(Рубрика «Точка зору»)
«Риючись» в інтернеті, надибав на один туристично-рекламний сайт. І вичитав там таку чудасію: «Що приємно – у Тернополі здатні ужитися між собою не тільки Пушкін з Бандерою… Місто, попри нав’язуваний йому однозначний імідж, є багатонаціональним, конфесійно толерантним, космополітичним, таким, що поєднує людей з різними поглядами і переконаннями. Тернопіль з радістю прийме Вас до себе і саме тут Ви обов’язково знайдете частинку себе». Саме ж місто Тернопіль у цій інформації подавалося як «місто Бандери і Пушкіна».
Під виглядом «толерантності» й «політкоректності» відверто нав’язувалася неправда. Не є Тернопіль і загалом Тернопільська область багатонаціональною. Частка українського населення в ній сягає близько 98 відсотків. Це одна з найбільш моноетнічних українських областей. Звісно, живуть тут люди й інших національностей. Але говорити про якусь багатонаціональність і космополітичність цього регіону та її обласного центру – то вводити людей в оману. У Тернополі навіть студенти з Африки спілкуються українською мовою. Та й з «уживанням» тут пам’ятників Пушкіна й Бандери не все так просто. Радше, маємо в цьому випадку не стільки «толеранцію», скільки протистояння ідеологій. До речі, в Тернополі вже поставало питання про демонтаж пам’ятника Пушкіну.
Проте я не здивуюся, коли на екскурсії по Тернополю якийсь екскурсовод буде розповідати мені про космополітичність і багатонаціональність цього міста. Бо ж ідеологію української туристичної галузі важко назвати українською.
Неукраїнська Україна
Коли вранці приїжджаю до Києва, то в районі залізничного вокзалу часто чую оголошення-пропозиції звідати це місто як екскурсант. Одного разу ризикнув це зробити. Й дуже пожалкував. Екскурсія, звісно, велася на «общєпонятном». Про ерудицію й культуру екскурсовода краще промовчу. Після цієї екскурсії в мене (і, певно, не лише в мене) склалося враження, що Київ – це не столиця України, а якийсь російський городок із місцевим регіональним малоросійським колоритом.
На жаль, такий стан речей щодо екскурсійного обслуговування стосується не лише нашої столички. Наприклад, у відомому Мукачівському замку вам розповідатимуть про Ференца Ракоці, Ілону Зріні, Шандора Петефі, покажуть пам’ятник тисячоліття «віднайдення» угорцями батьківщини. А про Україну й не згадають.
В Асканії Новій вам розкажуть про німців, зокрема про Фрідріха Фальц-Фейна. Саме вони ніби й створили це чудо в степу. Згадають і владу російську, і більшовицьку, котрі теж доклали рук до творення тут заповідника. А про українців мовчатимуть.
У Чернівцях розкажуть про румунські «сліди» в цьому місці. Одеса постане російсько-космополітичною. Навіть у патріотичному Львові на Личаківському кладовищі зможете почути екскурсію, де говорять про польських знаменитостей, які тут поховані. Зрештою, в центрі Львова височіє пам’ятник Адамові Міцкевичу. Хоча Міцкевич мав такий приблизно стосунок до Львова, як Пушкін до Тернополя.
Подібні приклади екскурсійного обслуговування можна множити й множити. Україна в наших екскурсоводів просто «випадає». Складається враження, що на українських теренах хто тільки не жив – росіяни, поляки, євреї, угорці, румуни… Тільки не представники титульної нації. І взагалі в нас терміну «титульна нація» бояться, як чорт ладану.
Хоча, якщо бути об’єктивними, то варто нагадати, що у війську Ференца Ракоці переважно служили русини-українці; територію, де виникла Асканія Нова, спочатку освоювали українські козаки; з Одесою, так само як зі Львовом, Чернівцями, уже не кажучи про Київ, пов’язані знакові постаті української культури. Але про це наші українські екскурсоводи переважно мовчать.
Дехто, можливо, скаже: нічого страшного немає, є в нас і серйозніші проблеми. Але давайте задумаймося, хіба слабке освоєння українцями «символічного простору» Криму, в тому числі й через екскурсійну діяльність, не стало однією з причин окупації цієї території Росією? Хіба не розмови про «багатонаціональність» Донбасу не привели до війни, що зараз там триває?
Держава, якщо хоче контролювати свою територію, то мусить освоїти її не лише економічно, політично, а й символічно. Останнє, зокрема, пов’язане зі створенням відповідних пам’ятних місць та їхнього «озвучення», в тому числі й через екскурсії. Не даремно російські окупанти, зайнявши Крим, відразу ж демонтували в Севастополі пам’ятник українському гетьману Петру Конашевичу-Сагайдачному. Зате дуже швидко відкрили в Сімферополі пам’ятник «ввічливим людям».
Владі України український символічний світ не потрібен?
Наші українські можновладці не розуміють чи не хочуть розуміти цієї проблеми. Проаналізуйте, наскільки інформаційний простір України можна вважати українським. І, відповідно, наскільки українською варто вважати в нас екскурсійну діяльність.
Про небажання влади звертати увагу на ідеологічні аспекти цієї діяльності свідчить хоча б те, що зараз у нас питаннями туризму займається Міністерство економічної діяльності й торгівлі. У його структурі є управління туризму та курортів. Існує й положення про це управління. Однак, коли ви з ним ознайомитеся, то побачите, що туризм й екскурсійна діяльність трактуються там у плані чисто економічному. Туризм повинен приносити гроші – і все. Хоча не так давно, в часи президенства Віктора Ющенка, існувало Міністерство культури і туризму. Відповідно, тоді туризм розглядався не лише в плані економічному, а й культурному.
Звісно, гроші – це добре. Але ж не лише в грошах щастя. Туризм в Україні, при належній організації справи, міг би стати не лише джерелом чималих прибутків, а й значним ідеологічним ресурсом, який би формував у наших громадян почуття патріотизму, а в зарубіжних гостей – повагу до нашої країни. Але цього немає. Хоча в нас є й чиновники, які займаються питаннями туризму, а у вищих навчальних закладах готується чимало фахівців у сфері туристичної діяльності. Була би політична воля – і справу можна було б швидко налагодити.
І на завершення – одне побутове спостереження. Не так давно, перебуваючи в Береговому, почув я розмову двох російськомовних жіночок. Одна з них говорила іншій: може, це й добре, що ми віддали Крим; бо раніше їздили тільки туди, а тепер їздимо по всій Україні – і, виявляється, тут багато дуже класних місць. Словом, як говорять наші «північні брати»: «Нєт худа без добра». Правда, чи усвідомлює наша влада це «добро»?
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
