Тернопіль – Київ – У Тернополі відбувся фестиваль сучасного мистецтва Just-in-Between. Митці зі сходу та заходу створили спільні проекти, у яких розмірковували про війну, конфлікти усередині держави та інформаційне перенасичення. Радіо Свобода поговорило з учасниками Just-in-Between про те, як культура може об’єднати країну.
Назва фестивалю – Just-in- Between або «Просто посередині» – означення стану, в якому зараз перебуває Україна, вважає одна з його організаторів Тетяна Манзюк – поміж миром і війною, сходом і заходом. Саме тому проводити вирішили саме у Тернополі – на перетині світоглядів. Нині у місті про війну нагадують лише бокси для збору коштів на потреби армії, але Тетяна Манзюк розповідає, що у місті багато переселенців, а значна частина тернополян вирушили на фронт.
Just-in-Between – це спроба почути одне одного, каже вона. Мистецька агенція «АртПоле», яка організувала фестиваль, працює у багатьох містах України. На початку травня вона зробила проект поблизу Алчевська у старовинній садибі Мсциховського. На виставу за участі Сергія Жадана, австрійської танцівниці і донецького та мінського музикантів зібралася повна зала.
«Приїхали люди з Луганська, Донецька і сусідніх міст, хоча тоді вже стояли перші блокпости. Ми часом навіть не знали, звідки вони почули про подію. У спілкуванні з публікою не було жодного конфлікту, хоча тоді російська пропаганда вже працювала на повну», – пригадує Тетяна Манзюк.
З фотографіями гуцулів і без прапорів
Кураторка каже: культурні ініціативи допомагають виявити справжні, а не нав’язані проблеми. «Ми постійно спілкувались українською на Луганщині. Люди селили нас у себе вдома і допомагали встановлювати інсталяції з фотографіями гуцулів. У той же час, ми не йшли з політичними гаслами і прапорами. Можливо, зараз, коли ми перебуваємо у постійному потоці новин, повсякчас чуємо якісь заклики, потрібно використовувати засоби, які звертаються, передусім, до людських почуттів», – каже вона.
Один із перформансів фестивалю присвячений саме цьому. «Посередині» – так називається невелика безсловесна вистава київської режисерки Ольги Михайлюк та донецького музиканта Влада Креймера. Двоє сидять перед парою екранів, на яких транслюють хронологію телевізійних новин від кримського «референдуму» до наших днів: ліворуч – українська версія, праворуч – російська. Кожен з акторів намагається по-своєму позбавитись інформаційного тиску – і врешті-решт, шум стихає, а екрани зникають.
«Один мій знайомий сепаратист підписував книжки Жадана»
Вже немає будинків, повз які я проходила, немає клубу, де я прочитала перший вірш. Нікуди повертатися, щоб згадати дитинствоЛюбов Якимчук
Поему «Абрикоси Донбасу» луганська поетка Любов Якимчук написала ще два роки тому. На Just-in-Between вона читала її разом з львівським контрабасистом Марком Токаром. Зараз для неї цей текст – це намагання «відтворити світ, який зараз руйнують». Йдеться про Первомайськ – місто, в якому народилась поетка, і де зараз перебувають її батьки. Нині воно практично повністю зруйноване, а мешканці голодують. «Вже немає будинків, повз які я проходила, немає клубу, де я прочитала перший вірш. Нікуди повертатися, щоб згадати дитинство», – розповідає вона.
Любов Якимчук каже: протистояння між сходом і заходом направду завжди було. «Мій батько приїхав на Луганщину з Рівненської області, працював шахтарем. І його називали «бандерою». Ця проблема була, але що ми робили усі 23 роки незалежності? Відміняли потяг «Львів – Луганськ». Відсутність комунікації навіть на рівні поїздів є показовою», – вважає поетка.
Мешканцям Донбасу властива деяка ображеність на решту України. Адже в українських літературі, естеїстиці та ЗМІ роками формувались стереотипи стосовно жителів сходу. Певно, саме цим можна пояснити, що сепаратистські ідеї виникали серед дуже різних категорій населення, розповідає Любов Якимчук. «Один мій знайомий сепаратист підписував книжки Жадана», – пригадує вона.
Поетка зазначає, що через політику роз’єднання на Донбасі завжди був культурний голод. На ту саму акцію в Луганську можна було б зібрати 300 людей, тоді як у Києві на неї прийшло б 30, вважає вона. Однак з українських письменників читання для донбасців регулярно проводив хіба що Сергій Жадан.
Поети в шахті
Культурні активісти Донбасу, які зараз виїхали з регіону, дивляться на ситуацію песимістично. Наприклад, учасник літературного об’єднання СТАН Ярослав Мінкін в Луганськ вертатись не збирається і каже, що суттєво вплинути на місцеву культуру за усі роки їм так і не вдалося. Наступні проекти СТАН, ймовірно, робитиме вже за кордоном. Такої ж думки музикант Олександр Сушинський, засновник мистецького простору Da_sein у Донецьку – єдиної помітної альтернативи «Ізоляції».
«На наші заходи приходило 20-30 людей. В «Ізоляції» – до 500. Якщо уявити, який це відсоток від мільйонного міста, то стає зрозуміло, що мистецтво у ньому нікому не потрібно. Виходить, що прогресивніші люди або діти, з якими ще можна працювати, стають заручниками суспільства, у якому живуть», – вважає він.
Війна на сході затягнеться не на один рік, думає Любов Якимчук. Утім, вже має ідею для проекту на Донбасі. Вона збирається повторити акцію українських футуристів 1929-гороку і зробити поетичний тур містами Донбасу разом з іншими письменниками.
«Семенко з іншими митцями читали вірші і спускалися в шахти, а потім присвятили кілька номерів «Нової генерації» цій поїздці. Вони говорили, що було важко, тому що до робітників ніхто не приїздить, але колись треба починати це робити», – розповідає Любов Якимчук.
Не можна забувати, що схід – український, каже поетка, адже далі порозумітися буде дедалі складніше.
Тим часом наприкінці вересня «АртПоле» збирається провести ще одну акцію, що має нагадати про територіальну цілісність України. Цей фестиваль відбудеться в Одесі і його темою стане Крим.
