Роман Губа
Нещодавно в Маріуполі полк «Азов» встановив на місці раніше поваленого Леніна пам’ятник Святославу Ігоровичу, руському князю. Це не перший факт заміни одного пам’ятника іншим в Україні. Але іноді робляться спроби не просто заміни скульптур, а об'єднання місць пам'яті про різні історичні події під одними ритуалами й меморіалами.
У серпні у ЗМІ ширилася інформація, що напис «1941 – 1945» на київському Меморіалі Вічної Слави хочуть замінити на «Герой Другої світової війни» і «Герой антитерористичної операції». Підставою для цього начебто стало поховання поруч на могилі Невідомому солдату загиблого червоноармійця та воїна АТО. Таким чином, меморіал мав стати спільним об’єктом для вшанування жертв двох кривавих конфліктів. Ініціатором змін був радник президента Юрій Бірюков. Ініціативу підтримав Український інститут національної пам’яті.
Начальник відділу обліку та збереження місць пам'яті Інституту Павло Подобєд вказує на те, що кожен випадок об’єднання поховань вимагає окремого вивчення.
«Українська військова традиція 20-го століття в обґрунтуванні тяглості визвольної боротьби опиралась на спадщину княжих часів та козаччини. Бійців військ Центральної ради, серед іншого, ховали на Аскольдовій могилі у Києві. Могили загиблих учасників Зимового походу Армії УНР знаходимо на древніх курганах (Кіровоградська область) та козацьких кладовищах (Лівобережна Україна)», – каже дослідник.
Пам’ятники Леніну часто встановлювались безпосередньо на могилах учасників українського національно-визвольного рухуПавло Подобєд
Подобєд виокремлює негативні приклади підміни місць пам’яті в радянські часи: «Так зване поховання «героїв революції» у Маріїнському парку в Києві, що є гранітною урною, встановленою вже у 1970-х роках на могилі бійців військ Центральної ради, загиблих у боях з більшовиками взимку 1918 року. Або пам’ятники Леніну, що часто встановлювались безпосередньо на могилах учасників українського національно-визвольного руху, або в безпосередній близькості від таких поховань (село Великі Зозулинці Красилівського району Хмельницької області) – щоб зробити неможливим вшанування загиблих воїнів».
Один із противників об’єднання пам’ятників, експерт із суспільних комунікацій, волонтер Департаменту архітектури КМДА Дмитро Гурін вважає спільне поховання неможливим через різне ставлення суспільства до конфлікту.
«Це місце у різних людей пов'язане з величезною кількістю спогадів, люди взагалі по-різному ставляться до історії Другої світової війни, це дуже конфліктна тема. Багато хто вважає, що там не можуть бути поховані воїни АТО, бо війна на сході країни несправедлива. А є велика кількість людей, у тому числі і я, які вважають, що на сході України йде війна за незалежність, вона так і називатиметься, зараз у неї немає ніякої назви», – зазначав Гурін в інтерв’ю радіостанції «Голос Столиці».
Історик Вахтанг Кіпіані каже, що з об’єднанням місць пам’яті треба бути обережними, бо ця тема є надзвичайно дражливою для суспільства.
Є загальноприйнятий імператив – могили не рухатиВахтанг Кіпіані
«Моє ставлення до цього роздвоєне. При будь-якому бажанні перенести місця пам’яті вступають в силу певні закони колективного несвідомого, які можуть обернутися будь-чим. Тому є загальноприйнятий імператив – могили не рухати», – говорить Кіпіані.
При цьому, історик зазначає, що місця різної пам’яті можуть бути поруч, якщо це не могили вбивці та вбитого. Як приклад, він наводить Байкове кладовище, де поруч із могилами Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого похований Юрій Кравченко, член радянської міліцейської системи, а потім один із очільників МВС незалежної України.
Історія з об’єднанням меморіалів у Києві закінчилася нічим – через суспільний осуд ініціатори відмовились від цієї ідеї.
