Що події в Україні відкрили нового для Заходу в його розумінні Росії? Хто і чому не хоче розуміти справжньої мотивації дій російського керівництва? Чи не страждають західні оглядачі на культурний расизм щодо росіян, коли говорять, що це країна не створена для демократії, а тому до неї потрібно підходити з іншими мірками? Про це говоримо з істориком і професором політології Ратгерського університету Олександром Мотилем.
– Що, на Вашу думку, найважливіше з того, що люди на Заході дізналися про Росію після її конфлікту з Україною?
– Гадаю, що найважливіше, що на Заході дізналися про Росію, було те, що Росія спроможна використовувати війну для того, щоб знищити міжнародну архітектуру безпеки, що склалася після Другої світової війни. Це було несподівано. Бо припускалося, що Росія буде підтримувати цю архітектуру, бо вона була одним із тих, хто її закладав.
Люди зрозуміли, що Росія готова до використання війни для досягнення своїх цілей, і що ці цілі включають фундаментальну ревізію безпекової архітектури
Також думали, що навіть якщо Росія могла мати невеликі внутрішні конфлікти, чи брати участь у невеликих зовнішніх конфліктах, як п’ятиденна війна з Грузією, думали, що широкомасштабна війна є малоймовірна. З обох цих приводів очі багатьох людей на Заході розплющилися. Люди зрозуміли, що Росія готова до використання війни для досягнення своїх цілей, і що ці цілі включають фундаментальну ревізію безпекової архітектури після Другої світової війни.
– Нещодавно, виступаючи в Празі, американська дослідниця і публіцист Енн Епплбаум сказала, що події в Україні розбили ілюзії на Заході про те, що Росія була недоформована західна країна з високою культурою, відомою на Заході, яка рано чи пізно долучиться до Заходу, їй просто потрібно більше часу для цього. В чому була помилка цього припущення?
– Це не було цілком безглузде припущення, бо протягом більшої частини 1990-х років, за часів президента Бориса Єльцина, Росія, як здавалося, просувалася у правильному напрямку. Тобто думали, що вона стає більш-менш демократичною, більш-менш прозахідною, більш-менш ринковою державою. Тоді була надія. Навіть коли Володимир Путін прийшов до влади наприкінці 1990-х, він також почав із низки прозахідних жестів, які продовжувалися ще кілька років, поки він не змінив поведінки в 2003-2004 роках, що стало цілком очевидним під час Помаранчевої революції 2004 року. Ці припущення базувалися на тому, що скінчилася Холодна війна і протистояння між Росією та Заходом. Ці надії інколи були ейфорійними, оглядаючись на них, можна сказати, що і наївними, але не цілком безглуздими.
Не очікували, що Росія візьме курс на радикально авторитарний «фашистоїдний» режим
Чого не очікували, окрім певної групи вчених, які добре розбиралися у проблемах Східної Європи, що Росія візьме курс на радикально авторитарний, і як я його називаю, «фашистоїдний» режим. Це було неочікувано для багатьох, що Росія відмовиться від демократії, знищить більшість демократичних інститутів, відкрито піде у наступ на права людини, і за Путіна створить режим, що буде нагадувати міжвоєнний режим Німеччини та Італії.
У цілій Європі війна була чимось, що неможливо було собі уявити, але Путін довів зворотнє
Багато людей просто не могли в це повірити. Бо багато західних європейців просто не могли собі уявити, що ера конфліктів чи війн у Європі ще не завершена. Після створення Європейського союзу, його розширення, неможливість війн у Європі здавалася аксіомою. У цілій Європі війна була чимось, що неможливо було собі уявити, але Путін довів зворотнє.
– Один із небагатьох німецьких аналітиків, які активно займаються темою українсько-російського конфлікту, Ульріх Шпек говорить, що дискусія про нього в Європі визначається не стільки фактами, скільки ідеологією – антиамериканізмом. Чому європейці з такою охотою йдуть у пастку Кремля, і хочуть вірити, що питання не в українцях і їхніх прагненнях, а в тому, що росіяни воюють насправді з американцями, тільки на території України і втягують в цю історію європейців?
– Насправді більшість європейських політиків в це не вірять, так само, як і аналітики і більшість представників серйозної преси. Тобто, цю точку зору поділяють лише деякі елементи європейського політичного спектра. Хто вони? Це переважно ліві, які вважають Америку бастіоном капіталізму, імперіалізму та глобалізації, і вони б хотіли зупинити Америку. В цьому нічого нового немає. Ліві в це вірять із часів Карла Маркса, мабуть. Друга група, яка схильна розглядати події під кутом теорії змов, – це крайні праві, «Національний фронт» у Франції, наприклад, і його лідер Марін Ле Пен, яка захоплена відсіччю, яку Путін дає Америці чи Німеччині. І це – ще один приклад того, як крайні ліві та крайні праві знаходить спільні інтереси у темі, яка є традиційною для європейської політичної культури.
Європейці не дуже серйозно ставляться до власної геополітичної ролі. Якби вони хотіли, вони б збільшували свої військові витрати
Багато навіть поміркованих європейців занепокоєні тим, що Америка була супердержавою в період Холодної війни, а після неї перетворилася на гіпердержаву. Вони, з одного боку, підтримують Америку в багатьох питаннях, але з іншого – їх дратує те, що Америка має стільки впливу і сили. Але причина, чому Америка має стільки впливу, полягає в тому, що європейці не дуже серйозно ставляться до власної геополітичної ролі. Якби вони хотіли, вони б збільшували свої військові витрати і намагалися б збалансувати Америку на світовій арені.
– Попри всі попередження східних європейців, не кажучи вже про українців, про те, що Росія в будь-який час може знову стати небезпечною, їхні побоювання відкидали, як істеричні. Як висловився президент Естонії Тоомас Хендрік Ілвес, до східних європейців ставилися, як до «недолюдей», які не спроможні вирости і побороти свій страх перед Росією. З іншого боку, чи Ви не помічаєте певний неорасистський підхід і в ставленні до Росії? Про неї говорять, як про країну, до якої потрібно застосовувати інші критерії, бо росіяни не розуміють демократії, ніколи її не мали. Тому потрібно із зрозумінням ставитися до їхнього авторитарного режиму і його зазіхань на території інших країн, який він вважає «зоною своїх стратегічних інтересів».
– Я повністю погоджуюсь. Це культурно расистський підхід і до Східної Європи, включно з Україною, і до Росії. Бо твердження, що коли європейці висловлюють якісь побоювання, які не поділяють в Західній Європі – це є проявом культурної недорозвинутості регіону, політичної незрілості, мають дуже старе коріння. Так було протягом багатьох століть. Західні європейці вважали себе культурно вищими за ці надокучливі малі східноєвропейські країни. Це була тенденція ставитися до скарг українців чи литовців, як до скарг людей, які поводяться нераціонально, по-дитячому, що не розуміють того, що ми, софістиковані люди на Заході добре розуміємо.
Таке саме ставлення проявляється і до Росії, коли говориться про її якісь історичні особливості, через які їй має все сходити з рук. Коли говориться, що росіяни є від природи авторитарні, що з ними від природи важко мати справи, це є образою для росіян. Звичайно, в російській культурі є авторитарна традиція, але в ній є також і традиція демократії і опозиції авторитаризму.
Надто часто на Заході вдаються до простого шляху – пояснювати нинішню ситуацію історичними і національними стереотипами. Це, я думаю, головна проблема – це те, що в Західній Європі цілком не розуміють, що відбувається в Росії, вони абсолютно не розуміють, що відбувається в Україні, і дуже легко замінити стереотипами справжнє знання і розуміння.
