Як Польща розбудувала одну з найбільш розвинених мереж домашніх хоспісів

Варшава – У Польщі люди не лише живуть заможніше, ніж українці, вони і помирають у кращих умовах. У 80-ти відсотках повітів Польщі функціонує мережа домашніх хоспісів. Принцип їхньої роботи у тому, що людина в останні місяці свого життя не позбавлена спілкування з родиною, але і не залишається без медичної опіки та допомоги. Польські експерти твердять: завдяки цій системі багато невиліковно хворих найважчі моменти свого життя проводять у рідних стінах, серед близьких людей, тому вони менше страждають. Як полякам вдалося організувати розвинуту мережу паліативної допомоги Радіо Свобода розповіли фахівці, які працюють у цій сфері понад чверть століття.

За даними Світового альянсу паліативної допомоги, Польща належить до групи країн з найкраще розвиненою системою паліативної опіки. У цій групі, окрім Польщі, є такі держави як Австралія, Австрія, Бельгія та Канада. Україна за цим показником знаходиться значно нижче – у товаристві Анголи, Вірменії та Бангладешу.

Олександра Цялковська-Риш, голова Польського товариства паліативної медицини, каже, що понад 90 відсотків дорослих поляків, які мають онкологічні захворювання, отримують кваліфіковану паліативну допомогу. Вона пояснює, що у випадку дорослих така опіка передусім потрібна саме невиліковним онкохворим. Цю допомогу в Польщі надає приблизно 500 різноманітних спеціалізованих закладів.

Про форми такої опіки у Польщі Радіо Свобода розповіла Ізабелла Каптач, голова Товариства паліативної допомоги Ченстохівської землі. «Є стаціонарні відділення в шпиталях, є домашні хоспіси, так звані комплекси домашньої паліативної опіки, тобто ті, хто їздять до пацієнта додому. Є також поліклініки паліативної медицини. Якщо хворий не мусить користуватися цією допомогою вдома, то він приходить у такі центри, де є відповідно фахові медсестри і лікарі. А ще є денні відділи паліативної опіки, форми підтримки сімей, а також групи підтримки самотніх пацієнтів. Сім’ї хворих також можуть отримати допомогу – їх навчають як доглядати за таким пацієнтом», – зазначила Каптач.

Польські хоспіси виникали як «ініціатива знизу»

Ставку у наданні паліативної допомоги поляки зробили на так звані домашні хоспіси. Інакше кажучи, невиліковно хворі останній етап свого життя проводять удома, але під наглядом лікарів та медсестер із закладів паліативної опіки, які фінансуються державою.

Чому поляки обрали саме такий шлях, замість створювати численні спеціалізовані відділення при лікарнях? Цялковська-Риш пояснює, що в Польщі паліативна опіка народжувалася у той самий час, що й у країнах Західної Європи. Британка Сесилія Сандерс, яка в 1967 році заснувала перший у світі хоспіс, була тісно пов’язана з Польщею. Завдяки родинним зв’язкам вона часто бувала у Кракові, тому вже у 1970-х роках ділилася з поляками досвідом паліативної допомоги. Ідеї Сандерс підтримала католицька церква, а також середовища польських лікарів та медсестер.

Ізабелла Каптач говорить про виняткову роль молодшого медичного персоналу. Вона розповідає, що на початку 1990-х милосердні ченстохівські медсестри з власної ініціативи ходили до помешкань невиліковно хворих, аби полегшити останні дні їхнього життя. Згодом такі приватні ініціативи перетворилися на громадські організації. Каптач наголошує: «У багатьох місцях це починалося як ініціатива неурядових організацій. 25 років тому у нас у Ченстохові також виникло Товариство паліативної опіки Ченстохівської землі. На початку 90-х це була невелика група ентузіастів – лікарів та медсестер. Протягом року ми опікувалися приблизно сотнею осіб, а тепер понад двома тисячами. На сьогодні наш колектив налічує понад 100 осіб, протягом року ми опікуємося більш як двома тисячами хворих».​

Якісний стрибок паліативна допомога у Польщі зробила в 1999 році, коли уряд визнав її одним із напрямків медицини й почав фінансувати з держбюджету. Відтоді польські товариства паліативної допомоги мають солідну державну підтримку.

Цялковска-Риш розповідає, у чому полягає ідея хоспісу вдома.

