В Україні «деолігархізація» відбувається за рахунок інших олігархів на користь президента – дослідник Фонду Карнегі

«Система держуправління складна, законсервована та інертна. Потрібні конкретні рішення. Я хочу привести в урядові структури 1000 нових агентів змін», – повідомив днями у «Твітері» прем'єр-міністр України Володимир Гройсман. Від моменту затвердження Верховною Радою його уряду минув рік. Днями українське відділення Фонду Карнегі опублікувало новий випуск Ukraine Reform Monitor, спробувавши дати відповідь на запитання, чого більше бачили жителі України за минулий рік: гучних політичних декларацій чи реальних реформ?

Авгієві стайні української політики виглядають дещо пристойніше, хоч і не сяють чистотою – таке, якщо спробувати сформулювати коротко, загальне враження авторів доповіді. Понад 50 справ корупціонерів доведено до суду. Особливо багато шуму наробив нещодавній арешт очільника податкового відомства України Романа Насірова, якого однак відпустили на свободу під заставу в 100 мільйонів гривень.

Схвалена важлива реформа судової системи і закон про статус суддів. Проведені серйозні чистки в апараті поліції: чверть старших офіцерів були звільнені як такі, що не відповідають новим вимогам (щоправда, частина з них пізніше поновилася на роботі за рішеннями судів). Розпочата розрахована на чотири роки радикальна реформа охорони здоров'я. Економіка України у 2016 році припинила падіння і навіть – вперше за останні роки – дещо зросла. А конфлікт з проросійськими сепаратистами на сході країни перейшов з гострої фази в затяжну, що в нинішній ситуації дає владі можливість більше займатися внутрішніми проблемами.

Окрім того, як відзначають експерти, президенту Петру Порошенку вдалося консолідувати виконавчу владу. На відміну від свого попередника Арсенія Яценюка, нинішній прем'єр Володимир Гройсман – союзник, а не конкурент Порошенка, дружні президенту люди стоять і на чолі ключових відомств. З одного боку, як пишуть автори доповіді, це дає владі свободу рук для проведення реформ – тим більше, що про найважливіші проблеми країни уряд начебто має уявлення:

З іншого боку – новітня історія України складалася таким чином, що після кожної зміни влади довіра громадян до нового керівництва виявлялася короткочасною. На думку українського політолога Володимира Фесенка, нинішня ситуація особлива: «Абсолютна більшість українських громадян не довіряє зараз ні владі, ні опозиції. І це дещо стабілізує напружену ситуацію. Але от питання – чи надовго?»

Над цим питанням і перспективами українських реформ в інтерв'ю Радіо Свобода розмірковує співредактор доповіді Ukraine Reform Monitor, дослідник Фонду Карнегі (Вашингтон), який працював в Україні, Балаж Ярабік.

– Макроекономічна стабілізація – це факт, але нічого подібного не могло б статися без допомоги і гарантій з боку міжнародних фінансових організацій, які виступають у ролі певних фінансових протекторів України. Звісно, цей захист не дістається задарма. МВФ, з одного боку, вимагає проведення неоліберальних реформ, а з іншого – наполягає на тому, щоб українська влада вживала максимально суворих заходів щодо боротьби з корупцією. Цю стабілізацію потрібно, крім того, розглядати в певному контексті: перед цим, у 2015 році, українська економіка впала на 15 відсотків. Тож нинішні успіхи вельми скромні. Україна потребує набагато швидшого зростання.

Негативних явищ поки вистачає: не вдалося здійснити приватизацію низки важливих підприємств, річний відтік капіталу з України становить 12-13 мільярдів доларів, що більше за обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку країни. При цьому основний іноземний інвестор – Росія.

– Часто говорять про те, що Україна і Росія якщо не офіційно, то де-факто перебувають у стані війни – і при цьому росіяни активно інвестують в українську економіку. У які галузі?

– У ті галузі, до яких вони ще мають доступ. Перш за все це банківська сфера. Не випадково ми були свідками акцій українських націоналістів, спрямованих проти філій російських банків, чийого відходу з України вони домагаються, – це перш за все «Сбербанк». Тож якщо говорити про інвестиції, то перше місце Росії забезпечене тим, що капітал з цієї країни, як і раніше, присутній на українському ринку, в той час як з інших країн капіталу приходить дуже мало.

