Київ – Кількість медиків у медичних службах підрозділів Збройних сил залишилася та сама, що й до війни, на евакуацію замість двох годин часом іде доба, а замість сучасних реанімобілів поранених чиновники пропонують возити в «УАЗиках», яким по кількадесят років. Про такі нагальні проблеми військової медицини на передовій, де часом перші 5 хвилин є вирішальними для порятунку пораненого, розповіли Радіо Свобода військові медики та експерти. Натомість у Мінобороні стверджують, що наразі налагоджена «найбільш ефективна система медичного забезпечення» Збройних сил за участі мобільних лікарсько-сестринських бригад.
Півтора місяці тому один із начмедів українських армійських підрозділів, який попросив не називати його прізвище, розповів Радіо Свобода, що після ротації на тій ділянці фронту, за яку він відповідає, замість 12 кваліфікованих медиків залишаться троє. Це близько 20 кілометрів, вздовж яких не вщухали обстріли.
«Є такі поранення, що якщо не надати правильну допомогу у перші 5 хвилин, то людина гине. А тепер уявіть, як я, один лікар на 20 кілометрів, можу встигнути домчати з одного кінця позицій на інші. Я кажу, що ми готові лишатися далі на цих позиціях без ротації, щоб тільки медиків тут було більше», – розповів він.
Зрештою, стало відомо Радіо Свобода, ротація таки відбулася, військове й медичне начальство аргументи лікаря не переконали.
Роботу військових медиків безпосередньо на передовій в Україні координує штаб АТО за допомогою фахівців центрального військово-медичного управління Збройних сил України. Відповідно, Радіо Свобода попросило Міністерство оборони прокоментувати ситуацію із забезпеченістю фронту кваліфікованими медиками й загальною організацією їхньої роботи там. Просили ми пояснити й вище описаний, конкретний випадок. На відповідь чекали півтора місяця.
У відповіді Міноборони йдеться про те, що там уже напрацювали найбільш ефективну модель медичного забезпечення армії. Вона включає штатні медичні служби підрозділів ЗСУ, посилені мобільними лікарсько-сестринськими бригадами.
«Сили та засоби медичної служби формувань Збройних сил України посилені мобільними лікарсько-сестринськими бригадами (далі – МЛСБ) та лікарями-спеціалістами зі складу медичних рот, бригад, військово-медичних клінічних центрів регіонів. Всього закладами охорони здоров’я Міністерства оборони сформовано 31 МЛСБ. Враховуючи невелику чисельність особового складу у визначених підрозділах, зосередженість по значній території та розтягнутість уздовж державного кордону, специфіку виконання ними завдань за призначенням, це найбільш ефективне їхнє медичне забезпечення», – йдеться у відповіді оборонного відомства. Там само наголошується, що така система забезпечує «своєчасну евакуацію» до військових шпиталів.
Радіо Свобода також просило Міністерство оборони пояснити, чи існують і які саме нормативи, правила щодо тієї кількості медиків, які мають бути закріплені за певною кількістю бійців, задіяних у веденні бойових дій. Проте такої інформації у відповіді на запит не надали.
Про реалії цих стандартів і нормативів вдалося довідатися безпосередньо від медиків, які сьогодні працюють на фронті чи працювали у розпал літньої фази війни.
«Скільки медиків виділять підрозділу, залежить від командування»
Старший лейтенант медичної служби, начмед тактичної групи «95 квартал» Артем Хранюк розповів Радіо Свобода, що навіть війна не спонукала військових чиновників переглянути нормативи й стандарти. А перед тим під час скорочень армії до мінімуму була доведена й кількість медиків у медслужбах підрозділів.
«Кількість медиків залишилася та сама, що була й до війни. От передбачено штатним розписом на 500 людей одного лікаря, одного фельдшера, а решта всі – водії, санітари, от так усе й лишилося», – каже лікар.
Він описує ситуацію з медичним забезпеченням конкретно на своїй ділянці відповідальності. Приблизно на 900 бійців він єдиний лікар, ще з ним працює один фельдшер, один санітар і кілька водіїв. Це все. Спочатку на місце дислокації прибув один тактичний батальйон у розмірі 500 військовослужбовців, але до них постійно приєднувалися додаткові підрозділи, за якими не були закріплені лікарі й повноцінні медслужби.
