Київ – Антон Недельчев, єдиний годувальник у родині, мав право залишатися з сім’єю, але анексія Криму весною 2014 року стала тим переломним моментом, коли він зрозумів: треба боронити Україну, час захищати сім’ю. Якщо усі чоловіки сидітимуть вдома і спостерігатимуть за тим, що відбувається, по телевізору чи в інтернеті, «противник прийде і знищить нас, беззахисних, вдома», міркував Недельчев. Про свій військовий досвід, здобутий на Луганщині, та про нинішні волонтерські проекти Антон Недельчев розповів Радіо Свобода.
– Дивився по телебаченню, як «ввічливі зелені чоловічки» захоплюють Крим, а наші військові бази переходять на посилену оборону – і нормально ночами не міг спати. І коли тодішні керівники держави оголосили мобілізацію, я вже 4 березня 2014 року прийшов до військкомату. Тоді багато чоловіків приходили до військкоматів, буквально штурмували розгублених військових комісарів –наш районний комісар мене записав, пообіцяв за потреби передзвонити. І тим спершу все і скінчилось.
– Ви мали військовий досвід?
Я свою військову «кар’єру» фактично почав з нуля
– Жодного досвіду не було, тож я свою військову «кар’єру» фактично почав з нуля. Я все-таки свого досяг, мене записали у військкомат бухгалтером, хоч я за фахом економіст і до фінансових справ мав вкрай відносне відношення. Але що поробиш, я і ще троє хлопців – ми займались зарплатами працівників військкомату, тобто, оформлювали банківські картки, вели списки тощо. Тоді якраз почалась мобілізація, «у фаворі» – десант, розвідка, водії БТР. А через два з половиною місяці в Україні змінилось військове керівництво, яке ухвалило рішення: усіх мобілізованих відправляти у військові частини. Мені це не особливо сподобалось, тому що я знав, що військових частин у межах Києва нема, а, окрім того, моя дружина мала народжувати. Тож я пішов до військового комісара, пояснив йому про ситуацію у сім’ї, і він мені каже: «У Києві формують 12-й батальйон територіальної оборони, він київські мости повинен охороняти».
– Ви погодились записатись у батальйон, який лише формувався?
– Ну, так, через центральний міський військкомат мене туди й оформили. Спершу офіцери казали, що нас, швидше за все, у зону бойових дій не відправлятимуть, але оперативна ситуація на сході склалась так, що ми потрапили на Луганщину, перед цим три тижні провели на навчальному полігоні «Десна» (звідти запам’яталось, що старі радянські казарми не опалювались і третина нашого особового складу перехворіли, а тамтешня їдальня – просто жах).
Мене записали кулеметником, і колись я рукопашним боєм займався, коли автомат дали в руки, я його ой як міцно тримав
Мене записали кулеметником, ну, і колись я рукопашним боєм займався, коли автомат дали в руки, я його ой як міцно тримав.
– То як батальйон, який мав охороняти мости через Дніпро у Києві, потрапив на Луганщину в розпал бойових дій?
– Нас командування батальйону відпустило на травневі президентські вибори, щоб ми проголосували вдома, а тоді повернулись у частину. А незабаром батальйон отримав наказ висуватись на схід. І ми поїхали на Луганщину. При цьому, що було типовим для 2014 року, у нас не було у достатній кількості бронежилетів, форми, персональних аптечок і так далі.
На Донбас їхали маршрутками
На Донбас їхали маршрутками, в певному місці на нас чекали бійці на БТРах, а ще нам дісталась вантажна машина ЗІЛ 1977 року випуску. До речі, неймовірно «вперте» авто, то фари не вмикались, то двигун починав «стогнати», у найбільш небезпечні моменти відмовлявся працювати, але тримався все-таки той ЗІЛ по-бойовому до останнього.
– Де батальйон розташовувався на Луганщині?
– Нас командування поступово психологічно готувало до виходу на передні позиції: десь за сто кілометрів від передової ми рухались поступово – через тамтешні села і невеликі міста, у східному напрямку. А так, де ми тільки не були, на кордон з Росією виходили! Красний Яр, Вергунський роз’їзд, аеропорт поруч – це вже великий Луганськ. Окопались ми на нульовій відмітці.
Через наш блокпост проходили наші військові і добровольці у бій. Потім назад через нас вивозили поранених і загиблих, тож уявіть, який бував настрій у нас. Обстріли постійні були: зранку з мінометів нас обстрілювали, потім з «Градів», потім знову міни «прилітають» – і так весь час
Через наш блокпост проходили наші військові і добровольці у бій. Потім назад через нас вивозили поранених і загиблих, тож уявіть, який бував настрій у нас.
Та й обстріли постійні були: зранку з мінометів нас обстрілювали, потім з «Градів», потім знову міни «прилітають» – і так весь час. Схиляю голову перед бійцями повітряно-десантних військ (нині аеромобільні війська – ред.) та хлопцями з батальйону «Айдар», тому що вони тримали оборону під постійними обстрілами супротивника.
– А народження сина в якому місці Вас застало?
– Це взагалі окрема історія. Ми з дружиною по можливості постійно по мобільному зв’язку спілкувались, й одного дня дружина попросила передзвонити їй у певну годину. А ми щойно на нову позицію приїхали. Ще не встигли окопатись, довкола нас обстріли, тож ми насамперед почали окопи рити, і я передзвонив трохи пізніше. І жінка мені каже: «Ти – батько, у нас – син». І я як почав кричати від радості, і хлопці мене всі вітали. Незабаром після цього, оце тепер згадалось, ми були змушені відступати, вже як Луганський аеропорт був зруйнований.
– Чому навчила участь у бойових діях, цей новий для Вас досвід?
Я переоцінив свої життєві цінності і зовсім інакше розумію такі поняття, як мир, війна, братерство, дружба
– Я подорослішав, чи то постарів, років на десять, як і більшість людей, хто потрапляє на війну; я переоцінив свої життєві цінності і зовсім інакше розумію такі поняття, як мир, війна, братерство, дружба. Зараз я допомагаю як волонтер родинам загиблих військовослужбовців і добровольців: шукаю можливості, щоб їхні діти змогли відпочити, шукаю психологів для вдів. Нині працюю в одному волонтерському проекті зі стоматологічної допомоги дітям загиблих бійців. Серед найближчих планів – поширювати географію співпраці в Україні і поза межами країни, щоб діти, чиї татусі поклали життя за Україну, росли здоровими і були патріотами нашої держави.
