(Рубрика «Точка зору»)
Не знаю, як у кого, а в мене особисто склалося враження, що відбувається своєрідне змагання між офіційними структурами України та представниками «влади» окупованого Росією Криму з приводу того, скільки ж українських туристів-відпочивальників цього року завітало на півострів. Ясна річ, перші цю цифру намагаються щосили применшити, другі – перебільшити.
Скажімо, у першій половині літа Держприкордонслужба України гордо відзвітувала про зменшення потоку «материкових» українців, які їдуть відпочивати на півострів. «У середині червня чисельність тих, хто в’їхав до Криму, становила приблизно 180 тисяч, це на 60 тисяч менше, аніж торік», – повідомив Олег Слободян, прес-секретар ДПСУ.
Натомість на початку серпня віце-прем’єр «уряду» Криму Руслан Бальбек не менш гордо заявив, що показники минулого року вже істотно перевищені. «Слід відзначити, що українці все частіше стали приїжджати до Криму саме на відпочинок. Так, у графі «мета візиту» вказали «туризм» 550 тисяч осіб, що майже на 100 тисяч більше, ніж за весь минулий рік». А загалом на початку серпня маріонетковий «уряд» півострова чекав десь на мільйон українських відпочивальників.
Утім ця цифра, схоже, виявиться недосяжною завдяки затіяним Путіним військовим маневрам і боротьбою з «українськими терористами», так само, як і загальна цифра запланованих відпочивальників – від 6 до 7 мільйонів. Хоча для тих, хто представляє «уряд» Криму, недосяжних висот не існує: нещодавно так званий «голова» «міністерства курортів і туризму» Криму Сергій Стрельбицький гордо відрапортував, що нібито на півострові вже побувало 1,5 мільйона туристів з «материкової» України, а попереду, мовляв, ще «оксамитовий сезон». У свою чергу екс-міністр туризму АРК Олександр Лієв вважає, що ці цифри завищені у рази: «Коли говорить Стрельбицький про майже 1,5 мільйона українців – це крім як ахінеєю не назвеш, бо фізично пропускна спроможність нашого перешийку, доріг, прикордонних пунктів, які там розташовані, не дозволяє пропустити таку кількість машин і людей».
Але так чи інак, йдеться про кілька сотень тисяч громадян України, які цього року вже побували та ще побувають в окупованому Криму. Причому якщо навіть «винести за дужки» тих, хто їде до родичів чи має якесь майно у Криму (зазначаючи у відповідній графі «туризм», щоб уникнути зайвих запитань), то все одно цифра відпочивальників залишається значною. Як на мене – неприпустимо великою та ганебною і для влади, і для громадянського суспільства, і для Української держави як такої. Бо масові поїздки до Криму, ба більше – не менш масова реклама «відпочинку у Криму» (тільки три міста, і то недавно, заборонили у себе таку рекламу), своєрідна «мода на кримський відпочинок» – мовляв, не забуваймо сформовані впродовж десятиліть традиції! – де-факто означає визнання легітимності російської окупації півострова. Адже значні маси українських громадян, які в’їхали до Криму, хоч-не-хоч вступають у правові відносини з окупаційною адміністрацією. Тобто Українська держава, вільно випускаючи своїх громадян до Криму і впускаючи їх назад, мовчки погоджується з тим, що на півострові реально діють закони Росыйської Федерації, отже, це російська територія. І хоча «мода на кримські канікули» ще не охопила мільйони українців, це може статися у найближчі рік-два, якщо нічого не робити. А на додачу до всього, виявляється, не тільки цивільні «шпаки», але ще й кадрові військовики України спокійно їздять відпочивати до Криму…
Але ось запитання: Крим окупований Росією чи ні? Важко уявити, скажімо, щоби британські туристи їздили свого часу відпочивати на окуповані Німеччиною у 1940-1945 роках приналежні Великій Британії Нормандські острови у протоці Ла-Манш. І щоби Черчилль не звертав на це увагу, водночас закликаючи гордих бриттів до опору агресивній Німеччині. І щоб офіцери Королівських збройних сил оглядали пам’ятки історії на цих островах, мирно бесідуючи про життя зі своїми колегами з Вермахту та СС?
