Слово «віроломний» для десятків мільйонів людей із загальною радянської пам’яттю завжди асоціювалося з нападом Німеччини на СРСР в червні 1941 року. Слова «зрадницький», «підступний», «який порушує обіцянку і зобов'язання» могли вживатися в найрізноманітніших контекстах, але «віроломний» означав одне: початок Другої світової війни. Березень 2014 року, коли Росія без оголошення війни фактично вторглася на територію України, змінив не тільки політичну карту Європи, але і значення слів: «віроломний» стало сучасним, а «довоєнний» змістилося з сорокових років минулого століття в українську новітню історію. Справжнє відкидає тінь на минуле в тій же мірі, в якій минуле – на сьогодення. Навіть класичні російські вірші Семена Гудзенка про Другу світову війну тепер читаються інакше.
«Бой был короткий.
А потом
глушили водку ледяную,
и выковыривал ножом
из-под ногтей
я кровь чужую».
Раніше було зрозуміло, чия це кров: звичайно, німецька. А зараз? Своя? Братська? Зло змінює погони, мундири, чоботи, говорить різними мовами. Війна на сході України змінила мою читацьку оптику. Я інакше прочитав вірші, які завжди любив, і написав з особливою увагою до улюблених рядків і строф ліричний цикл «Ампута ...». Ось один з віршів:
«Как это было! Как совпало –
Война, беда, мечта и юность!
И это все в меня запало,
И лишь потом во мне очнулось!..»
Давид Самойлов
«А в Мыколе уже не очнется.
Вроде только-только радовался,
что отрезали ниже колена, –
«На два сантиметра ниже!» –
Два сантиметра – великое дело.
Колено – гениальный шарнир –
спасибо создателю!
Да как же в него не верить после этого!
А вроде всё шло на поправку. Но…
Отец спросил протезиста:
– Протез снять?
Протезист ответил:
– Если в землю будете закапывать,
то не снимайте:
ему и на том свете он пригодится,
а если кремировать будете,
то и не знаю».
Нинішню війну прийнято називати «гібридної», оскільки вона ведеться не тільки по-старому, але і з використанням новітніх інформаційних технологій. Ці технології постачають і доставляють інформацію як боєприпаси. Саме слово «гібридний» – нейтральне, потворним або красивим його не назвеш. Як і чим художник може відповісти на «стилістично» іншу війну? Думаю, вибором стилю, жанру, мови. За мотивами поетичного циклу «Ампута ...» ми з харківським кінорежисером Лідією Стародубцевою зняли документальний фільм «Ампутація». Цей фільм починався з віршів, але вже в процесі роботи декілька віршів народилося завдяки фільму.
Ми не розповідаємо лінійних історій українських солдатів, які втратили кінцівки. Ми працюємо з образами, асоціаціями, настроєм. Наші співавтори – художники Караваджо і Рембрандт, композитори Олександр Бакші, Гія Канчелі та ще десяток композиторів (всі вони співпрацювали з нами безкорисливо), фотографи Валерій Ананьєв і Олександр Мордерер.
На цьому можна було б поставити крапку. Автори висловилися. Але щось ще залишилося за текстом. Я знаю що: наш біль, наш жаль, наша причетність. У моєму циклі «Ампута ...» є вірші, які залишилися за кадром:
«Они осадили нашу крепость и дали ночь на сдачу.
Мы уже не раз переживали такое:
подкопы, стрелковые цепи, за ними сапёры,
штыковая атака, канаты, штурмовые мосты,
наконец, взятие, их штандарт на дозорной башне
и резня – до последнего младенца и щенка –
с помощью холодного оружия,
чтобы вкусить простое ратное счастье
и сэкономить огнестрельное.
Но и на этот раз мы решили не сдаваться».
Проект «Ампутація» буде представлений у кінці квітня 2017 року на міжнародній конференції в Іспанії в рамках гуманітарного проекту «Європа для громадян».
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
