Щоб досягти стандартів Заходу, українцям треба зруйнувати колоніальні пережитки – експерт

Київ – Розпад імперій, включно з «імперією зла» (СРСР) змусив колишні колонії і метрополії переглянути свої взаємини, по-новому сформувати і здійснювати стратегії співпраці. До того ж, як зазначають фахівці, жителям метрополій доводиться позбуватись імперського синдрому. І цей процес є вкрай болючим і не завжди успішним, а вчорашні колонії, навпаки, болісно позбуваються постколоніального синдрому. До Революції гідності та військової агресії Росії Україну експерти називали країною, яка не позбулась постколоніальної спадщини. Що змінилось – і чи змінилось – після Майдану під час гібридної війни?

​Незадовго до Революції гідності український правозахисник, політв’язень радянського часу Левко Лук’яненко у розмові з журналістами охарактеризував українців як постгеноцидну і постколоніальну націю.

«Ми маємо факт, що українська нація – це постгеноцидна, постколоніальна нація, Росія 340 років мордувала Україну, русифікувала її», – заявив Лук’яненко.

Подібну точку зору у збірці «Постколоніальний синдром. Спостереження» висловлював український публіцист Микола Рябчук. На його думку, відмінність України від колоніальних країн Азії та Африки полягала у тому, що відмінність «між панівною й підлеглою групою мала тут мовно-культурний, а не расовий характер». Нині ж, переконаний Рябчук, українська політична нація перебуває у процесі формування як нація всіх громадян України, які мають рівні політичні права, які «визнають і шанують українське етно-мовно-культурне ядро політичної нації, визнають, що на окресленій території саме українці, а не креоли-колонізатори реалізують своє право на самовизначення».

«Українські революції я трактую як продовження східно-європейських революцій 1989 року. Фактично (з листопада 2013 року і донині – ред.) українці роблять третю спробу надолужити те, що не вдалось у 1991-му чи 2004 році. Ми робимо третю спробу покінчити, так би мовити, із «совєтчиною». Східно-європейські революції були пов’язані з потребою модернізації. Тобто, там був соціальний аспект – масове невдоволення людей рівнем життя, злиднями. Був, звичайно, ліберально-демократичний аспект, бажання свободи. Але ж був і третій, національно-визвольний, дуже сильний антиколоніальний елемент: всі були проти домінації Москви», – розповів Рябчук на зустрічі із слухачами міжнародної бізнес-школи у Києво-Могилянській академії.

Декомунізація як складова деколонізації

Для подолання постколоніальної спадщини, імперсько-радянського минулого важливу роль відіграє декомунізація, зазначають науковці.

Нині у рамках декомунізації в Україні перейменовано сотні населених пунктів та тисячі вулиць, знесено радянську символіку,

пам’ятники радянським діячам, але цього замало. На порядку денному – декомунізація гуманітарної сфери, яка включає як створення героїчної української міфології, так і дерусифікацію, пояснює журналістам директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

«Ці люди, які зараз беруть участь у теперішній війні, вони є такими самими, як і їхні попередники, тому що вони захищають незалежність цієї держави. Я абсолютно переконаний: справді, для майбутніх поколінь саме теперішня війна буде мати вирішальну роль, тому що у теперішній війні об’єднались ті, чиї діди у попередній війні, можливо, воювали по різні боки барикад», – зазначив В’ятрович у телепроекті видання «Лівий берег».

Тим не менше у мовній та освітній сферах експерти вбачають гальмування процесів деколонізації і декомунізації, і пояснюють це вкрай повільними темами, а то і «забалакуванням» реформ державної системи управління, оновлення галузі освіти. Наприклад, Конституційний суд вкрай повільно розглядає відповідність основному закону України положень мовного закону авторства колишніх народних депутатів-регіоналів Сергія Ківалова і Вадима Колесніченка. Це, у свою чергу, викликає обурення у громадськості, яка виходить на акції захисту української мови.

