Роман Губа
Від Рубіжного до фронт приблизно сто кілометрів, але військових у місті майже немає, як немає і серйозних пошкоджень та руйнувань. Проте про війну тут говорять усі, бо вона оживила місто: закликала сюди переселенців, активізувала ринок житла й пустила поїзд до Києва. Рубіжне перебувало під контролем бойовиків від квітня до липня 2014 року. Кореспондент Радіо Свобода відвідав Рубіжне і подивився, чим живе це звільнене місто Луганської області.
Потяг «Київ-Лисичанськ» стоїть на станції Рубіжне три хвилини. Цього вистачає, щоб чимала кількість пасажирів встигла вивантажитись з потягу на перон. Вивантажитись, бо частина пасажирів – переселенці, які повертаються з Києва, Харкова та інших міст додому. У них багато різних сумок, ящиків, пакетів. Із висоти вагону пасажир спочатку формує з речей невеличку купку на пероні, а згодом спускається до неї сам.
– Хоп-хоп-хоп, – з потягу вистрибують двоє хлопців у військовій формі. Вони тягнуть попід руки до найближчих кущів третього, свого побратима: йому зле.
Обшита металом будівля із пластиковими вікнами та безкоштовним WI FI від «Укрзалізниці» – це рубіжанський вокзал. Восени 2015 року його відновили після пошкодження під час бойових дій за рік до цього. Тепер фото вокзалу фігурує на бордах поруч зі зруйнованою будівлею в Донецьку із написом: «Сепаратизм приносит нестабильность и разрушение».
«Я вдома – персона нон-ґрата» – депутат із Луганська
У Рубіжному немає великого приватного сектору, більшість жителів живе у багатоквартирних будинках. Зведені в середині минулого століття, цегляні багатоповерхівки і є основним житловим фондом міста. В одному з них, у маленькому офісі на два столи і два стільці працює Анастасія. Колишня співробітниця Луганської ОДА, вона евакуювалася разом із адміністрацією до міста Сватова. Тепер вона живе в Рубіжному, є депутатом Сватівської міськради і волонтером місцевого благодійного фонду.
За словами Анастасії, в Рубіжному зареєстровано приблизно вісім тисяч переселенців. Минулої зими чимало людей приїхало з Дебальцева та Попасної, але невдовзі повернулися назад, бо не змогли зачепитися в Рубіжному.
«Якщо люди приїжджали без роботи і не мали можливості зняти квартиру, то розверталися і їхали додому», – пояснює вона.
Батьки Анастасії лишилися в Луганську, сама ж вона не була вдома від червня 2014 року.
«Я там – персона нон-ґрата, – сміється вона, – але я, чесно кажучи, особливо туди й не хочу».
Батько Анастасії їздить до неї двома автобусами через блокпости. Минулого року він спробував поїхати в об’їзд через Росію. Це зайняло більше доби. До війни від Рубіжного до Луганська можна було доїхати за півтори години.
«Все буде добре»
Міський голова Сергій Хортів обіймає посаду від жовтня 2015 року. До цього був директором міського технікуму. На цій посаді був відомий тим, що конфліктував з українськими військовими, які жили в гуртожитку. Але тепер будь-які історії, пов’язані з українською армією, коментувати не бажає. На інтерв’ю, однак, погодився досить швидко.
– У нас вже майже сто днів роботи команди, – каже мер. – У повному сенсі слова «команди», політична партія «Опозиційний блок». Ви знаєте, що в багатьох містах України переміг «Опозиційний блок»? Це нормально, це демократія.
– Ми стараємось працювати без політики, – додає Хортів. – Тому я вам і розказую про воду, тепло, газ. П’ять років ЖКГ міста працювало абияк.
Після розповіді про команду мера помічаю, що біля робочого столу стоїть портрет Михайла Грушевського.
– А чому у Вас Грушевський стоїть?
– Це – перший президент України. А знаєте, що дуже приємно?
– Що?
– Те, що ви його знаєте. Дуже приємно.
Проте на місці, де зазвичай висить портрет нинішнього керівника держави, стирчить самітній гвіздок.
– А нинішній президент у вас не висить?
– Це – президент України перший, – вказує на Грушевського. – Це моя позиція. Це моя Україна. Президенти приходять і йдуть, когось потім засуджують. Давайте пам’ятати нашу історію.
Музей під дірявим дахом
Тротуар біля міського музею складається з двох прошарків. Зверху – чорний асфальт, а з дірок у ньому проглядає стара плитка. Схожа ситуація на стінах будинків: серед написів еротичного та патріотичного характеру подекуди проглядаються гасла «ЛНР».
Міський музей Рубіжного востаннє оновлювали 10 років тому. Зараз він у стані ремонту. Деінде стеля вкрита розводами. Особливо в залі «Місто на піску», присвяченому першому періоду в експозиції – від початку заснування, у 1895 році, до 1940-го. Працівники музею нарікають на колишнє керівництво, яке, мовляв, неправильно підібрало будматеріали.