Вінницький меморіал
На Європейській площі Вінниці розташована ціла низка пам’ятних об’єктів. Найбільший з них – меморіал Слави, який складається з фігур трьох узагальнених історичних персон – двох учасників громадянської війни та радянського бійця Другої світової. Пам’ятник збудовано в 70-х роках. До того на його місці вже були поховання загиблих під час встановлення радянської влади та пам’ятник невідомому солдату із Вічним вогнем, але все це було демонтовано.
22 січня 2015 року на площі встановили тризуб-птах, який символізує Фенікса – на честь Небесної соті та загиблих в АТО, а 24 серпня того ж року туди додали інтерактивну дошку з біографіями загиблих на сході вояків-вінничан.
Таким чином, вийшло, що на одній площі вшановується пам’ять учасників трьох військових конфліктів. Якщо в радянському комплексі передбачається якась правонаступність, тобто з кожний персонаж доповнює іншого та продовжує посил, то пам’ятник українським подіям вибивається з ансамблю.
Історик Олександр Федоришен розповідає, що пам’ятник загиблим учасникам Євромайдану планувалося встановити на площі Театральній, яку перейменували на Героїв Небесної сотні. Але в грудні 2014-го меморіал почали встановлювати у сквері Слави.
Хоч він і був націоналістом, але кожного року на 9 травня він був біля меморіала загиблим у Другій світовій війніОлександр Федоришен
«Це було бажанням Зої Кузьменко – матері Максима Шимка, єдиного вінничанина з Небесної сотні. Хоч він і був націоналістом, але кожного року на 9 травня він був біля меморіала загиблим у Другій світовій війні», – розповідає Федоришен.
Історик вважає, що містян влаштовує подібний контекст пам’ятника, хоч і визнає трохи абсурдним той факт, що блакитно-жовті стрічки несуть до скверу, де стоїть будьоновець, який у 1920-х роках забирав у подільських селян хліб. Це сталося через те, що вінничани асоціюють меморіал виключно з Другою світовою, а не громадянською війною. Але, на думку Федоришена, таких нашарувань краще уникати.
Примирення
Вінницький та Київський приклади не є унікальними. Після подій зими 2013-2014-го реальністю стали пам’ятники Леніну у вишиванці (Запоріжжя) чи вшанування жертв війни на сході в день вшанування жертв Другої світової на державному рівні.
Ми й далі дотримуємося радянської героїчної традиції, а звідси й радянська естетика. Націоналістичний наратив не матиме успіху у всеукраїнському масштабі. А АТО – загальноукраїнське явищеВасиль Расевич
Історик та публіцист Василь Расевич стверджує, що об’єднання історичних наративів зараз є майже в кожному обласному центрі України. Причина в традиціях, які лишилися з радянських часів.
«Ми й далі дотримуємося радянської героїчної традиції, а звідси й радянська естетика. Сучасні пропагандисти хочуть обʼєднати памʼять, схрещуючи радянський наратив із сучасним українським. Націоналістичний наратив не матиме успіху у всеукраїнському масштабі. А АТО – загальноукраїнське явище. Тому радше в результаті отримаємо симбіоз радянського і сучасного українського», – говорить історик.
Історик Ярослав Грицак у своїй книжці «26-й процент» цитує українського історика Івана Лисяка-Рудницького, який закликає українців до «англо-саксонського» варіанту примирення пам’ятей. Такий варіант, на думку Грицака, є компромісним. Він побудований не на замовчуванні, а на свідомому прийнятті як гордості, так і сорому за вчинки своїх ідеологічних попередників.
Це готовність узяти на себе частину моральної відповідальності за помилки своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особиЯрослав Грицак
«Потрібнен такий спосіб мислення, який дає змогу мати в Лондоні одночасно пам'ятники Карлові І й Оліверові Кромвелю. Такий підхід не означає, що не можна критикувати окремих осіб, угруповання чи ідеї, або ставати на якусь із двох протилежних сучасних позицій. Але вона вимагає всеохопного підходу, при якому минулі й сучасні духовні та матеріальні досягнення нації розглядаються як спільне надбання, а не якоїсь однієї фракції. І навпаки, це також передбачає готовність узяти на себе частину моральної відповідальності за помилки і хиби своєї нації, навіть якщо їх припустилися окремі групи або особи».