Лікар також звертає увагу, що система ЗСУ досі працює так, що для організації медичного забезпечення більше значення має те, якому саме командуванню формально підпорядковується підрозділ, а не реальна кількість бійців та інтенсивність бойових дій. До аналогічної тактично-батальйонної групи були прикріплені чотири лікарі, чотири помічники лікарів, всі з них – офіцери. Вони мали реанімобіль і додаткову машину евакуації. Крім того, на опорних пунктах вони мали ще сім уазиків, на всіх пунктах чергували фельдшери, ще два працювали в штабі. Загалом з батальйономтакого ж масштабу працювали 34 медики.
«А у нас навіть більше людей, але нас, медиків, у сумі – вісім. У них був окремий батальйон, а ми – тактична група, яка входила в бригаду. Про нас забули. Нам кажуть, що в секторі все дадуть. А в секторі кажуть, що у них немає, що давати», – розповідає Андрій Хранюк.
Тепер для порівняння: у британській армії, наприклад, має бути один підготовлений медик на кожні 32 бійці у момент, коли вони висуваються на бойові позиції на передовій. Навіть якщо взяти цифру «вісім», до якої входять водії, і на неї поділити 900, отримуємо: один працівник медичної служби на передовій на 112 військових. Якщо ж взяти за основу цифру «три», тобто врахувати лише медиків як таких (лікар, фельдшер, санітар), то отримуємо: один медик на 300 бійців на передовій.
«В «Айдарі» навіть групи з 10-12 бійців висувалися у супроводі медиків»
Медик «Айдару» Світлана Степанова була координатором медичної служби Майдану. Потім разом зі своєю бригадою опікувалася 8-ю афганською сотнею. Разом з трьома колегами (два лікарі й дві медсестри) на початку літа добровільно поїхала в зону АТО, пропрацювала там два місяці.
Вона вважає, що відповісти однозначно на запитання про те, скільки саме медиків на яку кількість бійців і на яких позиціях потрібно задіяти, на практиці дуже складно: «Реально ніхто ніколи цього не підрахує, тому що якщо їдуть серйозні бої, то їх завжди буде не вистачати. Але коли група 10-12 бійців висувається на завдання, то хоча б один медик за ними має бути закріплений. У нас таке було. Наші медики пішли з хлопцями на Щастя й потім з ними весь час були поруч. Наш лікар Андрій Аболмасов був з хлопцями на передовій. Він загинув, перед тим трьох врятував. У нас мало лікарів, які пройшли війну. Є чимало тих, хто хоче піти добровольцями, але вони слабко уявляють собі, що там насправді відбувається. Це не така війна, як Друга світова».
Артем Хранюк до цього всього додає, що насправді охочих іти на службу на найбільш передній край фронту під обстріли з-поміж професійних військових медиків не так і багато. У підсумку проблему з медичним забезпеченням конкретно його ділянки фронту йому допомагають вирішувати не Міністерство оборони, а колеги з медслужби «Правого сектору».
«До кого я б не звертався: начмеда сектору, начмед командування «Північ», начмед АТО. Всі говорять, що лікарі сюди не хочуть їхати: страшно, бояться. 9 січня в нас була волонтер з Рівного Вікторія. Вона побачила тут ситуацію і попросила допомоги в «Правого сектору», от звідти нам на підмогу прислали одного лікаря й трьох парамедиків. Досить велика кількість лікарів перебуває у військових шпиталях, це ті, кого призвали. Добровольці – всі на передовій. Але на «передок», крім них, ніхто їхати не хоче. Вони сидять далеко від фронту в Сватовому, і ніяк їх звідти не змусиш їхати на передову. Або сидять у себе в медротах десь у Мукачеві чи в Кривому Розі, і їх не змусиш сюди їхати, хоч вони мобілізовані, є офіцерами, щодо них можна вживати санкції аж до позбавлення волі. Чому тільки хтось інший має воювати, гинути? А начальству на це плювати», – розповідає Артем Хранюк.
Але додає до цього, що трапляється і таке, що медики з медрот просяться на фронт, але їх не пускають, бо, мовляв, мають опікуватися солдатами у військових частинах. Хоча, як вважає Артем Хранюк, солдати могли б лікуватися і в місцевих цивільних поліклініках, а професійних військових, ще й вмотивованих лікарів можна було б передислоковувати на фронт, але цим ніхто не займається.
На думку військового лікаря, «медичного забезпечення Збройних сил як не було, так і немає. За його оцінкою, 80 % цього забезпечення – це волонтерська допомога».
«Ефективна евакуація підвищує шанси вижити на 90 %»
Фахівці з військового забезпечення кажуть: відповідь на запитання про те, скільки саме військових медиків потрібно сьогодні на фронті, залежить від ефективності системи евакуації поранених і від підготовки військових до надання собі й своїм побратимам на полі бою першої домедичної допомоги.
