Голодомор не зламав, але «інфікував» страхом та патерналізмом – експерти

Україна – чи не єдина країна в світі, яка пережила сплановане масове винищення корінного населення штучним голодом. Як вплинув цей злочин сталінського режиму на тих, хто вижив і на їхніх нащадків? Як проявляються постгеноцидні особливості у соціальній і політичній активності українців, як відображаються на їхньому психологічному стані та здоров’ї? Радіо Свобода зібрало думки експертів.

Станіслав Кульчицький, головний науковий співробітник Інституту історії Академії наук України:

– Наше суспільство багато у чому продовжує залишатися «постгеноцидним». Більшість людей продовжують боятися державу і сподіватися на неї.

Ми маємо цілий прошарок людей, які при праві цілком вільно вибирати своїх представників до парламенту чи обирати президента обирають гречку та гроші – і цим обмежуються.

Наше суспільство звикло покладатися на державу, тому що впродовж трьох поколінь держава це виховувала.

Патерналізм – ця найжахливіша риса комунізму, впроваджувався в життя залізом і кров’ю. Голодомор є ілюстрацією того.

Сьогодні ми маємо два радянських покоління і одне пострадянське.

Зараз виростає інше – «майданне» покоління, яке не буде покладатися на державу, а висуватиме їй вимоги, як це зараз роблять волонтери та громадські активісти. У нас уже виросло покоління громадянського суспільства, якого не могло бути при комунізмі.

Вікторія Мяленко, кандидат психологічних наук Інституту соціально-політичної психології Академії педагогічних наук України:

– Репресіями і голодом винищували найактивніших. «Хто в той період помирав у першу чергу? Люди, які не погоджувалися, ті, які називали речі своїми іменами, які протестували. Виживав тип людей, які жили за принципом «не висовуйся», «не треба бути першим, треба бути нижчим, таким, як усі».

Розумієте, який тип нації формувався? Яким треба було бути, щоб вижити?

Звісно, це відобразилося на тому, які ми зараз є, які люди серед нас.

Оскільки не пояснювали, чому не треба висовуватися, чому не треба бути активним, чому не треба називати речі своїми іменами, то все приймалося за замовчуванням і залишалося без аналізу.

Тож, уявіть, що треба було зробити з українською нацією, щоб всі піднялися.

Треба було зробити страшні речі: розганяти Майдан, вторгнутися на схід України, відібрати Крим, щоб уся Україна стала на диби.

Українці самі по собі зовсім неагресивні, достатньо стримані, доволі емоційні в середині, але не дуже яскраво виявляють це ззовні. Потрібна дуже інтенсивна дія, щоб стався вибух.

Олеся Стасюк, історик, директор Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»:

– Українці після Голодомору стали пасивними. Протягом 70 років не було масових виступів, повстань, майданів, революцій, поки не народилося нове покоління вже у Незалежній Україні. Зараз – переломний момент, коли характер українців стрімко змінюється.

Внаслідок репресій та Голодомору поширилися підлабузництво, продажність, запопадливість перед начальством. Дітей в 30-х роках вчили доносити на своїх батьків: щоб отримати позитивну оцінку, вони писали, що їхні батьки думають про радянську владу, де вони переховують хліб, як виживають, коли нема що їсти.

І, звертаю увагу, абсолютно те ж саме ми зараз спостерігаємо в «ДНР» і «ЛНР» (угруповання бойовиків, визнані в Україні терористичними – ред.). Дітей змушують писати, що батьки думають про тамтешню «владу», про Україну, Росію.

Коли я побачила в інтернеті ці сфотографовані зошити, у мене був шок, тому що в архіві інституту мистецтвознавства і фольклористики точно такі є зошити з записами, тільки датовані 1932 роком. Тобто на окупованих територіях сьогодні Росія використовує ті самі методи, що й тоді. Нічого нового для упокорення українства вони не вигадують.

Віталій Огієнко, головний спеціаліст наукового відділу Українського інституту національної пам'яті:

– В психології є такий термін «самоідентифікація з насильником». Коли людина переживає насильство в таких масштабах, вона поступово починає себе ідентифікувати з тими людьми, які вчинили це насильство. У нашому випадку – із радянською людиною.

Дуже багато молодих людей, які пережили Голодомор, потім вступали в партію і свято вірили в те, що їм говорять.

Зрозуміло, що з одного боку – це вплив виховання, усіх цих культів «Павліків Морозових», але з іншого – це усвідомлення того, що історія може повторитися і, щоб бути в безпеці, треба бути схожим на тих людей, які вчинили Голодомор.

Цим пояснюється комплекс меншовартості. Люди бачили, що ідентифікація з українською культурою є небезпечною і добровільно русифікувалися, шукали інші орієнтири, й знаходили їх у радянській культурі.

