(Рубрика «Точка зору»)
Соціологи констатують: питання мови не належить до пріоритетних питань, які хвилюють громадян України. Схоже, це справді так. Як і те, що російськомовних в Україні аж ніяк не утискують. Досить лише поглянути, скільки в Україні шкіл, де мовою викладання є російська. А скільки засобів масової інформації використовують цю мову як робочу!
Однак коли українське суспільство переживає політичну кризу, як правило, виникає питання мови, точніше питання про «дискримінацію» російськомовних, про другу державну мову тощо. Це питання часто опиняється в центрі політичних спекуляцій, викликає резонанс. В принципі, нічого дивного немає. Адже вказане питання належить до питань, в якому «всі розуміються». Це ж вам не питання у сфері економіки. Зрештою, не треба забувати, що людина в своїх діях часто керується уявленнями, які належать до символічного світу. А саме до таких і відноситься питання мови, її використання. Словом, питання не стільки філологічне, скільки політичне.
Політична філологія
Думаю, не треба доводити, що мова – явища суспільне. І, відповідно, політичні чинники в її функціонуванні відіграють не останню роль. Якщо існує сприятлива політична кон’юнктура для розвитку мови, вона розвивається. Якщо ні – розвиток гальмується.
Суспільно-політичні умови розвитку української мови не були простими. У Київській Русі мовою держави й церкви стала мова церковнослов’янська. Вона була зрозумілою для русинів-українців. Хоча існувала дистанція між цією мовою та розмовними діалектами. Правда, відбувалося поступове проникнення елементів простої мови в мову офіційну, книжну. Що й засвідчують писемні пам’ятки Київської Русі. Пізніше цей процес став більш інтенсивним.
Реально в Україні склалася двомовність – існувала як мова книжна, так і мова розмовна. Така ситуація не була чимось винятковим. Щось подібне бачимо в багатьох країнах у період Середньовіччя. Звісно, були спроби піднести мову розмовну на рівень писемної. Це бачимо в Пересопницькому Євангелії (1556-1561), у деяких світських творах, наприклад, «Трагедії руській» (20-і роки XVII століття) тощо. Але ці твори кардинально ситуацію не змінили.
Українська книжна мова проіснувала до XVIIІ століття, а почасти навіть до ХІХ століття. Вона не зникла, а, зазнавши трансформації, дала початок існуванню російської мови. Адже Північно-Східна Русь, яка, власне, стала головним осередком формування російської народності, була заселена угро-фінськими племенами. Ці землі були переважно колонізовані слов’янським населенням, яке прийшло з нинішніх українських земель. Переселенці принесли з собою книжну мову, що існувала в Київській Русі. Важливу роль у її поширенні відіграла православна церква. При чому ми бачимо, що на протязі багатьох віків постійно здійснювалася еміграція вчених українців зі своїх земель у Росію, точніше Московію. Вони й створили тут певні стандарти руської (чи то російської) мови. Особливо помітною була еміграція українських інтелектуалів у Росію в XVIII столітті. Тоді ж у Росії популярним підручником стала «Граматика церковнослов’янської мови» українця Мелетія Смотрицького. Михайло Ломоносов, який стояв біля витоків формування російської літературної мови, вважав одним із «врат» своєї вченості саме «Граматику…» Смотрицького. Фактично росіяни «вкрали» в українців їхню книжну мову. Трансформувавши, зробили її державною. Відповідно, ця мова отримала підтримку, нормальні умови для розвитку.
У такій ситуації українські інтелектуали мали дві можливості мовного вибору. Можна було, зайнявши конформістську позицію, вважати російську мову своєю. І справді, в певному сенсі вона була для них рідною. Так, зокрема, поступив Микола Гоголь, Нестор Кукольник, Федір Достоєвський, Антон Чехов та багато інших. Цікаво відзначити, що Гоголь у своїх творах демонстрував специфічну російську мову, де були присутні й українські форми, й українські слова. Те саме можна сказати про раннього Достоєвського.
