Щоб інклюзивна освіта в Україні запрацювала, медики й педагоги мають співпрацювати – Наталія Кравчук

Вікторія Ейсмунт

2006 року до першого класу київської школи №168 прийшли шестеро дітей із інвалідністю. Точніше, батьки принесли їх на руках. Зараз ці діти навчаються у 11 класі, й четверо з них уже ходять самі. З першого вересня цього року особливі діти зможуть ходити до всіх середніх шкіл. А тим часом спеціальні школи для дітей із затримкою психофізичного розвитку припиняють набір до перших і підготовчих класів: Міністерство освіти й науки має намір поступово реорганізувати і згорнути мережу таких закладів.

Другокласниця Ліля ходить за допомогою ходунка через спинномозкову грижу, проте навчається у звичайній школі в інклюзивному класі. Вчителі кажуть, що вона – прихований лідер, хоча трохи соромиться це проявляти. У її класі є ще п’ятеро дітей з інвалідністю, хоча на перший погляд визначити їх непросто.

«Ми вже другий рік тут. Я дуже хотіла, щоб вона була у звичайній школі, а не в чотирьох стінах удома, – каже Лілина мама, яка поки що ходить разом із дочкою в школу. – Діти спочатку просто гралися її візочком, потім ми пояснили, що це ходунок – засіб реабілітації. Вона не почувається неповноцінною, не відчуває, що вона хвора. Вона абсолютно адаптувалась».

Попри невтішні прогнози лікарів, Ліля рано почала говорити, а зараз добре розбирається в комп’ютері, відвідує басейн, бере участь у гуртках і змаганнях. «Вона буде ходити, – переконана мама. – В мене така мета в житті – йти всім смертям на зло, не дивлячись на прогнози. Лікарі казали, що їм мене шкода, але я йду своїм шляхом. Усе ще чимало коштує, але дає результат». Ліля вже сама може пройти від їдальні до дверей класу. На перервах однокласники допомагають дівчинці пересувати ходунок через пороги та перешкоди.

«У перший день, коли вона прийшла зі мною за руку, діти їй аплодували», – розповідає класна керівниця Ірина Дроздова, яка майже одинадцять років тому взялась учити перший інклюзивний клас. За її словами, спершу вона стикалась із негативною реакцією дітей. На її думку, таке ставлення було продиктоване батьками – учні говорили те, що чули вдома. Проте тепер, каже, батьки часто воліють віддати своїх здорових дітей саме в інклюзивні класи.

«Із часом межі стираються, візочки викидаються. Перебування таких дітей у соціумі дає великі результати, яких не можуть пояснити медики. Діти починають ходити, деякі хвороби зникають, – говорить директор школи Наталія Кравчук. – Першою була Маргарита. Коли ми з колегами прийшли до неї додому, щоб вручити їй золоту медаль за успіхи в навчанні, то вирішили: нам потрібно надати доступ таким діткам до звичайної школи, щоб вони спілкувались із здоровими дітьми й забували про свої хвороби. Тоді у школі не було пандусів чи ліфтів».

У 2015 році школу відремонтували. Відео телеканалу «Київ»:

За її словами, вісімдесят відсотків учнів, які спершу не могли рухатись, згодом починають ходити. Тим, що не встають, часом заважає страх підвестися з візка – не так самої дитини, як її батьків. Тому лікар, який з’явився у 168-й школі позаторік, працює не лише з дітьми, а й з їхніми батьками.

«За законом дитина має піти на навчання за місцем проживання, проте не кожен директор може прочитати діагноз і зрозуміти, як допомогти, – говорить Наталія Кравчук. – Тому в школі має бути медичний працівник, який виявив би в дитини здібності до навчання й визначив, як працювати з дитиною індивідуально. Щоб інклюзивна освіта в Україні запрацювала, медики й педагоги мають співпрацювати».

Директор вірить, що, попри всі перепони, інклюзивна освіта в Україні реальна. Поки що їй найбільше заважає відсутність бажання з боку чиновників та директорів шкіл, а також упередженість частини суспільства, говорить Наталія Кравчук: «Діти з інших шкіл насміхаються над тими, хто вчиться в інклюзивному класі. Наше суспільство ще не готове сприймати інклюзію, тож працюймо над цим».

Ігор Кобель, доцент кафедри соціальної педагогіки Українського католицького університету, який працював у єдиному в світі виші для глухих у Вашингтоні, називає припинення набору до спецшкіл дещо передчасним.

«Школи-інтернати закривати не треба, принаймні поки що. Вони мають і надалі працювати у звичайному режимі і стати консультаційними центрами для загальноосвітніх шкіл, – каже фахівець. – Проводити курси для вчителів, допомагати із плануванням і оцінюванням, складанням індивідуальних навчальних планів для кожної дитини. Вчителів потрібно навчити працювати зі спеціальною технікою. Коли ж дітей у спецшколах поменшає, можна буде говорити про припинення набору».

Проте в Міністерстві освіти й науки запевняють, що вчителям загальноосвітніх шкіл допоможуть адаптуватись до інклюзії інші спеціалісти: асистенти, дефектологи, логопеди, психологи та корекційні педагоги. А закриття спецшкіл має прискорити інтеграцію дітей з інвалідності в суспільство.