Кожний день приносить чергові спроби імітувати «державотворчу» діяльність Захарченка та його компанії.
Декілька тижнів тому в Оперному театрі Донецька були влаштовані помпезні похорони російського окупанта Арсенія Павлова («Мотороли»), які нагадували похорони часів СРСР генеральних секретарів КПРС. Зігнана наймитами Кремля у центр Донецька масовка зображала «народний сум та плач». П’ятитисячний натовп рекрутованих із табличками районів та міст кремлівська пропаганда зобразила 50-тисячним та транслювала на усіх каналах телебачення під час подорожі Путіна до Берліна на зустріч «Нормандської четвірки». Вочевидь, Донбас примусом женуть у минуле радянських часів.
Але серед похоронної процесії було багато і тих, хто прийшов туди за власним бажанням, ще і квіти приніс. Постає питання, як так трапилося, що на землі Донбасу буйним цвітом розквітли «бур’яни» зрадників та українофобів. Для громадянина кожної країни, і навіть кожної тварини на рівні підсвідомості чи тваринного інстинкту, – первинної реакцією на вторгнення і агресію є захист власної країни і території. Як так трапилося, що тисячі людей зрадили Україну та волали «Путин, введи войска»?
Інтоксикація «совкового російського шовінізму» тривала не одне десятиріччя.
Із далекого 2004 року на стовпах вздовж дороги Донецьк – Луганськ у напрямку міста Сніжне залишилися нафарбовані біло-блакитного кольору стрічки Партії регіонів
Із далекого 2004 року на стовпах вздовж дороги Донецьк – Луганськ у напрямку міста Сніжне залишилися нафарбовані біло-блакитного кольору стрічки Партії регіонів. Малювали їх під час повторного голосування сфальшованих на користь Віктора Януковича виборів президента України. Вже тоді спроба висловити іншу думку чи симпатію до іншого кандидата викликала агресію та неприйняття переважної більшості населення. Незгодних звільняли з роботи, грозили божевільнями, били та погрожували смертю. Дорога у Сніжне вже тоді була небезпечною для автомашин із номерами західних та південних областей України. Студентам, яких привезли з Одеси як спостерігачів кандидата в президенти України Віктора Ющенка, забороняли виходити у місто, діти голодували, і їх годували, під страхом осуду колег, жінки у виборчих комісіях.
Українська мова ігнорувалася населенням, а українське телебачення сприяло цьому.
Стало модою поставити супутникову тарілку та дивитися телебачення сусідньої Росії. З’явилися козачі осередки «донських козаків», замаскованих під виглядом українських реєстрових козаків
Стало модою поставити супутникову тарілку та дивитися телебачення сусідньої Росії. З’явилися козачі осередки «донських козаків», замаскованих під виглядом українських реєстрових козаків. Ряджені полковники та генерали з цяцьками, замість справжніх нагород, з’явилися на вулицях, пішли до українських шкіл, де труїли свідомість нашим дітям. Навіть завідувачі поліклініками стали козаками – підполковниками, а сам мер Торезу – генерал- полковником. Вся ця купа майбутніх зрадників підтримувалася фінансуванням з Росії.
У центрі міста на кошти благодійників з країни-окупанта ще досі будують храм Ксенії Петербурзької. Саме прихожанки церков Московського патріархату розклеювали по місту листівки із закликами прийти на «референдум» зі створення «ДНР». Директори шкіл та навчальних закладів, де вже давно хазяйнували ряджені козаки, відкрили приміщення та видали скриньки для голосування.
На стовпах почалася невелика битва прапорів: між одинцями справжніх українців та численними зрадниками. Російський прапор замальовували українським, чи навпаки, український – російським
На стовпах почалася невелика битва прапорів: між одинцями справжніх українців та численними зрадниками. Російський прапор замальовували українським, чи навпаки, український – російським. З’явилася справжня радуга на стовпах. На жаль ми знову програли.
На мітинги шанувальників приходу окупанта завозили населення сусідньої Росії, приїжджі знімали житло чи перебували у родичів. Мітинги сепаратистів із російськими прапорами охороняли ряджені козаки з міліціонерами-зрадниками.
Ще досі на стовпах у Торезі залишилися криваві прапори сусідньої держави окупанта, яка принесла на нашу землю війну, зубожіння та смерть. По вулицях міста їздять гармати та танки, завезені з РФ, а телебачення сусідньої держави розказує про те, який великий миротворець їхній президент.
Велике питання полягає у тому, хто повинен ще вмерти задля того, щоб у населення окупованого Донбасу нарешті прокинувся глибинний інстинкт – захисту власної землі та дому?
Мирослав Тямущий, пенсіонер, місто Торез
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