Психологія

Вікторія Мяленко, кандидат психологічних наук Інституту соціально-політичної психології Академії педагогічних наук України:

– Безумовно, Голодомор вплинув на психологію і поведінку наступних поколінь. Моя бабуся пережила цей період, і це відбилося не лише на ній, а й на нащадках. Усе життя вона готувала так, щоб нічого не викинути і нічого не лишалося зайвим.

У нас зі столу ніколи не впало жодної крихти хліба.

В родині збереглися страви, які навчилися готувати українці в 30-х роках. Кілька поколінь виросли на розповідях про те, як це було тяжко і як треба ставитися до їжі. А ще – як ставитися до свого здоров’я, бо багато людей в той період постраждали: комусь вирізали дві третини шлунку, хтось жив усе життя з іншими каліцтвами.

І це ще добре, бо у більшості сімей про це взагалі не говорили.

Трагедії родин замовчувалися, але діти все одно відчували той пережитий стрес, відчували, що від них щось приховують.

Багато українців досі дуже бояться голоду, не переживши його і не відчувши безпосередньо. Бо голод у них асоціюється зі смертю.

У мене є подруга, яка каже, що відчуває жах, коли розуміє, що в домі закінчуються продукти. І це характерно для більшості українців. У нас повинні бути запаси продуктів, запаси грошей. І якщо цього немає, то людина може переживати неадекватно високий рівень тривоги.

Крім того, покоління, яке пережило Голодомор, втратило мам і тат. У моїй родині вижила прабабуся з п’ятьма дітьми. У сім’ї забрали все – і вони залишилися на вулиці. Це, на жаль, типова історія для Радянського Союзу.

Що робила жінка на той момент?

Щоб вижити, дуже багато і тяжко працювала. Часу на дитину майже не лишалося. І виросло ціле покоління з браком емоційної любові.

Це достатньо небезпечно. Розуміти себе і приймати інших людей людина навчається на прикладі того, як це роблять із нею батьки. Ціле покоління виросло з цим недоліком. І от уявіть: вони одружуються між собою, потім у них з’являються діти.

Травма, зазвичай, має таку властивість – накопичуватися, як «сніжний ком»: від покоління до покоління. До мене звертаються люди, які мають цю травму в третьому-четвертому поколінні.

Тут вже можна говорити про такий термін, як «емоційна тупість»: люди, які не дуже добре розуміють себе і дуже погано розуміють інших людей. Наслідки – велика кількість розлучень, проблеми з рідними.

Я припускаю, що одна з найбільших проблем сучасної школи – гіперактивність дітей і є результатом тих накопичених травм. Якщо першому поколінню після Голодомору просто не вистачало любові, емоційної підтримки, то тепер все серйозніше – гіперактивні діти потребують величезної кількості уваги і любові. ­Їм її катастрофічно не вистачає».

Здоров’я

Олександр Вайсерман, доктор медичних наук, професор, керівник лабораторії епігенетики Інституту геронтології Національної академії медичних наук України:

– Інститут геронтології спільно з Київським інститутом ендокринології провели дослідження і виявили, що у тих людей, які в період Голодомору були ще в утробі матері, майже вдвічі вищий рівень захворюваності на діабет другого типу. Чи передалося це наступним поколінням, ми поки сказати не можем, як виключити це повністю.

Крім того, ми вивчали такий показник, як смертність серед людей, які народилися під час Голодомору. Виявилося, що вони живуть довго.

Очевидно, що тоді вижили тільки найсильніші. Вони пройшли таку «потужну селекцію», що у тих, хто дожив до нашого часу, не спостерігається високої смертності.

Олександр Коляда, генетик, науковий співробітник лабораторії епігенетики Інституту геронтології Національної академії медичних наук України:

– В Україні це питання повністю не вивчене. Але якщо проводити аналогії голоду в Україні з голландським голодом, китайським чи ленінградським голодом, які досліджені, то так, можна казати, що він має вплив.

З точки зору генетики вплив полягає у тому, що призводить до селекції. Тобто якщо два роки знищувати всіх високих, то в наступного покоління частота генів, які відповідають за високий зріст, буде меншою.

Те саме з голодом, якщо вся країна голодує, то виживають люди більш стійкі до голоду, стійкі до стресу, схильні запасати жир та розмножуватися. І ця програма з ними лишається на все життя.

Крім того, метаболізм людей, які були зачаті в період Голодомору, був «затесаний» на стресові умови. І всі ці 80 років вони жили так, ніби стресу дуже багато. І якщо частоти генів не змінюються, то і через 100 років у нас ситуація буде така ж, як одразу після голоду.

Однак в плані генетики два роки якоїсь дії, навіть такої страшної і потужної, – це небагато для того, щоб щось кардинально змінилося. Здвиг був на кілька відсотків, це цікаво з наукової точки зору, але припускати, що українці кардинально стали іншими, не варто.