І хоч у Мінобороні Радіо Свобода відповіли, що вже налагоджена «ефективна система медичного забезпечення та своєчасної евакуації поранених», спеціалісти з військової тактичної медицини кажуть, що евакуація в українських реаліях триває дуже довго. Тим часом медики на фронті показують уазики 1960-х років випуску, якими їм пропонують вивозити поранених. Ці проблеми простим збільшенням кількості медиків не вирішити.
Директор з гуманітарних ініціатив Світового конгресу українців Уляна Супрун наводить такі дані: в Україні на евакуацію витрачається від двох до 24-48 годин. У стандартах НАТО є поняття «золотої години». Якщо впродовж цієї першої години доправити важко пораненого до лікаря, то його шанси вижити зростають на 90 %, констатує фахівець.
Уляна Супрун пояснює, що до цієї війни багато українських військових чи добровольців не мали ніяких знань із надання домедичної допомоги.
«Дуже багато військових вмирали, бо ніхто навколо не знав, як надавати першу допомогу. Це по-перше. По-друге, стан пораненого має бути стабілізований до того, як його чи її можна буде евакуювати до військового шпиталю. В Україні бракує системи евакуації, немає броньованих евакуаційних машин, броньованих гелікоптерів. У США за стандартами НАТО боєць-рятувальник може займатися до 15 хвилин пораненим, цього часу має бути достатньо, щоб до нього дістався медик. За одну годину він має бути евакуйований до військового чи мобільного госпіталю. Максимум за дві години він має побачити лікаря», – констатує вона.
«У Харкові мають шикарні реанімобілі, тільки кого вони там возять?»
Приміром, у Артема Хранюка немає не лише потрібної кількості медиків, але й жодного реанімобіля.
«У нас величезний етап евакуації: від бойових позицій до місця надання першої лікарської допомоги, біль-менш спокійного місця, – 60-70 кілометрів по жахливих дорогах. А звідти до Сватового, де розгорнутий шпиталь, – ще 120-140 кілометрів, тобто загальна відстань евакуації становить 200 кілометрів. Нам потрібен такий автомобіль, щоб у ньому можна було зробити серцево-легеневу реанімацію, підключити вену. Але, як мінімум, він має бути теплий, з гарним освітленням, швидкий і придатний для переливання крові.Цього, на жаль, немає. Є уазики, половина з яких не їздить. Нормальних автомобілів у нас немає. На уазиках можна возити звичайних хворих, а поранених – проблематично», – каже Артем Хранюк.
Військовий лікар ділиться враженнями від відвідин харківського шпиталю: «От я був у Харкові, вони мають шикарне обладнання, шикарні реанімобілі. Тільки я не можу зрозуміти, кого вони на цих автомобілях возять. Найближче місце, куди вони можуть на них доїхати, – Сватове, Ізюм, а це дуже далеко від передової. Вони, мабуть, катаються на них по місту».
До цього додає, що в нього по штату мало бути п’ять санітарних автомобілів, але до фронту доїхали лише три. Каже: «Як я не просив ці два автомобілі, мені їх не дали. На одному їздить комбриг, а на другому – замкомбрига у якихось своїх справах. Хоча початково ці автомобілі були забрані в народних господарств для надання медичної допомоги. Це санітарні автомобілі».
Лікар батальйону територіальної оборони «Полтава» Віктор Миколайович представляється так: «...я і лікар, і старшина, і ротний».
Він показав кореспонденту Радіо Свобода на базі батальйону у Донецькій області транспорт для вивозу поранених і хворих. Ним виявився уазик 1960-1965 року випуску. У той день, коли Радіо Свобода спілкувалося з медиком, уазик дві години не заводився на морозі. Лікарю батальйону довелося шукати в околицях бензонасос. З цим зарадили знову ж таки волонтери.
Для того, щоб збільшити шанси на виживання поранених бійців, надто з такою системою евакуації, з такими уазиками замість реанімобілів, за нестачі військових медиків на самому «передку», ті повинні вміти надавати першу домедичну допомогу один одному на полі бою, кажуть фахівці з тактичної медицини. Просто роздати бійцям аптечки не достатньо.
Інструктор гуманітарної ініціативи «Захист патріотів» Гліб Бітюков пояснює, що курси з надання першої домедичної допомоги мали б бути частиною будь-яких польових навчань українських військових.
