Жваве обговорення на межі скандалу спричинило висловлювання міністра культури Нищука про причини повільного просування української культури на Схід. Утім, сучасна українська культура існувала до війни на нині окупованих територіях. Віртуальний музей культури та громадського активізму передвоєнного десятиріччя презентували днями у Києві.
Потужний сплеск стався у десятиріччя між Помаранчевою революцією i Революцією гідності, зокрема, у Луганську. Зберегти пам’ять про цей маловідомий за межами Донбасу рух покликаний віртуальний музей Luhansk’s Art&Facts. Він створений активістами літературного об’єднання «СТАН» за підтримки Гете-Інституту (Goethe-Institut) та презентований 24 листопада у Києві.
Луганський публіцист Костянтин Скоркін писав якось, що за останні років 10 перед війною було зроблено багато, аби наростити культурний шар у Луганську. Але «русская весна» його зчистила, залишивши хтонічну безодню. Переважна більшість культуртрегерів, поетів, художників – тих, хто докладався до цієї роботи, – тепер розпорошені. Разом зі своїми спогадами.
Створювали віртуальний музей, як наголошує голова об’єднання «СТАН» Ярослав Мінкін, люди, які не мали стосунку до культурного руху в Луганську.
«Я свідомо не торкався дослідного процесу. Весь контент взятий з сотень інтерв’ю та масиву медійних текстів. Те, як виглядає музей зараз, – це погляд ззовні», – каже він.
Потаємне життя Луганська
У цьому незвичайному музеї експонатами є не тільки предмети (картини, інсталяції, книжки), а й люди, громадські рухи, мистецькі об’єднання, значимі місця та навіть події.
Цікаві люди, «місця сили» луганської творчої тусовки, гротескні перфоманси та карколомні сюжети захопили дослідників. Локальні легенди та перекази, самвидав та офіційно (проте малими накладами) видані книжки, «широко відомі у вузьких колах» музичні гурти, камерні експериментальні театри, клуби дозвілля – від шанувальників кіно до любителів настільних ігор…
«Коли ми починали працювати, нам було важко насправді уявити, як це можна реалізувати. Нам допомогли розробити концепцію наші друзі з німецького музею Friedrichshain-Kreuzberg. У співпраці з ними поступово народжувалась систематизація та головні риси майбутнього музею», – розповідає Ярослав Мінкін.
Цікавинки і несподіванки чекають у музеї і луганчан. Не кожний з них знає, що музика луганчанина Віталія Лебухорського під псевдо Oil Texture видається на норвезькому лейблі, а гурт «Мёртвые груши» відомий у Фінляндії.
Тут представлені шари реальності, які у повсякденному житті, у «природному середовищі» могли й не перетинатися. Любителі мистецтв могли не стикатися з субкультурою футбольних фанатів – ультрас «Зорі». А філософи (професіональні вчені й дослідники-любителі) з «Монтеневського товариства» – зі світом рольових ігор. Паралельні світи офіційного мистецтва (академічної сцени, творчих спілок) і андеґраундних виконавців та заходів також співіснують у просторі Luhansk’s Art&Facts.
Необхідність зафіксувати ту втрачену сьогодні реальність, кажуть в об’єднанні «СТАН», відчули, коли виявилось, що деяких виданих у ті роки книжок майже не лишилось у наявності. Що вже казати про спогади, зверху по яких пройшлася війна. Забувається все, і за кілька років може не лишитися від колишнього життя взагалі нічого.
«Сепари» поруч із патріотами
Коли мандруєш «залами» віртуального музею, дивуєшся розмаїттю культурного життя втраченого Луганська. Напевне, якщо би це зібрання «арту та фактів» з’явилося кілька років тому та набуло відомості, багато стереотипів про «позбавлений культури Донбас» навіть не народилися б.
Колекція музею викликала неоднозначну реакцію у луганчан-патріотів України, які мали виїхати з охопленої терором території, що нині підконтрольна угрупованню «ЛНР». Справа у тому, що поміж митців можна зустріти одіозні фігури теперішніх пропагандистів «Новоросії». Зокрема, голову «Спілки письменників ЛНР» Глєба Боброва, колишню учасницю об’єднання «СТАН», а нині члена згаданої «СП ЛНР» Олену Заславську.
А поруч зі, скажімо, іронічним стьобовим проектом «Вопросов больше не имею» у музеї представлені й пропагандистські вироби, створені в межах обласного проекту «Патріот Луганщини». Тоді був зроблений цикл «Луганщина в особах» під керівництвом Родіона Мірошника, який зараз є радником «глави ЛНР» Ігоря Плотницького та представником угруповання «ЛНР» на Мінських переговорах.
Однак творці музею наполягають, що вони намагалися створити повну картину культурного життя Луганська. А без цих осіб та творів уявлення було б однобоке, і відвідувачу важко було б зрозуміти усі подальші події на Донбасі.
Дорікання луганчан – неповнота та рамки у часі
За півроку роботи ініціативна група пройшла шлях від ідеї до початку її реалізації. «Початку» – тому що колекція поповнюватиметься. Експонат може запропонувати будь-хто, скориставшись відповідною кнопкою на сайті.
«Це новий для України досвід, коли музей виростає з громади, коли люди самі його творять. Громада сама, а не команда збирачів, творить свою пам’ять. Команда може виступати ініціатором, а артефакти додають люди», – каже один із авторів віртуального музею, івано-франківець Богдан Дубилевський.
Це відповідь на численні зауваження луганчан: «А де про цей гурт?», «А чому нема про того художника?», «От би ще про це місце!»
У декого викликало питання обмеженість періоду, який охоплює музей Luhansk’s Art&Facts – 2004-2013 роки.
«Крім великих визначних подій – Помаранчевої революції і Євромайдану, часові межі зумовлені тим, що в цей період відбулася динаміка, якої ми не могли б простежити в інший період. Зокрема, почався діалог альтернативної культури з офіційною», – пояснює член команди музею Світлана Ославська.
Цій динаміці сприяло, напевно, щільне входження у повсякденне й культурне життя інтернету та особливо соціальних мереж як майданчиків для комунікації. Митці отримали більше можливостей для спілкування з аудиторією. Люди з однаковими захопленнями гуртувалися й починали робити щось цікаве, й цікаве не лише для них.
Також не всі згодні з поєднанням в одному музеї культури та соціального активізму. Але тут нічого не зробиш: одне й інше у Луганську було пов’язане. Навіть аполітичні ніби арт-ініціативи набували на Донбасі громадського звучання. Як-от індустріальний постапокаліпсис проекту Vanishing Soil.
Свою місію творці віртуального музею вбачають як у збереженні пам’яті, руйнації стереотипів стосовно культурного простору Донбасу, так і у покладенні фундаменту для майбутнього відродження регіону.