«Раз або двічі на тиждень до хворого приходить лікар і двічі на тиждень – медсестра. Лікар оцінює, чи потрібен сім’ї психолог, реабілітант, а, може, священик. Ми постачаємо додому хворого відповідне обладнання – лікарняне ліжко, матрас, який допомагає уникнути пролежнів, якщо потрібно, то й засоби гігієни, комплекти для купання. Натомість ліки та перев’язочний матеріал треба придбати в аптеці, на рецепт від наших лікарів. Кошти на придбання знеболювальних препаратів компенсує держава. Частково компенсується й придбання частини перев’язочних матеріалів. Найчастіше треба заплатити 30 відсотків від їхньої вартості. Таким чином функціонують ці домашні хоспiси», – каже Цялковска-Риш.

Хоспіс удома – це допомога не тільки хворому, але і його сім’ї

Паліативна допомога у Польщі – це турбота не тільки про пацієнта, але й про його рідних. Їх не тільки навчають опікуватися хворим, але й надають відповідну психологічну чи духовну підтримку, адже сім’я страждає разом із вмираючим. У родичів тяжко хворого нерідко розвиваються депресивні стани.

«У нас діє такий принцип, що ми опікуємося не тільки пацієнтом, але і його сім’єю. Рідні отримують соціальну, психічну та духовну допомогу. А крім цього, їх навчають як поводитися з пацієнтом, як зменшувати його страхи, неспокій, бо, наприклад, хворий менше їсть, ніж здорова людина, а родичі намагаються його так би мовити «напихати». Тож їм треба пояснювати, що хворий повинен їсти стільки, скільки може і те, що хоче», – розповідає Ізабелла Каптач.

Каптач наголошує на тому, що пацієнт паліативної медицини має особливі потреби, які просто неможливо реалізувати в шпиталі.

«Навіть, якщо це буде найкраща медична установа, найкраще паліативне відділення у шпиталі, то все одне це – не рідний дім, в якому хворий знає кожну дрібницю і почувається затишніше, де він має своє улюблене горнятко і тілько з нього хоче пити. Тяжко хвора людина найкраще почувається удома, серед людей, які її люблять, які посидять біля неї, приготують улюблену страву. Пацієнти в такий період життя мають особливі потреби в харчуванні, а в лікарні ніхто не готуватиме 10 різних обідів для хворих, які мають різні смаки», – додає вона.

Каптач каже, що найкраще місце в останні хвилини життя – це власне ліжко у рідній домівці. Людина, яка в такий спосіб помирає, менше боїться смерті і менше страждає. Та без державної підтримки ефективну мережу домашніх хоспісів не створити, зазначає вона. Втім, перекона Каптач, якщо добре порахувати, то хоспіс удома державі обійдеться набагато дешевше, ніж створення великої кількості стаціонарних відділів паліативної допомоги при шпиталях.

«Допомога повинна полягати в тому, щоб добре організувати інституціоналізацію домашньої опіки, аби до дому хворого прийшли фахівці і навчили його родичів опікуватися ним так, щоб він почувався у безпеці, щоб знав, що коли у нього щось болітиме чи почнеться кровотеча, чи бракуватиме кисню, то він отримає необхідну допомогу у себе вдома», – розповіла Ізабелла Каптач.

Не можна відгороджуватися від невиліковно хворих – соціолог

Про ще один важливий аспект «смерті вдома» говорить польський соціолог Пьотр Шукальський. Він каже, що сучасний європеєць майже не зустрічається зі смертю, адже її так би мовити виштовхують із щоденності. Невиліковно хворих фактично ізольовують від суспільства. Тому нерідко можна зустріти дорослу людину, яка ніколи раніше не бачила, як хтось помирає.

«Витискання смерті на узбіччя життя спричиняє те, що ми стаємо безпорадними перед смертю. Тоді, коли опиняємося з нею віч-на-віч, не знаємо, що робити, бо від дитинства нас від неї відгороджують. Таким чином знижується витривалість в умовах кризи такого типу, коли вмирають наші найближчі – батьки, брати, сестри», – пояснює Шукальський.

Пьотр Шукальський каже, що відсутність досвіду спілкування з невиліковно хворими затримує так би мовити дозрівання людини, адже вона не вчиться, як реагувати на стрес, як поводитися у ситуаціях, пов’язаних зі смертю. Тому, вважає соціолог, система хоспісів удома потрібна не тільки хворим, але й здоровим.