«Надання домедичної допомоги – це не тільки завдання лікарів, але й самих військових. У нашій ситуації, у нашій країні ми розуміємо, що бійці й шпиталь часто досить далеко одні від одного. Іноді час, за який поранений потрапляє до шпиталю, розтягується на багато годин. Уміння надавати першу допомогу на полі бою – це важливо в будь-якій ситуації, а в нашій країні це ще важливіше. Найчастіше ми проводимо одноденні курси. Хоча насправді правильно було б, щоб кожен боєць у кожній частині, у кожному добровольчому батальйоні проходив їх постійно час від часу».
Для порівняння: у арміях країн НАТО військові обов’язково проходять курс тривалістю близько 60 годин теоретичних і практичних навчань з тактичної медицини.
На відео, наведеному нижче, фахівці «Захисту патріотів» вчать бійців батальйону Національної гвардії імені Кульчицього на їхній базі під Києвом поводитися з різними типами поранень. Ці навчання відбувалися перед відправленням батальйону в зону АТО на початку січня. 5 січня мікроавтобус із його бійцями потрапив в аварію під Артемівськом. 13 бійців загинули, ще 18 отримали поранення. Перед відправленням у зону бойових дій інструктори роздали їм після навчань спеціальні аптечки. На жаль, вони їм таки знадобилися.
Наша система евакуації не розрахована на сучасні препарати – медик
Світлана Степанова наголошує на тому, що фактично деякі надсучасні й суперефективні препарати, які використовуються за кордоном, елементарно не адаптовані до української неефективної системи евакуації. Як наслідок, те, що має іти на користь, забирає ще більше людських життів, пояснює вона: «Навезли дуже багато імпортної гуманітарки, а наші не знають, як із нею справитися. Якщо в Америці чи в Європі порошок для зупинки крові «Целакс», про який усі говорять як про дуже хороший, то я вам скажу, що він розрахований на дуже короткий час. Якщо рану засипати цим порошком, то людину потрібно впродовж пари годин уже доставити до шпиталю. Наші хлопці лежали з цим порошком по кілька діб і потім помирали від зараження».
Світлана пояснює, що для втілення в життя ідей тактичної медицини потрібні відповідні препарати, засоби. Іншими словами, українська медицина наразі до цього не пристосована, на її думку. Як приклад наводить українські ІПП (індивідуальні перев’язочні пакети – ред.). Поранені на полі бою зубами намагалися її розірвати й прикласти до рани, але не встигали й стікали кров’ю, пакети не розривалися.
І у той час, як у Міноборони заявляють, що ефективна система меддопомоги й евакуації вже діє, лікарі-практики, які змушені швидко у фронтових умовах опановувати військову хірургію, «матом» пробивати дорогу легковим машинам з пораненими через блокпости, бо спеціальних посвідчень і коридорів немає, шукати бензонасоси до уазиків 1960 року випуску, самі розповідають по пунктах, що і як потрібно реорганізувати.
Наводимо версію організації медичного забезпечення, яку, наприклад, Артем Хранюк вважає ефективною.
На кожному опорному пункті має перебувати фельдшер, санітар, спеціальна машина та помічник військового лікаря або сам лікар. Це кадрові військові медики. На центральній базі в радіусі 20 кілометрів посередині дороги евакуації мають перебувати одна-дві бригади швидкого реагування. Там мають бути два автомобілі швидкої допомоги, придатних не лише для вивезення пораненого, а й для надання йому медичної допомоги. Наступним пунктом надання допомоги після бази має бути лікарня, де надається перша лікарська допомога, можуть робитися простіші хірургічні операції, там стан пацієнта мають стабілізувати, а вже після цього пораненого в разі потреби мають евакуювати в багатопрофільний шпиталь, на цьому етапі задіюють гелікоптери.
На фронті вже працюють медичні роти, які укомплектовані медиками й транспортом для роботи за описаним вище алгоритмом. Так, нещодавно з Києва в зону АТО вирушила медична рота Національної гвардії імені Миколи Пирогова. Військові медики як здійснюватимуть евакуації з поля бою поранених, надаватимуть лікарську допомогу в Артемівській районній лікарні разом з цивільними медиками. У складі цієї медроти є стрільці, які прикриватимуть медиків під час евакуації бійців, є три евакуаційні машини.
Отже, так чи інакше ця система вибудовується в Україні, але на прикладі конкретного підрозділу вище описано, як через бюрократію, ставлення начальства, формальності на 900 бійців в умовах бойових дій на фронті реально може залишитися один військовий лікар без реанімобіля.
Тим часом усі без винятку медики, які працюють як з підрозділами ЗСУ, так і з добровольчими батальйонами, дякують насамперед волонтерам за забезпечення ліками.
