Біженці повертаються назад до Донецька, не знайшовши в Росії роботи

Мелані Бачина

Сім'я біженців з України приїхала до Томська восени 2014 року. Тепер вона хоче повернутися назад, до Донецька. У Сибіру життя у переселенців не склалося із самого початку.

«Місцеві прийняли нас вороже, – говорить Ольга Денисенко, мама чотирьох дітей. – Тут склався міф, що ми отримуємо якісь величезні гроші, компенсацію, тому нам постійно дорікають, що ми забираємо роботу в інших». Насправді біженці з України зараз не отримують жоднох компенсації. Гроші платять лише перший час, поки переселенці живуть в центрі тимчасового розміщення. Як тільки вони центр покидають, розраховувати можуть лише на себе.

Ольга Денисенко була на п'ятому місяці вагітності, коли їй з чоловіком і трьома дітьми довелося виїхати з Донецька. До Томська вони прибули спецпотягом з Ростова. Спершу жили в центрі для біженців. Потім отримали розподілення до Шегарського району, в село Нащекове. Там чоловікові Ольги обіцяли роботу в садибі, але по приїзді з'ясувалося, що роботи цієї немає. Назад до Томська повернутися не дали.

Адміністрація Шегарського району видала родині допомогу – 3 тисячі рублів на тиждень – і виділила кімнату в гуртожитку. Не було ні постільної білизни, ні посуду, все довелося купувати. Кілька днів жили впроголодь. На допомогу прийшли місцеві жителі, в основному, літні. Комендант гуртожитку носила з їдальні борщ і кашу для дітей, її подруги приносили дещо. Так і харчувалися, поки тато не знайшов роботу на будівництві. Але довго пропрацювати він там не зміг. Довелося звільнитися.

Сім'я Денисенко залишилася зовсім без джерела доходу. А у них народилася ще одна дитина. Наймолодшій доньці Карині зараз два місяці. Через всі переживаня і нервові потрясіння у Ольги зникло молоко.

Перший місяць допоміг районний соцзахист. Привезли кілька пачок суміші та інші продукти. Хоча Денисенки написали заяву на матеріальну допомогу, вони так її і не отримали. А гроші потрібні на ліки, у малечі проблеми зі шлунком.

«У мене діти раніше хліб їли зрідка. Зараз для нас хліб – це таке щастя! Діти радіють хлібу», – говорить Ольга Денисенко. Вона майже не виходить з дому. Каже, неприємно постійно відчувати косі погляди, чути, як тебе засуджують, що ти чийсь шматок хліба відбираєш. Навіть діти стикнулися з цим.

І ось Денисенко вирішили повернутися до Донецька. «Зараз у нас спокійніше стало, можна і повернутися». – «А не страшно вам?» – «Я вже не боюся. Яка різниця, де гинути: тут від голоду і такого ставлення чи там. Але там хоча б все рідне. У мене там батьки. Мама вже город посадила. Робота яка-не-яка знайдеться, по будівництву. Там місто відновлювати треба».

Хоча, їдучи з Донецька, думали, що їдуть звідти назавжди. Вони хотіли залишитися в Росії і отримати російське громадянство. Громадянство за квотою вони отримати не встигли. А зараз на іспити потрібні гроші, а їх немає. Роботи теж немає, і можливостей кудись переїхати, щоб її знайти, не маючи громадянства, жодних.

«Завдяки добрим людям ми і виживаємо тут. Але так не можна. Ми дорослі люди, у нас купа дітей, ми повинні самі про них піклуватися, піднімати їх. А тут... розумієте, іноді в грудях все тисне, а доводиться просити у людей допомоги, бо виходу немає».

Тепер головна проблема – зовсім немає грошей на дорогу. Щоб дістатися до Ростова на поїзді, а звідти ще автобусом до Донецька, сім'ї з чотирма дітьми потрібно мінімум тридцять тисяч. Для Денисенків це величезні гроші, взяти які просто ніде. Коли родина виїжджала з Донецька, їй довелося продати всі цінні речі. Зараз їм продавати нічого.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода