Київ – Вистави іноземних режисерів та документалістика нового рівня – саме цим відзначилась українська сцена за цей театральний сезон. У наступному, окрім нових постановок, обіцяють театральні реформи – зокрема, чергову спробу запровадити контрактну систему, за якою працюють у Європі. Утім, у Міністерстві культури зауважують: її потрібно буде адаптувати до українських умов, а оглядачі критикують проект і називають пропоновані зміни «косметичними».
Із трьох найочікуваніших прем'єр нової драми цього року відбулися дві: «Квітка Будяк» Станіслава Мойсеєва у Театрі Івана Франка та «Бери, люби, тікай» лондонської режисерки Керолайн Стейнбейс у Молодому театрі. П’єса Віри Маковій у постановці Лєни Роман також нарешті з’явилась на сцені – однак нею стала «Буна» в культурному центрі «Пасіка» замість «Дівки на відданнє» на камерній сцені Театру Франка.
Попри те, що з листопада Україна перебувала (і продовжує перебувати) в ситуації «не до театру», саме революція спричинила появу документального проекту «Щоденники Майдану». Кілька місяців поспіль драматурги, режисери, актори та активісти з обох боків барикад збиралися, щоб записати свої враження і спогади від подій. Результатом стала документальна п’єса, яку навесні читали у Києві, Москві, Гданську, зовсім нещодавно – Лондоні, а згодом, ймовірно, повезуть у Берлін.
«У Москві нас щиро вітали з перемогою, – розповідає один із кураторів проекту режисер Андрій Май, який готує постановку «Щоденників Майдану». – А нам було не до привітань – саме тоді окупували Крим. Дехто казав, що ми показали не усю правду, а декому сподобалося те, що драматургія побудована не на політичних подіях, а на історії людських потрясінь. Для лондонського театру Royal Court п’єсу переклали англійською, її читали британські актори. З ними цікаво було працювати і бачити, як в їхніх очах ця екзотична історія, що відбувається десь, перетворюється на трагедію таких самих людей, як вони. Квитки на читку викупили практично одразу, однак людей з української діаспори практично не було».
Прем’єру постановки «Щоденників» готують на осінь. Де саме вона відбудеться, ще не відомо – адже куратори хочуть, щоб у постановці взяли участь не лише професійні актори, але й свідки.
Театр більше не може бути відірваним від життя – акторка
Ще однією виразною реакцією на події в Україні стала оновлена вистава київського театру «Дах», який восени минулого року оголосив про перехід на проектну систему роботи. Перформанс, в якому глядач опиняється на незвично близькій відстані від акторів (спершу над кліткою, в який відбувається дійство, а потім – під нею) став для багатьох чимось на кшталт сеансу психотерапії. Перший акт вистави майже не змінився – це історія про життя на умовній «зоні». Другий акт складається переважно з уривків п’єси Софокла у перекладі Івана Франка.
«Ми зробили перший акт дещо жорсткішим, – розповідає акторка «Даху» Таня Гаврилюк. – Тоді саме відбувалася анексія Криму. Це була спроба уявити, якою б була країна, якби Революція гідності не сталася. Це психологічно виснажлива вистава, її важко грати. Це процес переосмислення досвіду і намагання знайти вихід і дати надію. Зараз це дуже важливо, адже ми перемогли, але дух перемоги потрібно зберегти».
Наступна прем’єра «Даху» відбудеться на фестивалі «Гогольфест», що має традиційно відбутися у вересні в арт-центрі «Видубичі». Що ставитимуть, не кажуть, однак Таня Гаврилюк зазначає: зараз театр просто не може бути відірваним від життя.
Контрактна система потрібна, щоб оживити театр – міністр
Революція далась взнаки українському театру ще й у кадровому плані – міністром культури у новому уряді став актор. Реформувати українську сцени Мінкульт збирається, перевівши театри на контрактну систему, поширену у Європі. Це означає, що з працівниками укладатимуть трудові контракти, а керівників обиратимуть на конкурсній основі (зараз їх призначають «згори»).
Міністр Євген Нищук вже консультувався з польськими та французькими фахівцями, однак зазначає: іноземну модель потрібно адаптувати до української ситуації – наприклад, залучити до роботи профспілки. За кордоном актор на контракті має низку соціальних гарантій. В українському бюджеті на них поки що немає грошей.
«Контрактна система потрібна, щоб залучати молодих перспективних акторів, які роками не можуть потрапити до театрів зі сформованими трупами, – пояснює Нищук. – Раз на рік має бути декілька вакантних місць. Окрім того, я би хотів підтримати не лише державний сектор. Адже з’являються хороші ініціативи поза ним. Певний час була хвиля театральних студій, але зараз вони занепали. Хотілося б оновити цей рух. Це стане навантаженням для бюджету, але у нас є велике бажання впровадити закон про меценатство, щоб інвестори були зацікавлені у фінансуванні театральний постановок».
На фінансові зміни ніхто не піде – критик
Утім, театральні критики до ініціативи ставляться скептично. По-перше, проект ще не потрапив у парламент. По-друге, окрім законів «Про культуру» та «Про театр», потрібні зміни у фінансовому законодавстві, каже головний редактор журналу «Український театр» Надія Соколенко.
«На такий крок навряд чи хтось піде. Зараз про справжню театральну реформу ми можемо тільки мріяти», – каже вона.
Утім, видається, що проблема українського театру не лише у тому, що пропонована контрактна система не передбачає соціального захисту працівників, що театральне життя сконцентроване у Києві, а більшість обласних театрів потребують капітального ремонту. Немає чітко концепції театральної реформи, каже Надія Соколенко. Наприклад, французька Хартія театрів визначає високі соціальні завдання театру. Тим часом цілі українського театру, принаймні, на законодавчому рівні, й досі не сформульовані
