Київ – Одяг, товари першої необхідності для жителів звільнених районів Донбасу та переселенців, ліки та медичне обладнання для лікарень – так допомагає Україні жителька Берліна Ольга Ранкель, очільник українсько-німецького фонду, який допомагає потерпілим від війни. Вона з однодумцями заохотила збирати допомогу для потерпілих від російської агресії не лише українських мігрантів у Німеччині, а й корінних німців. Ольга наклеїла на свій старенький Opel два величезні тризуби, і цією машиною звозить з різних районів німецької столиці гуманітарну допомогу, а частину своєї квартири перетворила на склад. Однак, головні труднощі не в цьому, а в українській бюрократії та корупції, зізнається Ольга Ранкель у розмові з Радіо Свобода.
– Пані Ольго, наскільки охоче громадяни Німеччини відгукуються на потребу допомогти потерпілим від українсько-російського конфлікту? Наскільки поширеною є думка, що українсько-російське протистояння далеко, і мало стосується жителів Євросоюзу?
– Якщо збирати з-поміж наших німецьких українців – вони радо відгукуються. Віддають все, що можуть, і навіть більше. Коли працюємо з німецькою аудиторією, то робити це потребує трохи більших зусиль. Їм треба чітко пояснити, для кого саме збираємо речі та кошти, для яких цілей. Якщо ми просимо на допомогу воякам чи АТО, вони одразу ж втрачають інтерес. Якщо звертатися по допомогу для людей, які втратили домівки, для вимушених переселенців, вони відгукуються. Найкраще німці реагують на збір допомоги для дітей, які постраждали від бойових дій.
– Якими способами ви збираєте допомогу в Німеччині?
– Ми працюємо напряму з людьми: робимо акції адресної допомоги. Наприклад, потрібна допомога переселенцям з Донбасу, дитячий одяг таких і таких розмірів. Робимо акцію в соцмережах, отримуємо відгуки: маємо такий одяг, приїжджайте! Я сідаю на свого «бойового коня», забираю це і везу додому. Одну з кімнат ми виділили під склад. Накопичуємо допомогу, сортуємо її разом зі знайомими, розкладаємо в коробки,і так допомога рушає в Україну. Найчастіше це партія до півтори тонни, один мікроавтобус. Хоча бувають і великі партії, як-от фури з медичним обладнанням та медикаментами.
– Чи є труднощі з перевезенням цих речей через кордон з українського боку?
– З німецького – проблем немає. З українського – наша «гуманітарка» опиняється наче підвішеною у правовому вакуумі. Кожну партію має погодити Міністерство соціальної політики та інші служби. Це триває довго. Якщо вантаж великий, це може тривати й місяць, і це суттєво знижує нашу ефективність і бажання працювати.Законодавство потребує суттєвих змін, щоб ми могли без проблем перевозити волонтерську допомогу. Ми днями відправили вантаж на групу Романа Доніка, але вони досі його не отримали. Сподіваюся, скоро він дійде і рушить на Донбас – у Червоноармійськ.
– Німеччину одні аналітики називають союзником України, після того, як вона стала наполягати на продовженні санкцій проти Кремля. Інші говорять, що вона є підкреслено нейтральною, а окремі політики – відверто проросійськими. Як змінилося ставлення німців до конфлікту за останній рік?
– Німці – пацифісти за своєю натурою. Вони отримали дуже важкий і болючий урок під час Другої світової війни. І тому все, що стосується підтримки чиєїсь армії чи бойових дій, для них це не прийнятно, це не відповідає їхньому світогляду, це табу. Однак дедалі більше німців розуміє, як свідчить і наше спілкування, і опитування провідних медіа, що цей конфлікт не є якимось внутрішньо українським, що його причина – агресія Росії проти України.
Ольга Ранкель мчить на своїй машині з тризубами вуличками Берліна. То по гуманітарну допомогу, то вже з вантажем. Чимало водіїв, побачивши жовтий український символ на синьому капоті, вітаються, дають дорогу в заторах. Невдоволені обличчя за склом сусідніх автівок стали рідкістю, каже Ольга.