Але був і інший шлях – звернутися до народної мови, підняти її на рівень книжності. Така позиція не давала розчинитися в «російському морі», зберегти свою ідентичність. Один із перших значних кроків на цьому шляху зробив Іван Котляревський. А остаточно утвердив статус української мови як мови високої літератури Тарас Шевченко.
Але той же Шевченко писав українською мовою переважно свої поетичні твори. Прозові твори, археографічні замітки, зрештою, щоденник написані ним мовою російською – щоправда, не зовсім чистою, присмаченою українізмами.
В Україні в ХІХ столітті склалася приблизно така сама мовна ситуація, як і в Норвегії. Там існувала книжна мова риксмол (букмол), близька до данської (данці тривалий час володіли Норвегією і нав’язували їй свою культуру). І поряд з нею функціонувала «народна мова» – лансмол (нюношк). Так само в Україні російську мову розглядали як книжну, мову високої культури. Водночас українська трактувалася як «народна». До того ж остання не мала можливості нормально розвиватися в умовах Російської імперії.
Показово, що на Галичині, Закарпатті й Буковині, які входили до складу Австрії, а не Росії, мовна ситуація виявилася дещо схожою. Тут було намагання розвивати стару книжну руську мову, яку дехто іронічно іменував язичієм. І водночас на противагу останньому розвивалася мова на народній основі. Язичієм написано більшість творів закарпатського будителя Олександра Духновича. Навіть молодий Іван Франко писав твори язичієм.
Україна – не Норвегія?
У Норвегії державною мовою є норвезька. Але, насправді, це дві мови – риксмол і лансмол. Уже говорилося, що в Україні у ХІХ століті склалася подібна ситуація. Збереглася вона й у ХХ столітті. Зберігається й нині.
Розумію: Україна – не Норвегія. І не можемо ми проголосити, що в нас існує одна мова, яка включає два варіанти – український та російський. Хоча подивіться, як реально розмовляють в україномовних регіонах – українською, але з численними русизмами. А в російськомовних регіонах, спілкуючись російською,часто вставляють українізми і замість «ґ» вимовляють «г». Розумію, з точки зору мовних пуристів, це ненормально. Але так є.
Можливо, пора усвідомити: російська мова в Україні – це не мова національної меншини. Це друга мова української культури, якою спілкується значна частина українців. І російськомовний в Україні може бути не меншим українським патріотом, ніж україномовний. Події останнього часу про це яскраво свідчать.
Недавно зустрів таку думку. Один російськомовний українець запропонував розробити український варіант російської мови. Щось є в цьому. Принаймні я за те, щоб «українізувати» її – хоча б у сенсі політичному та культурному. Чому б нам не прийняти спеціальний закон про використання російської мови, зазначивши, що це є друга мова нашої культури? Можливо, навіть зафіксувати це на рівні конституційному. Водночас чітко визначити, в яких сферах у нас здійснюється використання цієї мови. Водночас переглянути програми викладання російської літератури в середніх та вищих школах. Ввести до них фрагменти давньоукраїнської літератури, твори Григорія Сковороди, російські повісті й п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка, деякі російськомовні твори Шевченка, твори Нестора Кукольника, який був серйозним конкурентом для Олександра Пушкіна, розширити вивчення творчості Миколи Гоголя, Федора Достоєвського, Антона Чехова та інших російських авторів українського походження, наголосивши, що вони в своїх творах відображували українську ментальність.
Визнання російської мови як другої мови української культури аж ніяк не стане відступом українства. Радше, навпаки. При вмілій «українізації» російської мови ми зможемо завдати асиметричного удару Росії. Адже, по-перше, такий підхід забезпечить зростання політичної лояльності російськомовних громадян до України. А по-друге, Росія втратить монополію на російську мову й культуру. Можливо, це зараз звучить фантастично, але при трактуванні російської мови як мови української культури ми зможемо заявляти: там, де звучить російська мова, там також є й Україна. І, якщо розібратися, це буде правда.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
