Як українцям сприймати рішення суду ЄС щодо урядовців Януковича?

Суд Європейського союзу повідомив, що скасував рішення Ради ЄС від 6 березня 2014 року про замороження рахунків екс-прем’єра України Миколи Азарова, його сина Олексія, колишнього першого віце-прем’єра Сергія Арбузова, екс-глави Міністерства палива й енергетики Едуарда Ставицького і народного депутата Сергія Клюєва. У рішенні від 28 січня Суд ЄС постановив, що цих осіб внесли до списку виключно на підставі листа від Генеральної прокуратури України. А в цьому листі, як заявили в суді, «немає подробиць, у чому саме полягає відповідальність» цих осіб.

Американське видання Wall Street Journal пише, що ухвала Суду Європейського союзу, що скасувала рішення керівництва ЄС заморозити рахунки колишніх українських урядовців стала ударом по спробах Євросоюзу зберегти їхні статки для повернення в Україну.

Як сприймати таке рішення українцям? Чи варто дослухатися до голосів, які говорять про «зраду інтересів Майдану»? З таким запитанням Радіо Свобода звернулось до політичного експерта Олесі Яхно.

– Ні, ну ми не можемо говорити про зраду інтересів Майдану, тому що це не українське судочинство, яке може підігравати, скажімо, тим чи іншим представникам колишньої влади. Все-таки ці санкції щодо згаданих осіб встановлюються в рамках міжнародної правової системи, тому тут не може бути якогось «підігравання». Тут має значення, перш за все, процедура і якість зібраних доказів.

Я думаю, що це не перший випадок, коли таке стається через відсутність злагодженої роботи між різними правоохоронними структурами. Ми не один раз бачили, коли, скажімо, Верховна Рада дає дозвіл на притягнення до відповідальності чи зняття недоторканості, перекладаючи таким чином усю справу на, скажімо, Генпрокуратуру. Генпрокуратура перекладає це на Службу безпеки, Служба безпеки перекладає на суди і так далі. Тобто, з одного боку, відсутність злагодженої роботи всіх правоохоронних структур на кожному етапі, тому що будь-який етап слідства, або надання доказів, наприклад, для міжнародного суду, він все одно передбачає координування в тому числі в зібранні доказів між різними правоохоронними структурами українськими.

А по-друге, це десь на якомусь етапі ми дуже часто бачили, коли українські правоохоронні структури не хотіли брати на себе відповідальність, кожен намагався виглядати білим та пухнастим, скинувши проблему на якийсь інший орган чи якийсь новий орган, який повинен займатися складними справами, справами корупції і також справами притягнення до відповідальності представників колишньої влади. Тому, я вважаю, що тут, у першу чергу, причина в недостатній кількості доказів, і це частково пов’язано з тим, що, крім того, що недостатня координація діяльності (а ми знаємо, що, наприклад, коли Венеціанська комісія давала свою оцінку по розслідуванні справ на Майдані, там якраз і звучало одне з таких зауважень, що між Міністерством внутрішніх справ, Генпрокуратурою і СБУ немає достатнього координування діяльності), на кожному новому етапі потрібні нові докази і нові свідки. Потрібна якісна доказова база, і ми бачили, що дуже часто її або взагалі немає, або це робиться з дуже значним відставанням у часі.

– Зараз є два місяці для оскарження цього рішення в Європейському суді, і суспільство, все ж таки, очікує, щоб були якісь результати. Як Ви гадаєте, чи спроможні відповідальні особи в Україні все ж таки довести цю справу до кінця і надати достатньо доказів для того, щоб не були зняті рішення про замороження рахунків?

– Тут не лише питання, скажімо, політичної волі, про що в нас дуже люблять говорити. Це питання професійності в тому числі. Ми повинні це теж не забувати. Це залежить від того, наскільки дійсно буде усвідомлення (у владі перш за все) у представників тих чи інших владних структур, що це є такого характеру справи, вони є надважливими для того, щоб суспільство все-таки відчувало, що повинне бути покарання для злочинців і державних зрадників.

Тому в цьому сенсі, я думаю, що керівники відомств, силових зокрема, повинні мобілізувати певні зусилля для того, щоб надати ці докази. Інша річ, що якщо ці докази не були зібрані на початковому етапі, а саме я говорю про 2014 рік, можливо, якихось із доказів зараз і немає в наявності. Ми знаємо, що тоді багато хто виїхав, багато хто міг вивезти документи, або ці документи знищити, і так далі. Інша річ, що тут немає усвідомлення усіма, що, скажімо, успіх в таких справах – це є успіх для всіх у рівній мірі. Це є і ознака, особливо в сприйнятті громадян, це ознака діяльності і Генпрокуратури, і, скажімо, Служби безпеки і Міністерства внутрішніх справ. Ну, тобто, це не є заслугою, врешті-решт, якогось там одного відомства.

У результаті різні правоохоронні структури повинні бути зацікавлені в тому, щоб, навпаки, координувати і докласти зусиль, спільних, щоб у таких гучних справах, які, здавалося б, не можуть бути безкарними, щоб при наявності бажання була проведена робота по збору доказів. Тому що інші чинники – політичні, символічні, дружні стосунки, гарне ставлення – це все не має значення, якщо реально не зібрана доказова база.

– Якою є Ваша думка, чи ті зусилля різних структур консолідуються, чи це спускається на «холостий хід»?

– Я не можу цього сказати, тому що це, все-таки, як я вже сказала, не лише питання (політичної) волі. Це питання наявності доказів. Тому що дуже дивно виглядало, ми не раз чули, коли, скажімо, якась справа, от по Майдану, наприклад, по вбивствах на Майдані, коли збираються матеріали, скажімо, з плівками, із записами, з показами свідків, потім коли змінюється керівництво, де-факто все починається з самого початку.

Весь матеріал відходить десь на другий план, і все починається з нуля. Тому тут, все таки, в першу чергу в цьому питанні це професійна складова. Інше, звичайно, є важливим, але якщо немає реально доказової бази, якщо цей момент був упущений, то буде складно дуже знайти таку кількість доказів, яка б дійсно підпадала під критерії, за якими ці санкції не були б зняті.