдики», придумати якісь нові ідеї без необхідності кожного дня ходити на роботу і віддавати всі сили там.

Але питання тут в тому, чи може український бюджет це дозволити. У нас є приблизно 20 мільйонів людей працездатного віку. Якщо кожен з них буде отримувати по 1000 гривень на місяць – це третина нашого бюджету. Україна просто не така багата країна, як Фінляндія, і вона навіть теоретично не може собі дозволити навіть таку дрібну допомогу, про яку йдеться.