Юрій Чорноморець
(Рубрика «Точка зору»)
Коли в 1992 році митрополита Володимира вибрали предстоятелем УПЦ головним завданням було зберегти Церкву. Для досягнення завдання збереження УПЦ митрополит Володимир прийняв стратегію з кількох пунктів:
– кожен єпископ отримує повну свободу дій на місці, але несе відповідальність за все що відбувається;
– всім спробам зруйнувати УПЦ протиставляємо виключно мирний спротив;
– УПЦ повинна бути церквою для всіх, а тому потрібно виходити за межі нав’язуваної проросійської ніші, говорячи про власну «християнськість», «православність», «канонічність», і навіть – «українськість».
Всередині УПЦ (МП) та РПЦ митрополита Володимира за цю його стратегію критикували і звинувачували у безпринципності, небажанні воювати за релігійну правду, зраді братерства трьох народів. Дійсно, порядку в УПЦ завжди було мало. За власною структурою УПЦ нагадувала союз феодалів (від єпископів до священиків), пов’язаних вузами особистих відносин. На тлі УПЦ КП, яку патріарх Філарет побудував за взірцем армії, УПЦ явно програвала у менеджерському відношенні. Але митрополит Володимир вперто продовжував робити ставку на «м’яку владу» – і не програв.
Змінювалися уряди і президенти, змінювалися настрої в суспільстві, а УПЦ росла і зміцнювалася. На межі тисячоліть стало зрозумілим: УПЦ стабільно присутня практично в усіх областях, в 23 областях вона є церквою більшості, за кількістю громад переважає «розкольників» у чотири рази, і всі ці тенденції збережуться і надалі. В цей момент можна було «перейти у наступ» і «задушити розкольників у братських обіймах». Дивно, але митрополит відмовляється це робити. Він вибирає шлях модернізації УПЦ:
– внутрішній розвиток важливіший за будь-які зовнішні перемоги та впливи;
– від мирного співіснування з іншими церквами переходимо до толерантних відносин;
– УПЦ має стати дійсно Українською, а отже бути загальнонаціональною церквою.
Президенство Ющенко УПЦ зустріла де-факто автокефальною церквою. Втручання у внутрішні справи Церкви будь-кому давалося вже важче і важче. УПЦ стала таким собі «саквояжом без ручки»: нести її далі РПЦ не мала сил, кинути – не мала ні рішучості, ні дозволу від державного керівництва Росії.
У 2008 році наступає кризовий момент в історії УПЦ – до Києва їде патріарх Варфоломій із наміром дати обмежену автокефалію УПЦ КП (до якої мала приєднатися УАПЦ). До такої церкви, не пов’язаної із Москвою, перейшла б більшість громад УПЦ. Митрополит Володимир знову вибрав шлях Махатми Ганді – і виграв. Митрополит Антоній, права рука Блаженнішого в два останні роки правління так згадує ті дні: «Це був рік 1020-річчя Хрещення Київської Русі. У Київ були запрошені предстоятелі помісних православних церков. Очікувалась особлива подія, яку готувала держава щодо об’єднання православних церков. І готувалися досить серйозно. За три дні до приїзду високих гостей у Блаженнійшого митрополита Володимира була вечеря. На цю вечерю було запрошено представника іншої конфесії. Вечеря проходила як завжди спокійно, Блаженнійший жартував. І десь у середині цієї вечері наш гість звертається до Блаженнійшого із прямим запитанням: «А чому ви такі спокійні? Ви що, не знаєте, що через три дні вашої Церкви не буде?» На що Блаженнійший відповів: «Якщо Бог так судив, то від нас вже нічого не залежить. Але якщо це справа людська, не погоджена з Богом, то з цього нічого не вийде». Як ми бачимо, справді нічого не вийшло.»
У 2011 році проросійська меншість у Синоді, користуючись погіршенням стану здоров’я Блаженнішого митрополита Володимира, пасивністю більшості членів Синоду, захоплює владу в УПЦ. Проводяться консультації щодо оголошення митрополита Володимира повністю недієздатним, вербуються прибічники серед єпископів. Виникає парадоксальна ситуація. З одного боку у лікарні біля митрополита Володимира практично нікого не залишилося. З іншого боку проросійська меншість не може зібрати необхідної половини голосів єпископів на користь будь-якої власної кандидатури. Здоров’я митрополита трохи покращується і він повертає владу в квітні 2012 року. Але повноцінно правити не може, оскільки плідно може працювати лише кілька годин в день. В цих умовах Блаженніший та більшість у Синоді висуваються на пост керуючого справами владику Антонія, передаючи йому основні повноваження Блаженнішого. Тандем митрополитів Володимира-Антонія витримав за два роки численні спроби відсторонити Блаженнішого, внутрішньо-церковні війни і скандали, випробування посилення заморозків на релігійному фронті з боку державної машини при «пізньому Януковичі» та випробування Майдану.
Остання війна Блаженнішого була спробою зупинити насилля в Україні, добитися мирного вирішення суспільної кризи. Значною мірою саме завдяки його особистому авторитету після розгону студентського майдану УПЦ не заявила що підтримує насилля при «наведенні порядку». Органічне несприйняття політики сили і провокацій, брехні та маніпуляцій було характерне для Блаженнішого до останніх днів, аж поки сили не покинули його. Критерієм правоти для нього був тільки Христос, як Господь любові та миру. Будь-яка інша позиція була для нього вираженням людської немочі, яка заслуговує на співчуття та молитву.
Не все у нашому суспільства та Церкві – ідеально. Занадто пізно митрополит Володимир усвідомив, що його тактика довготерпіння будь-якого ближнього привела до численних бур’янів на полі церковної пшениці. І сам він був не пристосований як людина для занадто рішучого наведення порядку. Реформування УПЦ шляхом більшої внутрішньої консолідації, вивільнення значного внутрішнього потенціалу – справа майбутнього. Без сильного Центру кожна складова УПЦ вже відчуває кризу, оскільки виклики сьогодення – на порядок складніші за вчорашні випробування. Українське православ’я чекає на власного реформатора масштабу Петра Могили – і без такого наступника справа митрополита Володимира може зникнути або у вихорі конфліктів, або у болоті стагнації.
Юрій Чорноморець – доктор філософських наук, релігієзнавець, православний богослов
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