Експозиція і далі відкрита для відвідувачів. Розповідають про перший піщаний кар’єр у цих місцях, а згодом – про появу першого лакофарбового заводу «Русско-краска». Більшість експонатів присвячені колись активній діяльності радянської хімічної промисловості.
– А чи знаєте ви, що «коктейль Молотова» винайшли на Рубіжанському хімічному комбінаті? Наче як і нема чим пишатись, але все одно, – звертається екскурсовод до відвідувачів Рубіжанського міського музею. У натовпі починається шум і чується слово «майдан».
– Я трошки поправлю, – втручається друга працівниця музею. – Рецепт «коктейлю Молотова» був відомий давно, просто в лабораторії нашого хімкомбінату його вдосконалили. Для нього не потрібні були сірники, він запалювався за допомогою капсули з металічним натрієм всередині.
– А ось бачите, диплом випускника нашого училища радянських часів, – показує екскурсовод на стенд із різнокольоровими відзнаками. – Все українською написано, а ще кажуть, що мова була занедбана – та ніколи вона не була занедбана!
Огляд постійної експозиції музею закінчено, екскурсовод пропонує відвідувачам зайти подивитись окремо ще дві зали – етнографії та АТО. Кілька людей вирішують іти до другого. Окрім прапорів, кількох комплектів форми та газет періоду окупації, у невеличкому залі лежить ракета від системи залпового вогню «Смерч».
– Ленін народився – Путін винен, революція сталася – Путін винен, дістало! – несподівано заявляє одна з відвідувачок і йде геть.
– Спочатку це все повинне скінчитися, потім цьому має бути дана оцінка. От тоді вже нехай буде музей, – додає друга.
«Люди зациклені на Росії»
У кількастах метрах від міської ради стоїть велика триповерхова школа. Біля центрального входу крейдою на асфальті акуратно написано «ЛНР» – ад». У класній кімнаті сидить дві жінки: Валентина Овчаренко, вчителька української мови, та її колега – вчителька математики Людмила Трощій.
Під час окупації вчителів не чіпали. Нинішню ситуацію у місті Валентина Овчаренко описує як невтішну.
«У місті дуже важко. Люди зациклені на Росії. Але є певна частина людей, які налаштовані виключно проукраїнськи. І серед них, що дивно, багато вихідців з Росії», – розповідає Валентина Овчаренко.
«Це тому, що у нас чимало людей їдуть до Москви на заробітки, – включається в розмову Людмила Трощій. – Парадоксально: хлопці (українські військові – ред.) повертаються з бойових завдань до готелю «Радянський», а біля нього вантажаться люди на Москву...»
Зять Людмили Трощій – український бандурист Василь Лютий. Родом із Черкащини, наприкінці нульових він переїхав до Рубіжного, бо знайшов тут дружину. Працював у школі. На початку окупації, у квітні 2014 року, сепаратисти спочатку прив’язали його до дерева, а потім заарештували на кілька днів. Звільнили Василя завдяки втручанню ОБСЄ. Того ж дня він із дружиною переїхав до Києва.
Один зі «списку сімнадцяти»
Увечері відділок поліції в Рубіжному освітлюється лише одним ліхтарем, йти до нього доводиться майже в повній темряві. Тут працює Антон Потурайко, перший заступник начальника відділку.
Він один із тих, кого місцеві журналісти назвали «розстрільний список сімнадцяти» – поліцейські, які навесні 2014 року виїхали з окупованого Луганська до Сватова. На території під контролем угруповання «ЛНР» їхні фото поширювали у пресі із формулюванням «стали на шлях бандитизму».
Після виїзду Потурайко брав участь у бойових діях, звільняв Рубіжне, потім лишився тут на керівній посаді. Про війну нагадують два манекени біля дверей, одягнені в бронежилети, каски та розгрузки.
Поліцейський розповідає, що на окуповану територію йому шлях закрито. Проте він нерідко спілкується зі знайомими звідти.
– У мене є знайомий, який би і радий виїхати, але у нього мати та бабуся, яких неможливо транспортувати. Він змушений працювати на трьох роботах, щоб вижити.
У регіоні працює спеціальна програма для тих бойовиків, які хочуть повернутися до життя в Україні, якщо вони не скоїли важких злочинів. Сепаратист може зателефонувати на гарячу лінію і сказати, що хоче здатися. Відбудеться слідство, справу розгляне суд і цілком реально потім вийти на волю. Антон Потурайко розповідає, що нещодавно від відповідальності звільнили двох учасників програми.
Щодо майбутнього поліцейський налаштований оптимістично.
– У мене навіть на комп’ютері заставка стоїть: «Вірю в Україну, вірю в перемогу».
