Полонені на Донбасі і Московський патріархат. Що може зробити церква?

Що стоїть за участю Московського патріархату у звільненні полонених? Чому УПЦ (Московського патріархату) тепер активізувало свою миротворчу діяльність? Що означає зближення Москви і Ватикану? На ці запитання Радіо Свобода відповіли провідні релігієзнавці Людмила Филипович і Андрій Юраш.

Людмила Филипович, завідувач відділом філософії та історії релігії Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ:

– Те, що УПЦ (Московського патріархату) заявила про свою активну участь у звільненні оборонця Донецького аеропорту Тараса Колодія, може свідчити про те, що їх замучила совість від не діяння, від неучасті у розв’язанні складних питань українського життя, якими є війна на сході України. І капеланів обмаль, і допомога воїнам ЗСУ не тоннами, і мовчанка щодо анексії та агресії проти України. Нарешті, щось видиме, всезагально українськи значиме, виконання своєї прямої миротворчої місії.

(Зустріч президента України Петра Порошенка зі звільненим з полону «кіборгом» Тарасом Колодієм)

Якщо УПЦ (МП) долучиться до звільнення усіх українських полонених і заручників, то честь їм і хвала. Адже люди чекають і потребують допомоги від усіх і кожного. Деякі вже не місяці, а роки.

Звісно, християнські церкви можуть зробити багато у справі миру. І те зближення між Ватиканом і Російською православною церквою, з одного боку, виглядає як спроба зупинити зародження Третьої світової війни на кордоні між Україною і Росією. З іншого боку, це може бути продовженням старої стратегії, за якою Москва і Ватикан хочуть реалізовувати геополітику без урахування позиції українських церков, ігноруючи Україну.

Принаймні, такі побоювання з’являються при перегляді відеоролика на телеканалі «Інтер», де на тлі страшних кадрів із Алеппо з’являється теза про «християнство, яке єдине здатне врятувати світ від загибелі», а завершується ролик кадрами зустрічі та дружніх обіймів папи Римського Франциска та патріарха Кирила.

Але, запитаймо себе, якби очільники християнських церков справді були такими впливовими і всесильними, то хіба б допустили вони бомбардування Алеппо?!

Якщо московське православ’я таке впливове, то чому почався і триває конфлікт на сході України?! Чому там гинуть люди щодня – українці на нашій українській території? Хіба не мета християнства – мир і любов?

Сучасних людей не вдасться переконати, що війни творять одержимі дияволом товстосуми, яких не в змозі зупинити святість церков. Врешті Господь запитає саме з них, із лідерів християнських церков, чому вони допустили вбивство і смерть тисячі людей, невинних дітей.

Андрій Юраш, директор Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України:

– Звільнення полонених – це позитивна річ. Звичайно, якщо будь-яка структура, будь-яка організація долучається до святої справи звільнення заручників, які довгий час перебувають у катівнях сепаратистів і проросійських бойовиків, то це добре.

З іншого боку, треба на це явище дивитися комплексно, бо, на превеликий жаль, серед причин, які породили цей конфлікт, цю війну між Росією і Україною, є певні і релігійно-духовні складові.

Є багато випадків, коли окремі священники УПЦ (МП) відверто брали участь у сепаратистській діяльності.

Ми маємо прямі свідчення того, що багато сепаратистських груп були підтримувані, очолювані і духовно підживлювані саме представниками цієї церкви.

Тому, якщо зараз Українська православна церква, що перебуває у єдності з Московським патріархатом, стає на засади співпраці і адекватної відповіді на суспільні запити – це дуже добре.

Інша річ, що це не може бути якимсь поодиноким, окремішнім випадком. Ми маємо сотні заручників. І я думаю, що Українська православна церква, яка перебуває у юрисдикції Московського патріархату, через свої структури, які діють на підконтрольним сепаратистам теренах, має підходити до цього системно, розуміючи, що треба комплексно вирішити цю проблему – звільнити усіх.

Однак, тут не треба забувати і про ідеологічний підтекст. Розуміючи, що суспільство тепер критично ставиться до української церкви, пов’язаної з Москвою, про що свідчать численні соціологічні дослідження, зокрема, й останні дані, отримані Фондом Разумкова, УПЦ (МП) шукає способи переконати суспільство у своїй здатності відігравати конструктивну роль

Крім того, це важіль довести, що канонічне підпорядкування Москві може у деяких випадках бути корисним, і у такий спосіб отримати позитивну оцінку від українського суспільства і керівництва держави.

Це спроба показати свою важливість у цьому історичному моменті. Це спроба переконати, що Українська церква може стати ключем для звільнення заручників і для зупинення конфлікту.

Якщо ж говорити про зближення Ватикану і Москви, то це вже геополітика.

Тут невипадковою була поїздка папського нунція на непідконтрольні Україні території, де він відслужив месу.

Тут ми у черговий раз маємо спекулятивну політику Московського патріархату, яка завжди мала на меті створити проблему, а потім переконувати у необхідності свого залучення до подолання наслідків.

Це ми бачимо у Сирії. Цинічно ніхто не говорить про те, якою є роль Росії і духовних опікунів цієї акції.

Зближуючись із апостольською столицею, Москва хоче переконати весь світ, що саме вона є центром східного християнства, а не Вселенський Константинопольський патріархат. І у такий спосіб Москва хоче вплинути на переформатування глобальних стосунків у рамках християнського світу.

Ватикан завжди приділяв, на мою думку, перебільшену увагу Москві в контексті стосунків із православним світом. Ватикан ігнорував існуючу систему диптихів, за яким Константинополь є першим. Ватикан вибудовував окремі стосунки із Москвою і окремо із Константинополем.