Олександр Мотиль
(Рубрика «Точка зору»)
Далеко не щодня президент має дивитися у вічі історії. Не щодня лідер повинен робити вибір, що визначить і траєкторію розвитку країни, і його власний історичний спадок на десятиліття, а можливо, і століття вперед. Більшість керманичів просто марнують свої роки правління й заслуговують у підсумку в анналах історії лише на коротку згадку про їхні невдачі. Чимало з них роблять хибний доленосний вибір і тим самим прирікають себе на безчестя, а свої країни на катастрофу. Лише окремі справді визначні лідери роблять правильний вирішальний вибір.
З огляду на яскраво виражену своєрідність президентства Віктора Януковича, він не має права стояти перед обличчям історії. Він не Джордж Вашингтон. Він не Шарль де Голль. Він не Маргарет Тетчер. Він навіть не Джиммі Картер. Однак історія, як і Господь, рухається несповідимими шляхами. І ось погляньте: саме Янукович з-поміж усіх опинився в унікальному, безпрецедентно унікальному становищі, що дає йому змогу рухати Україну до світу.
Ніщо в минулому Януковича не вказує на те, що він принаймні віддалено мав би бути зацікавлений в інтеграції України до Європи та навіть гіпотетичному її членстві в Європейському союзі. Нинішній український президент породжений одним із найбільш радянських, найбільш комуністичних, найменш західних, найменш європейських та найменш українських регіонів в усьому колишньому СРСР. Він просто зобов’язаний дивитися на Схід. Але натомість, о диво, його погляд спрямований на Захід.
Янукович може повторити шлях Ніксона
Два роки тому, коли Янукович уперше пригрозив, що дотримуватиметься курсу інтеграції до ЄС, це прозвучало як жарт чи як хитрощі. Тепер, за лічені тижні до листопадового саміту у Вільнюсі, де має вирішитися, чи підпише Україна угоду про асоціацію з Євросоюзом, Янукович виглядає щирим у своєму рішенні. Справді, цілком можливо, що він повторить шлях американського президента Ніксона. Так само, як свого часу цей переконаний антикомуніст наважився зблизити свою країну з Китаєм та закінчити війну у В’єтнамі, цей переконаний проросійський політик може вивести Україну зі сфери впливу Росії та спрямувати її до Європи.
Дуже малоймовірно, що Янукович та його оточення сильно переймаються включенням українського народу в глобальні процеси чи європейськими цінностями. Але вони вповні розуміють, що рух у напрямку Росії та приєднання до очолюваного Москвою Митного союзу – значить підпорядкувати себе фашизоїдному режиму Володимира Путіна та поставити багатство країни й капітали олігархів на службу значно потужнішим капіталам російських багатіїв. Простіше кажучи, інтеграція з Росією передбачає перетворення на безсилого васала недорозвиненої бандитської країни. І, навпаки, євроінтеграція – значить відчути на собі легкий політичний дотик ЄС та невтомно втілювати в життя певні цінності, а також будувати правову систему, що не посягатиме на їхні статки, надбані в сумнівний спосіб, та утверджувати цивілізовану форму капіталізму. Останній має бути організований відповідно до правил, які українські олігархи вже давно почали освоювати.
Незважаючи на все це, мотиви, з яких Янукович дотримується курсу на інтеграцію в західному напрямі, – це насправді дуже цікава річ для кожного, кому не байдуже це питання: для самих українців, для європейців, для росіян.
Українці лише виграють від того, що стануть частиною чесної, ліберальної, демократичної, стабільної та благополучної спільноти, чия порядність, лібералізм, демократичність, стабільність та благополуччя крок за кроком проникне в Україну. Європейці лише виграють від того, що матимуть перед собою щодалі чеснішу, ліберальнішу, демократичнішу, стабільнішу та благополучнішу країну, яка до того ж є однією з найбільших та геополітично найважливіших на континенті. Росіяни також виграють від того, що матимуть у своєму тилу щодалі чеснішу, ліберальнішу, демократичнішу, стабільнішу та благополучнішу країну, яка до того ж, схоже, любить російську мову та культуру й рішуче підтримує розвиток добросусідських відносин із Росією та росіянами.
Паніка лузера Путіна
Недивно, що єдиний, хто пручається та голосно викрикує щось проти інтеграції України з ЄС, є Володимир Путін. Це тому, що він єдиний лузер. Легітимність Путіна, як харизматичного фашизоїдного лідера, ґрунтується на його претензії на відбудову втраченої імперії. І йому йдеться про те, що лише він спроможний це зробити. Лише він здатен повернути золоті часи радянщини, повернути імперській Росії її місце під сонцем. Ці обіцянки не мають жодного сенсу без України. Бачачи це все в такому світлі, путінський режим відповів на звістку про рух України до Європи панікою, демагогією та тривогою. Така реакція має ознаки відчаю не стільки перед тим, що Україна отримує перспективи стати чеснішою, ліберальнішою, демократичнішою, стабільнішою та благополучнішою (зрештою, який нормальний лідер не захоче, щоб сусіди його країни були саме такими?), скільки перед перспективами самого російського режиму – його нелегітимністю та нестабільністю, що замайоріли на обрії.
Із наближенням Вільнюського саміту Януковичу варто пам’ятати, що вибір, який він робить, вплине на те, як на нього дивитиметься історія. Якщо дотримається обраного курсу, вирішить питання Юлії Тимошенко та попрямує до Європи, історія, ймовірно, пропустить повз увагу більшість проявів його некомпетентності та зробить наголос на його сміливому вчинку в стилі Ніксона, може, навіть називаючи це геніальним ходом. Якщо він завагається й обере інтеграцію з Росією, то історія запам’ятає його як клоуна Путіна та відправить на сміттєзвалище недорікуватих диктаторів.
Олександр Мотиль – американський та український історик, професор політології Ратґерського університету (США)
Стаття була вперше опублікована на сайті часопису World Affairs. Переклад Жанни Безп’ятчук.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