– Середній щомісячний дохід в Україні дуже низький – за останніми даними, щонайменше 200 доларів, це менше, ніж навіть у багатьох інших колишніх республіках СРСР, не кажучи про країни ЄС. Ваш звіт, при всіх можливих «але», витриманий у досить оптимістичному дусі. Ви вважаєте, що пересічні українці відчули за останній рік якісь зміни на краще?

– Ми спробували підсумувати, перш за все, те, що Україні вдалося зробити в частині реформ. У цілому ж ви маєте рацію: соціально-економічні умови залишаються важкими для більшості жителів країни. Позначилася тут і ціна тих неоліберальних реформ, яких вимагає МВФ: різко зросли тарифи на електроенергію, на газ, що дуже важко для громадян. Вони, напевно, не бачать ситуацію в рожевих тонах. Я думаю, що в нинішньому році це буде головне питання для української влади: чи почнуть реформи приносити плоди для звичайних жителів країни, чи відчують прості люди якесь поліпшення. Якщо ні, нинішньому уряду загрожують великі проблеми. І в цілому буде складно утримати ту політичну консолідацію, яка стала важливою рисою останнього року в Україні. Вона відбувається всупереч війні на сході країни, всупереч безлічі політичних проблем, які зберігаються. Але без поліпшення соціально-економічної ситуації ця консолідація навряд чи буде тривати.

– Якщо я правильно зрозумів, Ви говорите про консолідацію влади, насамперед влади президента Порошенка і уряду України. Ви вважаєте це позитивним фактором?

– Я вважаю це фактором, який сприяє підвищенню керованості. З точки зору якості демократії це не обов'язково позитивна річ. Президент Порошенко зараз контролює виконавчу владу, враховуючи силові структури, має в своєму розпорядженні значний вплив на судово-правову систему. Це серйозна концентрація влади в одних руках, що для України явище унікальне. Це неоднозначна річ, але проводити найнеобхідніші реформи – судової системи, приватизацію тощо – без політичної волі неможливо.

– Порошенко, як відомо, обіцяв «деолігархізацію» України. Наскільки йому вдається виконувати цю обіцянку? Націоналізація «Приватбанку», який належав олігарху Ігорю Коломойському, – крок у цьому напрямку?

– Політична консолідація, якої домігся президент Порошенко, супроводжується і бізнес-консолідацією – у його власних інтересах, адже він теж великий бізнесмен-олігарх. У цьому я бачу слабке місце його правління і всього процесу українських реформ. Тобто «деолігархізація» відбувається за рахунок інших олігархів, але на користь ділових інтересів олігарха-президента. З Коломойським теж не все так просто. За оцінками, націоналізація його банку коштувала державі приблизно 5 мільярдів доларів. При цьому багато аналітиків стверджують, що Коломойський або отримав доступ до більшої частини цих грошей і розпорядився ними по-своєму, або ще раніше спустошив «Приватбанк» таким чином, що у держави просто не було іншого виходу, окрім його націоналізації, інакше постраждала б величезна кількість клієнтів цього банку. Усі ці речі стають політичною проблемою: політична консолідація, про яку я говорив, не може бути легітимною в очах громадян, якщо вони при цьому бачать, як провідні політики захищають насамперед свої комерційні інтереси.

– Чи потрібні Порошенку та іншим українським політикам реформи як такі? Наближаються вибори, нинішній український президент, ймовірно, спробує переобратися на другий термін. Чи готовий він і його уряд у цих умовах ризикувати, адже реформи – це завжди ризик, це завжди болісно?

– Реформи відбуваються повільно. З іншого боку, в України стільки проблем – навіть якщо брати тільки внутрішні проблеми, виносячи за дужки конфлікт з Росією,– що я особисто очікував, що темп перетворень виявиться ще повільнішим. Тож, на мою думку, все йде не так уже й погано. Однак на Заході очікування були набагато більшими. Якраз через війну на Донбасі там вважали, що у Києва буде набагато більше реформістського запалу й політичної волі. Багато західних політиків і аналітиків просто не розуміли, що українська політика дуже строката, що там весь час борються між собою різні групи інтересів, тому там дуже важко мати в наявності єдину політичну волю. Занадто багато енергії йде на «внутрішньовидову боротьбу» політичних і олігархічних кланів. Зараз, як я сказав, склалася ситуація, коли ця єдина воля начебто є. Але клани нікуди не поділися, а громадянське суспільство, яке ми на Заході звикли – і це правильно – активно підтримувати, все-таки не настільки сильне, щоб домогтися швидкої реконструкції всієї політичної системи, якій уже 25 років. Зараз українцям – зокрема і в зв'язку з наближенням виборів, про які ви згадали, – необхідно відповісти самим собі на запитання: чи є у них воля й бажання перетворити цю систему, проводити реформи, незалежно від того, хто буде президентом чи очільником уряду .

