Альтернативою до комунізму є повага до людини – публіцист Дейвід Саттер

Парламентська асамблея Ради Європи засудила злочини комуністичного режиму, проте колишні комуністи у багатьох країнах Східної Європи продовжують вдавати, ніби ці злочини відбувалися без їхньої участі. Чому не настала моральна відповідальність за причетність до тоталітарної машини? Чому нинішні політики, які служать незалежним державам не соромляться свого комуністичного минулого? Про це і про те, як подолати почуття безвідповідальності, ми запросили поговорити автора кількох книжок про радянську систему, журналіста, дослідника і письменника Дейвіда Саттера. Його остання книжка «Це було давно і неправда» присвячена проблемам історичної пам’яті та символам радянського минулого.

– Пане Саттер, багато українців, які вірили у те, що права партія «Свобода» представляє собою протилежність комуністичної, пережили сильне розчарування тим, що одна з керівників партії спочатку заперечувала свою участь в радянській компартії, а потім пояснила, що вступила туди тільки заради кар’єри. Наша кореспондентка в Латвії говорить, що там такі метаморфози спокійно би не сприймалися. Чому в Україні політики так легко змінюють ідеологію, не боячись суспільного осуду?

– Латвія була окупованою країною. Україна ж була серед засновниць Радянського Союзу. Комуністична система тут пустила глибше коріння, на відміну від Балтійських республік, де люди завжди сприймали себе як жертв агресії та окупації.

Так, в усіх колишніх республіках СРСР, включно з Балтійськими, було необхідно бути членом Комуністичної партії, щоб зробити кар’єру і зайняти високу посаду. Але в Україні радянська система тривала довше, прорадянські симпатії були набагато вищі, ніж у Балтійських країнах, те, що хтось із нинішніх політиків був комуністом, не викликає особливих негативних емоцій. Всі, хто був на якихось владних позиціях в Україні протягом десятиліть, були комуністами. Тому в Україні більше, ніж у Латвії, люди втратили почуття того, що бути комуністом щось означало чи мало означати певну систему переконань. Оскільки в кількох поколіннях люди асоціювали членство в партії лише з кар’єрою, їм було легко забути, що членство в партії означає також і те, що людина поділяла певну ідеологію.

– Українські дисиденти, які свідомо відмовилися робити кар’єру через членство в партії, говорять, що не лише комуністи, але і все суспільство повинно усвідомити свою відповідальність за минулу систему, і без цього неможливий рух вперед.

– Так, це є частиною руху вперед. В ті роки, коли радянська влада лише встановлювалася, страх і ненависть до нього були дійсно сильними. Але коли режим уже був встановлений і потреби в застосуванні терору вже не було після смерті Сталіна, багато людей в Радянському Союзі почали підтримувати режим.

Зрештою, комуністичний режим забезпечував людям піклування від колиски до могили. Він забезпечував життєві потреби на дуже низькому рівні, але коли скінчилися Голодомори, вже ніхто не помирав з голоду. Але платою за цю опіку держави було те, що людей позбавляли будь-якої свободи, з ними поводилися як з дітьми, які не мали права робити якісь етичні судження, чи навіть просто мати власну думку. Для розумної, активної людини таке існування є нестерпним, але людині, якій не дуже залежало на тому, щоб мати свою власну думку, чи можливість вільно думати взагалі, жилося дуже добре. Так, така людина не могла подорожувати світом, читати заборонену літературу, вільно спілкуватися, але воно їй і не було потрібно, бо така людина до всього цього не звикла.

Таким життям жили мільйони людей. Бажання мати мінімальну безпеку, опіку, бути позбавленим відповідальності доповнювалося також комфортом ідеології. Вона давала відповіді на всі складні запитання. Радянський громадянин ніколи не мав сумніву. У нього на всі питання була заготовлена ідеологічна відповідь. Все це давало багатьом людям відчуття задоволення від свого життя.

– Нині в ці самі хвилини в Україні іде боротьба за інше майбутнє, за можливість сповідувати інші цінності. Але багато людей розчаровані тим, що про європейські цінності говорять ті самі люди, які ще не так давно так само палко відстоювали комуністичні цінності. Чи, на Вашу думку, зміни не відбудуться, аж доки не прийде нове покоління політиків, не пов’язаних із комуністичним режимом вже просто через їхній вік?

– Мені здається, що в Україні сталося те саме, що сталося в Росії та інших частинах колишнього Радянського Союзу – у новій системі, яка утворилася на уламках радянської, домінують ті самі люди, які процвітали і за старої. І якщо стара система знищила моральні цінності в ім’я комунізму, то нова система будувалася людьми, які вже не вірили в комунізм, але моральних цінностей вони також не мали. Тому нова система має багато непривабливих спільних рис зі старою системою.

Економічну систему змінити досить просто. Відбувся перехід від державної до приватної власності. Але неповага до закону, до особистості залишилася такою ж самою. Як тоді, так і зараз людське життя не має жодної цінності, і людська доля не є важливою, що було основою минулої системи, було перенесено і в нову систему. Тому так важко було встановити верховенство права, а керівні посади в новій системі дісталися шахраям і злочинцям.

Проблема полягає у тому, що вже виросло покоління, яке вважає, що кар’єру неможливо зробити, не крадучи і не вчиняючи злочинів. Вони не мають особистого досвіду з комунізмом, але вони виросли в умовах моральних наслідків комуністичної системи.

Тому людям в Україні, і в Росії потрібно усвідомити причину своїх проблем – це те, що люди при владі переконані, що зі звичайною людиною можна зробити все, що завгодно. Коли люди це усвідомлять, будуть умови для побудови чогось кращого.

Справжньою альтернативою комуністичній системі є система, де існує повага до закону і до людини. Тому для України настільки важлива інтеграція з Європою, щоб відчути цей позитивний приклад.