На Донбасі 3 роки тому був не референдум, а фейк – Ніколаєнко

Навесні 2014 року на Донеччині та Луганщини проросійські сили провели не референдум, а фейк. Це констатував в інтерв’ю Радіо Свобода перший заступник голови Донецької ОДА після перемоги Майдану Андрій Ніколаєнко. На його погляд, окуповані території Донбасу віддаляються від України, а для повернення міг би бути корисним досвід врегулювання конфлікту в Північній Ірландії. 11 травня минає три роки заходу, проведеному в деяких населених пунктах Донбасу сепаратистами і названому ними «референдумом». У «бюлетені» внесли одне запитання: «Чи підтримуєте Ви акт про державну самостійність ДНР (ЛНР)?» За даними ініціаторів заходу, «за» нібито проголосували 89 відсотків виборців.

– Наскільки схожі були ці «референдуми» трирічної давнини – в анексованому Росією Криму і в так званих «ДНР» і «ЛНР»?

– На Донбасі була тоді (з цими «референдумами» – ред.) зовсім інша ситуація, ніж із кримським «референдумом». Це може подобатися чи не подобатися багатьом вашим слухачам, але в Криму були дійсно дуже проросійські настрої. На Донбасі, як це звикли показувати російські ЗМІ, проросійських настроїв не було – ми робили соціологію, міряли і знали це напевно. На Донбасі був фейк, а не референдум. Відкрили набагато менше виборчих дільниць, ніж, наприклад, зазвичай відкривали у цих регіонах раніше (до заколоту сепаратистів – ред). Охочих прийти на дільниці було небагато, а ті, хто забажав, змушені були стояти в чергах. У навчальних та інших закладах із дільницями керівники, які відстоювали проукраїнську позицію, отримали погрози фізичної розправи від бойовиків із вимогою відкриття виборчих дільниць.

Цей «референдум» був потрібен Росії для створення телекартинки із нібито величезними чергами охочих проголосувати за «незалежність» чи, тим більше, за приєднання до Росії. За моїми суб’єктивними оцінками, в цьому «референдумі» взяли участь до 15 відсотків населення. А якими були результати? Думаю, що ті, хто пішли, мабуть це і був реальний показник по максимуму охочих до Росії.

– Минули ці три роки – на що перетворилася «Донецька народна республіка»?

– Це квазідержавне утворення, яке утримується винятково за рахунок сусідньої держави, яка і спровокувала все це. Але дане квазідержавне утворення щодня стає міцніше, обростає своєю бюрократією, своїми «паспортами» тощо. І з кожним днем перебування цієї території під контролем не України, а Росії, під впливом інформаційного поля Росії тощо ми віддаляємо можливість повернення цієї території до України невійськовим способом. Те, що можна було зробити для повернення рішучішими діями у 2014, 2015 році зараз уже неактуальне.

– А що саме можна було зробити у 2014, 2015 році, адже російські війська втрутилися на Донбасі?

– На моє глибоке переконання, кризу на Донбасі можна було не довести до втручання військових сил Росії на територію України. До операції під Іловайськом великих угруповань російських сил, за моєю інформацією, на території України не було. Так, були обстріли з території Росії, були окремі інструктори, провокатори, агенти. Але потужної військової присутності не було. Те, що трапилося під Іловайськом, можна було спрогнозувати, інформація про це була у розвідки. Й Іловайськ – трагедія, якої можна було уникнути. Відповідно, треба було наприкінці травня – початку червня 2014 року проводити активніші, дієвіші дипломатичні заходи. І це – питання не до мене, а до новообраного тоді президента, який обіцяв за кілька тижнів завершити (антитерористичну операцію – ред.). За кілька тижнів завершити – це утопія, але те, що завершити війну можна було без тисяч жертв (а нагадаю, що коли Порошенко прийшов до влади, то кількість жертв нараховувалася сотнями), то зараз це – десятки тисяч.

– Що ж тоді далі буде з цими окупованими територіями Донбасу, які віддаляються від України? Що робити Україні – чи є лише сподівання на послаблення держави-агресора Росії, на кризу в очолюваній Путіним державі?

– Є два сценарії. Один із них той, який більш активно використовує сьогодні українська влада. Але теж частково. Це сценарій блокади, відрізання тих територій під приводом того, що це буде добре для України. Я ж вважаю, що це – поганий сценарій із болісними наслідками. Я думаю, що реально здійснити на цих територіях теж довготривалий, поступовий північно-ірландський сценарій. Коли Північна Ірландія після багатьох років дуже виснажливих терористичних атак фактично пройшла нинішній шлях. Я вважаю, що можна досягнути миру, але за участі міжнародних посередників. Принаймні тимчасової, але міжнародної адміністрації. Сьогодні з цією ініціативою може виступити лише Україна. Я поки не бачу такої готовності української влади. Сьогодні війна, на превеликий жаль, перетворилася на зручний спосіб пояснення багатьох власних неспроможностей.

– Добре – українська влада буде наполегливішою у цьому питанні, зокрема, перед західними партнерами, але ж Росія все блокує – в ООН, будь-де…

– Без сумніву, позиція Росії є надзвичайно важливою і надзвичайно складною для України. Але, однозначно, ця ситуація є економічно невигідною, вразливою і для Росії. Питання в тому, що ми маємо демонструвати все можливе на інших фронтах, якщо ми не можемо на військовому, показуючи нашу здатність до реформ, боротьби з корупцією, і постійно пропонувати шляхи – різні сценарії вирішення. Ми вперлися в цей «Мінськ», який абсолютно невигідний Україні і є більш вигідним російській стороні. Це був програш української дипломатії. І просто не знаходиться в Україні лідера, керівника, який би сказав: «Це була, можливо, актуальна тимчасова передишка для 2015 року, але сьогодні це точно не працює. Потрібен новий формат, нові умови». Є велика частина дипломатії, що є непублічною, за зачиненими дверима, яка спрацювала в Північній Ірландії. Якщо пан Клімкін та інші будуть більше вивчати досвід Північної Ірландії та Англії, Ірландії, вони швидше знайдуть вихід із кризи.