– Фактор війни на сході України при цьому обійти неможливо. Днями Олександр Турчинов, секретар Ради національної безпеки і оборони України, заявив, що Росія готується до «повномасштабної війни проти України та інших країн Східної Європи». Що це – реальний прогноз чи суто політична заява?

– Думаю, друге. З вуст Турчинова такі заяви вже звучали, здається, разів 10-15. Переконливих ознак того, що Росія зараз готується до повномасштабного вторгнення, немає. Є інше: бажання багатьох українських політиків списати свої помилки, лінь, інерцію на підступи Росії. Привід для цього Москва їм дала: звісно, анексія Криму та втручання на Донбасі – це реальність.

При цьому реальність і те, що Мінські угоди не дотримуються усіма сторонами. Москва, виходячи зі своїх інтересів, хоче, щоб між київською владою і сепаратистськими утвореннями на сході України почався якийсь політичний процес. Київ, навпаки, цього не хоче, велика частина партій у парламенті та й більшість суспільства такі переговори вважали б зрадою. Звідси і заяви про те, що Росія готує якесь велике вторгнення. Усі говорять про прихильність до Мінських угод, але ніхто нічого не робить для їхньої реалізації. При цьому українська сторона посилається на те, що на Донбасі стріляють – що правда, хоча це не повномасштабні бої, але регулярні взаємні обстріли з жертвами. Водночас це суто локальні зіткнення, мова про 4-5 пунктів на лінії зіткнення довжиною в кількасот кілометрів. Але політично це вигідно – завжди можна сказати, що для початку треба домовитися щодо безпеки, а потім вирішувати політичні питання.

– Чи може статися, що в українців знову скінчиться терпіння, як у 2004-му і 2013-му, і вони знову вийдуть на вулиці?

– Виключати не можна нічого. Але я б все ж наголосив, що новий український патріотизм – це реальна і досить сильна річ. Це відчувається всюди, і при особистому спілкуванні з людьми, і, за даними опитувань, на рівні еліт, місцевих, регіональних та загальнонаціональних. За моїм враженням, більшість українського суспільства, як і раніше, упевнена, що ціна, яку вона сплачує за стримування російської агресії, не є надмірно високою. Але ще раз наголошу: зараз для України дуже важливий момент. Якщо реформи не принесуть результатів, помітних усім громадянам, то і цієї патріотичної хвилі може не вистачити надовго. Одними посиланнями на агресію Росії та заявами про підготовку вторгнення ворога влада не протримається до нескінченності. Потрібно працювати над виконанням соціального контракту, вибудовувати працюючу систему управління, а олігархам – змінити ставлення до власної країни. Якщо вони припинять перекачувати свої кошти за кордон і почнуть масштабно інвестувати їх в економіку України, це буде першою ознакою того, що дещо в країні по-справжньому змінилося.

– А що решта світу, перш за все Захід? Збоку здається, що він про Україну дещо забув. У будь-якому разі, вона давно вже не в центрі уваги, як кілька років тому.

– Так. Але це в чомусь і добре. ЗМІ і політики цікавляться насамперед гострими конфліктами. Раз менше говорять про Україну, зокрема про війну на Донбасі, значить, конфлікт вийшов з гострої фази, а життя стало ближчим до нормального. Але це означає водночас, що успіхи українських реформ скромні, тому що різні «економічні чудеса» теж привертають увагу. Я був би радий, якби були підстави про Україну говорити більше саме в цьому сенсі – як про приклад успіху.

– Мрія про інтеграцію в Європу, про ЄС, з якої починався Євромайдан, – це для України тільки мрія чи все ж реальна перспектива, нехай і віддалена?

– Це, як і раніше, дуже популярна в суспільстві ідея: за опитуваннями, цього хочуть близько 60 відсотків українців. Думаю, що більшість цих людей добре розуміють, що це біг на довгу дистанцію. А також те, що ніяка допомога Євросоюзу без реформаторських зусиль самої України ні до чого не призведе. Але є й інша сторона питання: Євросоюз сам зараз потребує реформ, без яких важко розмірковувати про якесь подальше розширення і прийом нових членів, зокрема і України.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської реакції Радіо Свобода