«Буна» – вистава про «застаріле мислення, якому люстрація не зарадить»

Київ – У Києво-Могилянському театральному центрі «Пасіка» презентували виставу «Буна» за п’єсою молодого українського драматурга Віри Маковій. Дія відбувається в буковинському селі. Орися, головна героїня, живе у родині, де усім керує авторитарна Буна – «баба» з румунської, – і мріє втекти від постійних докорів і важкої хатньої роботи. Врешті героїня виїжджає на заробітки до Америки, лишаючи вдома малу дитину, але швидко розуміє, що життя за кордоном нічим не краще. Два роки тому «Буна» стала лауреатом «Тижня актуальної п’єси», а кілька режисерів ставили сценічні читання п’єси. Повноцінну інсценізацію зробила київська режисерка Лєна Роман. Радіо Свобода поговорило з нею про те, як на постановку вплинув Майдан, і хто така Буна в сучасній Україні.

– Взагалі-то ми ставили іншу п’єсу Віри Маковій – «Дівку на відданнє» – в театрі Франка. Але вони переформатовують камерну сцену, тому робота зупинилася. Разом із тим, мені дуже хотілося виразити естетику її текстів, тому взялися за «Буну» і зійшлися на тому, що вона навіть більше на часі зараз.

– Чому вирішили взяти чоловіка на роль Буни?

– Я бачила, як грає Олег Примогенов. Він не просто актор, він філософ на сцені. Я вирішила, що Буною буде саме він. Олег дуже цікава особистість, і він багато чого придумав для вистави. Наприклад, в одному епізоді він співає колискову – це його. Хотілося зробити цього персонажа не просто жіночкою, а цілим явищем – уособленням такого міцного світогляду, на якому тримається дуже багато речей. Для мене Буна – це лакмус, який проявляє інших героїв, їхні страхи та блоки. Але вони замість того, щоб їх вирішувати, тікають: то в ілюзію, то в якісь туманні перспективи. Але конкретні життєві проблеми лишаються. Це соціально-філософська драма. Буна дуже рідна, схожа на усіх цих бабусь, які живуть у селах і якимось чином тримають енергетично усю Україну.

– Скільки тривали репетиції?

– Ми почали працювати в грудні. Постійно приходили на репетиції із якимсь внутрішнім трешем. Після них різали бутерброди й носили на Майдан. Коли наступав «Беркут», і вбивали людей, ми зустрічалися в театрі і говорили, щоб не тримати усе це в собі і не зірватися. «Буна» врятувала мене від ізоляції у такий складний період життя.

– Як революція вплинула на саму виставу?

– Я надихалася Майданом. Мені хотілося виразити кризу комунікації між поколіннями. Старе покоління щось знає, щось невидиме, але не може нам передати. І водночас дуже не хоче розуміти, що молоді люди мають право бути іншими. Мені навіть здавалося, що в цьому також проблема Сходу і Заходу. «Буна» – про застаріле мислення, яке тримає нас і не дає рухатись уперед, і якому ніяка люстрація поки що не зарадить.

– Чи радилися з драматургом під час роботи?

– Так, Віра дописала «образ дівчат із мрій Орисі» і кілька монологів Буни. Вона не бачила репетицій, але я відчувала її присутність. І коли щось треба було доробити, вона точно знала, чого я хочу.

– Плануєте й надалі показувати «Буну» в «Пасіці»?

– До липня гратимемо тут. Це простір, де можна зробити свій незалежний проект. Було важко, тому що усі декорації довелося робити з нуля. Але вистава складалася, і знайшлися люди, які нас підтримали.