А тим часом, як зазначає мовознавець Лариса Масенко у статті для Радіо Свобода, «сценарій його підготовки й ухвалення вкотре продемонстрував уміння російських імперців вдаватися до обману тоді, коли вони не можуть перемогти опонентів у відкритому протистоянні». Після провалу спроб впровадити російську як другу державну мову Кремль почав «інтенсивний пошук іншої законодавчої бази для продовження зросійщення й денаціоналізації українців у формально незалежній державі», наголосила Масенко.

Без серйозних кроків у царині дерусифікації та модернізації освіти Україні навряд чи вдасться впоратись і з небажанням мільйонів українців «попрощатися» з радянським минулим, і з чималою кількістю українців (серед яких вистачає політиків та управлінців), які симпатизують нинішнім керівникам Росії – держави, яка здійснює агресивну військову політику проти України. Та й небезпека поширення «русского мира» та ідеї створення «народних республік» в окремих регіонах України ніде не зникла. На цьому акцентує увагу історик, засновник історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

«Я у вересні мав 9 виступів на півдні України, з колегою Романом Боровиком ми об’їздили сільські школи Одещини і Миколаївщини, були у гімназіях Одеси та в Одеській морській академії. Ми стали свідками того, що діти, покоління, яке народилось вже у самостійній Україні, воно нічого не знає про визвольну боротьбу українського народу, про добу Української Народної Республіки, діти не знають діячів рідного краю! А чому діти того не знають? Та тому що цього не знають їхні вчителі! Вчителі у цьому плані такі ж невігласи, як і діти, і це проблема, що у покоління цих дітей вчителі «вирощені» у радянських школах, фактично у школах колоніальних», – наголосив експерт в коментарі для Радіо Свобода.

За словами Коваля, необхідно провести серйозну реформу як у системі освіти, так і у системі підготовки вчителів і викладачів, при цьому українські патріоти готові допомогти чиновникам і політикам у модернізації освіти. Інакше – діти і надалі чутимуть від своїх вчителів про «світоч світу – російський народ» і не знатимуть історії народів, які живуть в Україні, та української державності, каже фахівець.

«Я для себе обрав шлях повернення правди у напрямку до деколонізації свідомості. Ту можна говорити, серед іншого, про десятки книг, які я написав, впорядкував і видав, і про тисячі радіопередач (на каналі «Культура» – ред.). Повернення правди, повернення до своїх першоджерел – це і є шлях до деколонізації», – зазначив Роман Коваль в інтерв’ю для Радіо Свобода.

Провідний експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Василь Філіпчук вважає, що найважливіше і найскладніше – це здолати постколоніальний синдром у свідомості українців. Після цього можна починати руйнування тієї спадщини, яка лишилася в Україні після кількасот-літнього перебування її народу та територій у складі кількох імперій, а пізніше – у складі однієї з найбільш жорстоких тоталітарних імперій – СРСР, зазначив фахівець у розмові з кореспондентом Радіо Свобода. При цьому мова йде про деколонізацію як суспільну, так і економічну.

«На жаль, у багатьох лишилось сприйняття держави, як чогось чужого, мовляв: це не мій інструмент у моїх же руках, а це якийсь чужий організм, який до нас прийшов і нами керує, а моє завдання – щось взяти і вкрасти або сховати. Таке сприйняття значною частиною суспільства держави у розвитку України взагалі й економіки зокрема. Структура економіки України у часи УРСР була побудована як частина радянського економічного організму. Що наразі потрібно зробити? Насамперед – змінити саму систему функціонування економічної моделі шляхом демонополізації», – пояснив Філіпчук.

Він також вважає, що для подолання «радянщини» в економіці держава має підтримувати малий і середній бізнес як носія демократичних ідей, а також зменшити втручання державних інституцій у справи бізнесу.

На жаль, як зазначив Філіпчук, досі у сфері економіки і соціальної політики економічно розвинені держави та Україна живуть «у різних реаліях», і для досягнення західних стандартів українцям треба зруйнувати колоніальні пережитки в усіх сферах функціонування держави, економіки, суспільства, вважає фахівець.