Київ – Лікар з 20-річним стажем Сергій Архангельський воювати пішов добровольцем одразу після початку антитерористичної операції на сході України. До того – була довга зима на Майдані. За плечима військового лікаря 12 місяців війни і важких спогадів, які назавжди закарбувалися у пам’яті. Після демобілізації чоловік повернувся на роботу, і нині працює анестезіологом у житомирській лікарні. Але ще півроку тому начмед 2-го батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади з позивним «Наркоз» рятував поранених військових у Донецькому аеропорту. Про своє перебування у ДАПі кіборг розповів Радіо Свобода.
– Розкажіть, у який період Ви перебувалили в аеропорту Донецька?
– В Донецькому аеропорту я був двічі. Перший мій заїзд – з 11 до 22 жовтня, другий – з 11 до 25 листопада. Обидва рази я був у новому терміналі.
– Що можете згадати світлого про той період?
Світлим, без усякого перебільшення, можна назвати той час, коли було тихо. У футбол ми не грали, але це були хвилини спокійного спілкування
Було дуже приємно, коли до нас приїжджали журналісти. З ними завжди було цікаво спілкуватися
– Світлим, без усякого перебільшення, можна назвати той час, коли було тихо, коли ми зустрічали або проводжали хлопців під час ротацій, коли всі були, слава Богу, живі, здорові та неушкоджені. У футбол ми не грали, але це були хвилини спокійного спілкування. Безумовно, кожен розповідав історії з мирного життя, хто ким був до війни, говорили про майбутнє, про сьогодення, про те, чому так сталося, намагалися робити аналіз ситуації.
Було дуже приємно, коли до нас приїжджали журналісти. З ними завжди було цікаво спілкуватися. І, мабуть, ніколи не забуду того моменту, коли у День народження мого побратима до нас у гості приїхав Олексій Мочанов. Він нам співав своїх пісень. Було дуже приємно.
А найважчі моменти – це, безумовно, коли йшли бої, коли були поранені та, на превеликий жаль, загиблі.
– Розкажіть про ваших бойових побратимів, бо кажуть, що на війні дружба сприймається по-іншому…
Там все набагато чесніше
– Безсумнівно. Там все зовсім по-іншому. Там все набагато чесніше. Ця дружба залишається на все життя. Всіх імен не перерахуєш, бо нас було досить багато. Але хотів би згадати своїх санінструкторів, з якими я їздив у відрядження на термінал. От, зокрема, були такі – Фелікс Козинський з Бердичева та Роман Кукол із Чернівців. Це такі хлопці! Мабуть, не народився ще той письменник, який зміг би влучно описати самі характери, саму сутність їхньої душі. Треба бачити беспосередньо цих хлопців та бути поряд з ними, тоді і слів не потрібно.
– Які історії у вас з ними пов’язані, що вам запам’ятолися?
– За рік багато чого запам’яталося. За рік пліч-о-пліч пройшли весь той шлях, який нам був написаний. Це і конвої, і перебування в польових умовах, у бойових діях. Дуже багато чого трапилося за рік, що минув.
– А яке відчуття було, коли ви дізналися, що був наказ залишити аеропорт?
Був засмучений, але, мабуть, це вже було необхідно робити, тому що від терміналу залишилися одні руїни
– Був засмучений, але, мабуть, це вже було необхідно робити, тому що від терміналу залишилися одні руїни. І, на жаль, у тих руїнах ще багато наших загиблих військових зосталося.
– А що ви можете сказати про останні дні, години утримання аеропорту?
– Про це сказати нічого не можу, бо на той час мене вже там не було.
– Ви вже звикли до мирного життя?
– Звісно, мирне життя починає потихеньку затягувати, брати своє. Але все одно буде важко про це забути, насамперед, тому, що ще незакінчена сама війна.
– Ви готові піти на фронт знову, якщо буде треба?
– Безумовно, так.
