ЧАЕС як «Пізанська вежа». Чому руйнації надихають і притягують туристів?

Марина Барба

Захисна арка зі швидкістю 10 метрів на годину до кінця листопада повністю накриє 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС. Зона відчуження уже розвивається як заповідник, а у майбутньому має шанс стати «зеленою галявиною». Доля ж міста Прип’ять і «чорнобильських сіл» – лише руйнування. І цей процес може надихати, вважає письменник Маркіян Камиш. Він тривалий час досліджує Чорнобильську зону і видав кілька книг. Радіо Свобода розпитало Камиша про нелегальний і легальний туризм, про «металістів» та бізнесменів, про перспективи ЧАЕС стати «Пізанською вежею» України.

– За словами міністра екології Остапа Семерака, встановлення арки перетворить зону в безпечну територію. Чи означає це, шо відвідування Чорнобильської зони стане відносно безпечним і кількість туристів збільшиться?

– Я думаю, що це достатньо «утрована» фраза, яка сказана для журналістського загалу. Адже й надалі до зони постійно стягуються якісь радіоактивні відходи. Там залишається дуже багато усілякого лайна. Що значить «безпечною»? Що він мав на увазі? Ми ж досі толком не знаємо, що робити з цими відходами, та й ще багато років ми не знатимемо.

Кілька років тому серед нелегалів ходили чутки, що от коли натягнуть цей саркофаг, то відбудеться повна лібералізація охорони. А тепер такий момент, коли ми маємо постійну небезпеку нового збройного конфлікту. Запитання: «А чи резонно знімати охорону зі стратегічно важливого об’єкту?».

Стосовно туристів. Іноді двох готелів просто недостатньо, аби прийняти всіх охочих. Це десятки тисяч туристів на рік. В контексті того, що цю територію зробили заповідником, логічно буде розширити комерційну присутність офіційних перевізників і, звісно, збільшити потік легальних візитерів.

Лавина глобалізації тільки почалася і буде наростати, і я навіть не виключаю, що колись у зоні буде щось схоже на те, що відбувається біля Пізанської вежі. Чи буде більше туристів? Звичайно, буде. Взагалі, дуже популярною є думка, що цікавість до зони з’являється виключно до роковин аварії, але насправді це не так. Останній раз, коли я був у Прип’яті, у мене склалося відчуття, ніби я прийшов під якусь піраміду Хеопса.

Кількість туристів збільшуватиметься не через цей новий саркофаг, а тому що чуваки, які займаються офіційним бізнесом в зоні як бізнесмени насправді пробивні. Вони постійно щось відкривають за колючим дротом, запускають катери до Прип’яті по Дніпру. Мені бізнес нецікавий, але ці люди дійсно знаються на своїй справі й так чи інакше будуть розширювати ринок. Тому далі все буде тільки розвиватися, і я думаю, що це дуже непогано.

Але що мене дійсно надихає? Я хочу, щоб в зоні з’являлися митці. Кіношник уже в нас є, письменник також є, композиторів немає, інших письменників немає. Чим більше людей буде туди їздити, тим більше вони щось про це створюватимуть.

– У книжці «Оформляндія» Ви опублікували промовисті фото настінного малюнка у різні роки, показавши його нищення, та й сам процес того, як зона поступово руйнується. Чи робить держава щось для того, аби зберегти цю територію?

– Про яке збереження може йти мова? Розумієте, насправді, не можна все зберегти, та й хто тут буде зберігати, якщо навіть не було статусу заповідника до цієї весни? Кому це все потрібно, якщо ці «металісти» приходять до Прип’яті, викопують труби, дістають їх, залишаючи по собі котловани.

Тобто держава для цього нічого не робила й, я думаю, найближчим часом не буде робити. Можлива низова ініціатива. Є громадянські активісти, є люди, яким зона небайдужа. Вони можуть, якщо у них гарний настрій, зустрітися й щось там прибрати. Бодай сміття, яке за собою лишають офіційні туристи у Прип’яті. Але це крапля в морі. Вона нічого не змінить.

– На Вашу думку, що варто зробити для збереження зони відчуження?

­

– Принаймні я не хочу брати в цьому участі, адже гадаю, що різні стадії руйнування мають різну художню цінність. Наприклад, місто після аварії було незарослим, ніби його тільки-но покинули люди. Тоді у нього була своя фактура. Минуло 10 років, воно трохи позаростало, і зараз фактура цього періоду вважається, мабуть, еталонною. Минуло ще 20 років. Сьогодні там вже «дестрой». Я маю на увазі, що всередині там вже не так прикольно, але зовні це місто виглядає, певно, навіть екзотичніше, ніж 20 років тому.

