(Рубрика «Точка зору»)
Гібридна війна чи то війна нового покоління, котру Росія затіяла проти України, тим відрізняється від традиційної, що має багато шарів, а не характеризується виключно наземною військовою операцією. Вона складна й можливість перемоги в ній залежить не лише від успішних маневрів армії, а й від уміння провадити роботу над власними помилками, щоби зменшити кількість больових точок, на котрі супротивник може натиснути.
Так, окремим витком конфлікту є й війна меншовартостей, в якій обидві країни борються не стільки одна з одною, скільки намагаються подолати внутрішніх демонів, котрі їх ослаблюють.
Проте час до часу виникають сумніви, чи справді народи борються із власною меншовартістю, чи навпаки плекають це почуття в собі. Особливо останнє стосується Росії.
Звісно, уважний читач може запитати, звідки він у неї взявся, якщо ця північно-східна країна-окупант часто виглядає надзвичайно впевненою, нахабною та навіть агресивною? Але така поведінка не рідко є спробою компенсувати відчуття власної неповноцінності. Хтось вдається до алкоголю, хтось намагається самоствердитись за рахунок слабших, а хтось просто поводиться агресивно. Неподоланий комплекс у зрілому віці часто призводить до неврозів або й до появи іншого комплексу – комплексу переваги, себто надмірної й нічим не підкріпленої самовпевненості.
Проте повернімося до причин. Часто комплекс меншовартості виникає внаслідок різних психологічних травм, дискримінацій, власних помилок та образ на когось.
Розвиток почуття меншовартості в українців переважно пов’язаний із довготривалою несамостійністю їхньої Батьківщини та розділеністю між кількома державами. Із спробами чужої влади асоціювати все українське із немодним, архаїчним, відсталим, надати другорядної ролі на тлі пануючої культури країни-окупанта.
Від нелюбові до брязкання зброєю
У Росії ж ця травма виникла, серед іншого, через брак любові й уваги до неї з боку інших країн. Кремль так носиться із цією міфічною «дружбою народів», ніби вся історія Росії – це не історія спроб асимілювати та винищити сусідні народи, чи хоча б підкорити їх собі.
Мешканцям Росії здається, що їхню державу в світі не сприймають за серйозного політичного гравця. Здешевіння нафти підтвердило давно відомий факт, що російська економіка дуже залежна від ресурсів. Вона не може конкурувати на рівних з господарствами провідних потуг світу, бо не має доступ до новітніх технологій. А це прирікає її на збільшення відставання від ключових гравців на політичній шахівниці.
Через те росіяни мріють повернутися в СРСР, вважаючи, що це адекватна рольова модель на всі часи. Забувають, що ця комуністична імперія розвалилася, бо не спромоглася відповісти на виклики часу. Попри це влада в Кремлі продовжує брязкати зброєю в совіцькому стилі, сподіваючись залякати так усіх оточуючих й змусити себе полюбити.
Проте на свої сили Росія покладається слабо. Міць фейкова, як і спортивні звитяги. Такий висновок можна зробити із допінгового скандалу перед Олімпійськими та Паралімпійськими іграми, в котрому заплямувати ще більше свою репутацію умудрилося вище керівництво держави. Та й апеляція до досвіду Радянського Союзу дає чіткий посил: «все хороше у нас позаду».
Жахливо демотивують Росію будь-які перемоги України, Молдови та Грузії, котрі сприймаються не тільки як особиста поразка, а й як виклик. Тому шлях пострадянських держав до все більшої самостійності та поривання зв’язків із Москвою неодмінно супроводжується війною й спробою, якщо не повернути над цими країнами контроль, то хоч спинити їхній поступ. Самостійність України сприймається особливо болюче, бо так руйнується міф про історичну тяглість Росії від часів Київської Русі, що змушує почуватися деяких росіян меншовартісними.
Поборовши свого демона, можна здолати й російського
Україна мусить побороти свою меншовартість, якщо хоче перемогти в цій війні. У неї з цим куди менші проблеми, ніж у Росії. Проте варто пам’ятати, що це не лікується перевертанням всього з ніг наголову, бо країна піде тоді російським шляхом, замістивши комплекс меншовартості комплексом переваги, котрий жодної переваги, звісно, не надає. Вийде на те саме. Тому здорова самокритика, трохи самоіронії, усвідомлення власних переваг та потенціалу неодмінно стануть в нагоді. По суті: «І чужому научайтесь. Й свого не цурайтесь».
В іншому випадку доведеться мірятися меншовартістю з Росією, опускаючись до її рівня. А це уже гра на чужому полі, де Україна немає ані найменших шансів, бо у Кремля величезний досвід у пробиванні дна. Тому Росія цим досвідом кого-завгодно задавить. Цілком ймовірно, що рано чи пізно й себе саму.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
