Не треба акцентувати на суперважливості примирення тих, хто воював у Другу світову за «різні України» – Шаповал 

В Україні 9 травня відзначають День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років. Раніше в календарі ця дата була позначена як День перемоги у Великій вітчизняній війні 1941–1945 років. Цей термін, яка кажуть історики, радянська влада вибрала свідомо, щоб підкреслити, що у радянсько-німецькій війні 1941–1945 років громадяни захищали Радянський Союз як спільну Вітчизну. Але історія показує, що Україна в тій війні опинилася між двома потугами – Німеччиною і сталінською Росією і була приречена на те, щоб бути розколотою, наголосив в інтерв’ю Радіо Свобода історик, доктор історичних наук Юрій Шаповал. Тому, на його думку, нині важливо не акцентувати надто на примиренні тих, хто воював за «різні України».

– Є думки, що міфи про війну колишню стали зброєю у війні фактично теперішній. Чим небезпечні ці міфи для України сучасної?

– На превеликий жаль, так і є. Я хочу нагадати події минулого року, коли в Санкт-Петербурзі Путін відвідав так звану панораму «Битва за Берлін». Росіяни самі для себе відновили частину Рейхстагу. І там Путін, на цих східцях сконструйованих фотографувався. Коли я дізнався про це, то для мене це був такий виразний факт, що вони самі собі у такій формі конструюють модель Другої світової війни і власну роль у цій війні. І небезпека полягає не лише в тому, що Путін апелює до так званих лише російських героїчних стереотипів часів Радянського Союзу і міфів Великої війни. Всі ці розмови про народ-переможець, паради, які сьогодні у Москві відбудуться, – все це потрібно, щоб резервувати виправдання російської експансії, розпочатої 2014 року російсько-української війни. Оці агресивні дії російське керівництво прагне втиснути у певний символічний контекст власноруч модельованого героїчного наративу. На превеликий жаль, і це свідомо зроблено, в якості ворогів і фашистів тут призначили українців.

Що робити в цій ситуації? Насамперед треба наголошувати і це вдається, що Україна дуже сильно постраждала під час Другої світової війни. Я пам’ятаю, була така публікація в січні 1945 року. Кореспондент газети Saturday Evening Post Едгар Сноу (якщо не помиляюсь) написав про те, що називають «російською славою» – це є, по суті, українська війна. Він проїхався тоді Україною і побачив ці страшні жертви України.

Другий момент, і це ми почали бачити протягом останніх двох років, що треба наголошувати: українці воювали в арміях різних країн. Українці були на боці антигітлерівської коаліції значною мірою. Третій момент – треба говорити про внесок українців у Червоній армії, про їхню не просто присутність, а величезну роль. У Червоній, а потім у Радянській армії, як вона стала називатися пізніше, налічувалося понад триста генералів українського походження. Дуже велика кількість нагороджених там. Про це треба пам’ятати. І те, що на цьому слогані, який зараз є ключовим, написано: «Пам’ятаємо – перемагаємо: війна 1939-1945 років» – дуже важливо.

– Чи лише Путін маніпулює історичною пам’яттю?! За часів президента Ющенка, скажімо, відмовлялися від терміну «Велика вітчизняна», потім Янукович усе повертав назад, і зараз знову Україна рухається до європейського осмислення цих подій. Чи завжди історія має ідеологічне навантаження? Цього треба позбуватися?

– Безумовно, історія має ідеологічне навантаження. Політики постійно втручаються в цю тканину пам’яті. Так не лише в нашій країні, так і в інших країнах. Якщо ви говорите про приклади минулого, чим відрізняється ситуація в Україні останніх двох років. Усі попередні президенти шукали компроміс: і Кравчук, і Кучма, і Ющенко намагалися когось із кимось помирити. Ніяке примирення не вдавалося. Весь час у політиці пам’яті був цей елемент компромісу – з’єднати те, що не дуже з’єднується. Ситуація війни і ця політика пам’яті, яку було започатковано у 2014 році, змінює ситуацію, тому що акценти розставляються більш чітко. Україна усвідомлює цей відрізок своєї історії як частину Другої світової війни, тобто відривається від цих міфів. Безумовно, це є величезна відповідальність політиків. У нас не було в державі цілісної продуманої політики пам’яті. Це все наслідок, у тому числі, й недбалого ставлення влади до історичної пам’яті. Здається, ситуація починає поступово змінюватися.

– Коли йдеться про історичну пам’ять і тих, хто по-різному дивиться на події Другої світової, чи не здається Вам, що таке примирення може ображати ветеранів, яких й так залишилося дуже мало і їх не треба ні в чому переконувати?

– Є різні ветерани з обох боків. І коли говорять про примирення, то треба розуміти, що це річ достатньо крихка і часом мало зрозуміла, бо як можна примирити, припустимо, колишніх працівників НКВД, які боролися проти УПА і нащадки яких живуть на західних теренах. Вони ніколи в житті не приймуть жодної концепції якогось нового підходу до УПА. І як примирити, скажімо, з родичами тих, хто закинув в УПА? Тож не треба шукати тут простих і однолінійних рішень, а підходити з тієї точки зору, що всі були жертвами тієї війни і системи. Україна, яка опинилася між двома потугами – між Німеччиною і сталінською Росією, була приречена на те, щоб бути розколотою. І Росія зараз робить ставку на те, щоб Україну розколоти, бо тоді буде легше маніпулювати людьми. Тут треба вводити нові поняття, апелювати до розуму людей, звертатися насамперед до нових поколінь, а не акцентувати увагу на якійсь суперважливості примирення тих, хто в воював за «різні України». Не треба також боятися це визнавати.

На цю ж тему:

08.05.2016
Парубій: Росія забула уроки війни і розпалює її у Європі
«Вирішального значення набуває загальнонаціональне єднання українського суспільства заради нашої нової перемоги» далі