Можуть сказати: це явне перебільшення. Можливо. Але чи таке вже й велике? Бо ж у ті часи йшлося про державне існування Великої Британії, про її долю як незалежної та демократичної держави. А хіба зараз не такі самі проблеми мусить розв’язати Україна? Хіба не йдеться – хоча й війна наразі ведеться не тотальна, а «гібридна» – про саме існування Української держави? І навіть якщо визнати некоректними такі порівняння, то залишається чимало запитань, на які українському суспільству та владі слід дати собі відповіді.
Отже: масові поїздки громадян України на відпочинок до окупованого Криму пов’язані з економічними, політичними, пропагандистськими, соціально-психологічними, міжнародно-політичними та безпековими чинниками. Найпростіше з економічними. Туризм з України є однією зі складових підтримання (бодай на мінімальному рівні) кримської економіки. Тобто – підтримки російських окупантів. І не треба говорити, що «жителі півострова – наші громадяни»; за міжнародними нормами, за життя й добробут жителів окупованих територій відповідає окупант. Чи припустима економічна допомога окупантам?
Із політичними теж досить просто. «Віце-спікер» кримського «парламенту» Андрій Козенко вивів майже афористичну формулу: «Це факт, що українські туристи їдуть відпочивати до «російського» Криму». Краще не скажеш. Отож маємо серйозні козирі в руках пропаганди – як московської, так і місцевої: мовляв, що б там не вигадувала «київська хунта», прості українці рвуться до «КримНашу», дивіться-но!
Ну, а міжнародно-політичний вимір… Як можна вимагати, щоби французькі чи італійські депутати не їхали до Криму, якщо туди їдуть відпочивати сотні тисяч громадян України? І влада не має до них жодних претензій і не вживає жодних санкцій проти тих, хто організовує такі поїздки, продає путівки та рекламує вигоди відпочинку на півострові? Нарешті, соціально-психологічні чинники пов’язані передусім із тим, що все більша кількість українців звикає до того, що «російський» Крим – це норма, що до цього слід призвичаїтись.
Особливої уваги вимагає чинник національної безпеки, на який чомусь не звертають належної уваги. Одним із його вимірів є те, що літній відпочинок сотень тисяч українських громадян на окупованій території надає російським спецслужбам ідеальні умови для вербування. Причому, масового. Під час відпочинку люди, особливо молоді, розслаблюються – і це нормально; тим часом потоки пропаганди вдень і вночі наповнюють їхню свідомість і підсвідомість потрібними Кремлю ментальними стереотипами, принаймні нейтралізують їхній громадянський патріотизм. А далі вступають у дію спецслужби, тим більше, що у Росії їх – і крім ФСБ – вистачає.
Звісно, хтось на цьому місці неодмінно скаже: «це конспірологія». На жаль, ні. Радянсько-російські спецслужби впродовж ХХ століття набули чималого досвіду масової вербовки й інтелектуалів, і студентської молоді, й бізнесменів, і військовиків, і політиків по всьому світу. Ця практика реанімована та пожвавлена за правління Путіна. Публікацій з цього приводу більш ніж достатньо, і документів – також. А одним із найулюбленіших місць роботи вербувальників ҐРУ і КҐБ/ФСБ традиційно були і є курорти.
Отож туристичні потоки з «материкової» України до окупованого Криму – явище ненормальне. При цьому поїздки з суто гуманітарною метою – це зовсім інша річ. Тут існують свої норми, що діють у світі, ними й потрібно керуватися, причому здійснювати такі поїздки під наглядом міжнародних організацій (бо ж громадянин України у Криму беззахисний перед «компетентними органами» Російської Федерації). Хоча і в такому разі, навіть за нагальних обставин, українські військовики та держслужбовці не повинні опинятися на окупованій території. Чи треба пояснювати, чому?
У мене немає універсального рецепту того, що необхідно робити з потоком туристів із «материкової» України на Кримський півострів. Здається, тут має йтися про комплекс розроблених експертами заходів, які мінімізують усі загрози, що їх несе пролонгація чинного стану справ. Але, схоже, «нагорі» сподіваються, що якось усе саме владнається. Такого не буває. Тим більше, що час працює на Російську Федерацію, принаймні в одному вимірі: багато українців все більше призвичаюються до «російського» Криму, до «потреби у визнанні фактів» та до «необхідності мати з Кримом нормальні відносини». Знов-таки: чи треба пояснювати, чим це загрожує?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