Чи потрібно все це зберегти? Я думаю, що для початку державі необхідно все це не руйнувати. Особисто для мене немає драми в тому, що щось буде руйнуватися й надалі, бо в нових стадіях руйнації я побачу нові зрізи, які будуть мене надихати. Звісно, можна відреставрувати якийсь один будинок або під’їзд, але це неможливо зробити, так як в сучасних умовах охорони його дуже швидко «розвандалять».

– Чи мали Ви діалог з цього питання з представниками влади? Можливо, співпрацювали з Міністерством екології?

– Я би ніколи не погодився. Я не схильний співпрацювати зі структурами з однієї простої причини – якщо я беру на себе якусь відповідальність, то не маю «зафакапити». Мені, насправді, пропонували працювати офіційним екскурсоводом, були й інші пропозиції. Але що це буде? Багато скандалів і витівок. Я не звик до контролю.

Я думаю, що кожна людина має займатися своїм. Міністерство екології на зв’язок зі мною не виходило, але це робили інші люди, причому досить часто, і хоча я поважаю цих людей за те, що вони роблять, все-таки їм відмовляю. Адже я – «нелегал» не тому, що я не можу потрапити в зону іншим шляхом, а тому що це знімає з мене будь-які обмеження, окрім адміністративної відповідальності, якщо мене піймають.

У мене було декілька досвідів співпраці з державними структурам. Ці досвіди завжди були плачевними, адже все було зроблено через одне місце. Я вважаю, що дуже класно, якщо у нас в країні є люди, які хочуть витрачати свою енергію на те, щоб змінити цю ситуацію. І я розумію, що моя енергія не безкінечна, і я маю працювати над тим, що у мене виходить найкраще – писати.

– Два китайських підприємства планують спорудити у 30-кілометровій зоні відчуження сонячну електростанцію і, за словами очільника однієї з компаній, таким чином оздоровити забруднену місцевість за допомогою «зеленої» і відновлюваної енергетики. Що Ви думаєте з цього приводу?

– Це не зовсім до мене запитання. Такі ініціативи звучать вже років двадцять.

Особисто мені наявність в зоні сонячної електростанції ніяк не завадить, ба більше, я навіть бачу в ній потенціал для фотографа. Уявіть, сотні і тисячі сонячних панелей виблискують в останніх променях сонця.

– В одному інтерв’ю Ви сказали, що люди, які живуть біля зони, нагадують Вам людей з епохи палеоліту. В іншому – про те, що не любите з ними спілкуватися. Чому так?

– Це про різних людей. Щодо палеоліту – то малися на увазі збиральники металу, і я їх обожнюю. Про них моя наступна книжка. А от спілкування з самопоселенцями уникаю. Тому що ця тема вже повністю розкрита для мене, цього дуже багато в ефірах. Всі ці чуваки, які приїжджають в зону, обов’язкового заходять до самопоселенок. Найголовніше, я йду в зону не до людей, а від людей. Наявність цих людей перетворює зону відчуження на зону напіввідчуження, а в цьому випадку я не люблю напівтони.

Коли ти приходиш до людей біля колючого дроту, то одразу починаються якісь пригоди, якісь історії про те, як хтось приніс у металоприйомку авіабомбу в мішку, наприклад, або хтось купався голий у повній бочці масла на спір за 1250 гривень. До речі, до них зараз ніхто з журналістів не їздить, але я впевнений, що далі почнуть. Я активно форсую зацікавленість.

– Якою Ви бачите зону відчуження через роки?

– Вона буде «роздестройнішою» (більш зруйнованою – ред.), якщо ми говоримо про інтер’єри, екстер’єри. Можливо, заваляться ще кілька будівель. Туристів стане ще більше. Туроператори придумають якісь нові маршрути. Нелегалів стане більше. Мені зона стане абсолютно нецікавою. І потрохи вона буде перетворюватися на ліс. Хати будуть завалюватися. Я не думаю, що факт створення заповідника щось кардинально змінить.

Тобто це ніяк не вплине на глобальний поступ. Єдине, на що я дуже сильно сподіваюся, що з антеною «Чорнобиль-2» нічого не станеться, тому що вона варта всієї цієї зони. І я дуже сподіваюся, що люди, які планували розпиляти її на метал, таки обламаються, а якщо вони й почнуть це робити, гадаю, знайдуться громадські активісти, люди, які будуть себе приковувати наручниками до цієї антени. Я дуже сподіваюся, що вона залишиться і що її туристичний потенціал буде реалізований максимально сильно. А назагал, у мене немає якогось болючого сприйняття того, що щось може змінитися. Я не боюся змін. Я – оптиміст.