Прага – В ніч з 20 на 21 серпня 1968 року війська держав Організації Варшавського договору перетнули кордони Чехословаччини і на довгих 20 років окупували країну. Операція «Дунай» була відповіддю СРСР та його сателітів на спробу чехословацького керівництва провести в країні демократичні реформи. Тоді, попри небезпеку, правду про ті події намагалися донести журналісти Чехословацького радіо.
«Наша найдовша ніч» – так чехи називають тривожні години ночі з 20 на 21 серпня. Постріли, крики переляканих і поранених людей, гуркіт танків. На летовищах один за одним сідали радянські транспортні літаки з військовими – так згадують чехи і словаки вторгнення «друзів» по соціалістичному табору до їхньої країни.
Протягом кількох днів вулиці чехословацьких міст і сіл зайняли понад 5 тисяч одиниць бронетехніки. Усього до півмільйона вояків армій СРСР, Польщі, Німецької Демократичної Республіки, Болгарії та Угорщини окупували Чехословаччину.
Подробиці тих подій дійшли до нас завдяки самовідданій праці чеських журналістів, які всупереч драматичним обставинам, до останньої миті не відходили від мікрофону, буквально із автоматниками за спиною передавали співвітчизникам інформацію про те, що танки вже стоять перед будівлею радіо, що відбулась незаконна окупація країни.
Реакція на окупацію – гнів!
Ось спомин одного з них – відомого чеського журналіста Яна Петранека, який ранніми годинами 21 серпня 1968 року дослівно під пострілами продовжував роботу в ефірі.
«Це, звичайно, ті миті, які не забуваються. Коли я дізнався, що до нас увірвалось так зване «дружнє військо», мене передусім охопив страшний гнів. Я знав, що за будь-який опір чи то в ефірі, чи інакше окупанти можуть помститися. Але тоді на страх не було часу, тоді це була велика тривога і велика злість. Ми знали, що може статись, але нас було багато. А також ця велика хвиля опору, яка піднялась у народі, з одного боку, проявилась у тому, що ми передавали по радіо. Ми звертались до нашого народу, щоб люди поводилися спокійно, адже проти нас стояли тисячі танків. Але передусім те, що нами рухало – це була неймовірна злість, із перспективи 45 років, мабуть, можу сказати, що це була й велика шляхетна ненависть», – згадує Ян Петранек.
Про ці події, всупереч спробам комуністичного режиму в СРСР заборонити поширення правдивої інформації, світ заговорив відразу. Вранці 21 серпня на надзвичайне засідання зібралась ООН. Проти окупації виступили не лише країни Заходу, а й деякі соціалістичні – Румунія, Югославія, Албанія та Китай.
Протести проти окупації Чехословаччини в СРСР
Громадяни Чехословаччини та багатьох інших країн відповіли на дії військ Варшавського договору масовими протестами. Але і в Радянському Союзі знайшлись сміливці. Це, зокрема, «група восьми статечних», як їх називають чехи. 25 серпня восьмеро людей, серед яких була поетеса і перекладачка Наталія Горбаневська, вийшли на Червону площу в Москві, щоб заявити своє «ні!» введенню військ Варшавського договору до Чехословаччини.
«Ви знаєте, я маю навіть таку замітку у моєму «Живому журналі» – це цитата з Галича: «Ти маєш право вийти на майдан!». Ти можеш, але не повинен. Я ніколи нікому не говорю, що людина повинна робити. Це кожен вирішує сам. Я нікого не кликала на демонстрацію. Я інформувала різних людей. Та вони знали, що в разі, якщо не вийдуть, я жодної образи на них не матиму і не буду вважати, що вони гірші за мене. Так само і нині я вважаю, що кожна людина вирішує сама за себе», – розповідає Наталія Горбаневська, одна із цієї вісімки.
І Україна має свого героя, про якого, на жаль, знають не всі. Це Василь Макух зі Львівщини: 5 листопада 1968 року в Києві 40-літній українець облив себе бензином і підпалив. Живим смолоскипом він біг самим центром столиці до теперішнього майдану Незалежності, вигукуючи гасла проти окупації Чехословаччини і за незалежність України.
Та і чехів, і українців від незалежності відділяло ще понад 20 довгих років. Останній радянський воїн покинув Чехію тільки 21 червня 1991 року.
Сьогодні чехи і словаки згадують події 45-літньої історії, називають поіменно всіх 102 своїх співгромадян, які загинули впродовж окупації. Є між ними й ім’я празького студента Яна Палаха, який 19 січня 1969 року на знак протесту проти окупації закінчив своє життя самоспаленням. У чеському календарі це пам’ятний день.
«Наша найдовша ніч» – так чехи називають тривожні години ночі з 20 на 21 серпня. Постріли, крики переляканих і поранених людей, гуркіт танків. На летовищах один за одним сідали радянські транспортні літаки з військовими – так згадують чехи і словаки вторгнення «друзів» по соціалістичному табору до їхньої країни.
Протягом кількох днів вулиці чехословацьких міст і сіл зайняли понад 5 тисяч одиниць бронетехніки. Усього до півмільйона вояків армій СРСР, Польщі, Німецької Демократичної Республіки, Болгарії та Угорщини окупували Чехословаччину.
Подробиці тих подій дійшли до нас завдяки самовідданій праці чеських журналістів, які всупереч драматичним обставинам, до останньої миті не відходили від мікрофону, буквально із автоматниками за спиною передавали співвітчизникам інформацію про те, що танки вже стоять перед будівлею радіо, що відбулась незаконна окупація країни.
Реакція на окупацію – гнів!
Ось спомин одного з них – відомого чеського журналіста Яна Петранека, який ранніми годинами 21 серпня 1968 року дослівно під пострілами продовжував роботу в ефірі.
«Це, звичайно, ті миті, які не забуваються. Коли я дізнався, що до нас увірвалось так зване «дружнє військо», мене передусім охопив страшний гнів. Я знав, що за будь-який опір чи то в ефірі, чи інакше окупанти можуть помститися. Але тоді на страх не було часу, тоді це була велика тривога і велика злість. Ми знали, що може статись, але нас було багато. А також ця велика хвиля опору, яка піднялась у народі, з одного боку, проявилась у тому, що ми передавали по радіо. Ми звертались до нашого народу, щоб люди поводилися спокійно, адже проти нас стояли тисячі танків. Але передусім те, що нами рухало – це була неймовірна злість, із перспективи 45 років, мабуть, можу сказати, що це була й велика шляхетна ненависть», – згадує Ян Петранек.
Про ці події, всупереч спробам комуністичного режиму в СРСР заборонити поширення правдивої інформації, світ заговорив відразу. Вранці 21 серпня на надзвичайне засідання зібралась ООН. Проти окупації виступили не лише країни Заходу, а й деякі соціалістичні – Румунія, Югославія, Албанія та Китай.
Протести проти окупації Чехословаччини в СРСР
Громадяни Чехословаччини та багатьох інших країн відповіли на дії військ Варшавського договору масовими протестами. Але і в Радянському Союзі знайшлись сміливці. Це, зокрема, «група восьми статечних», як їх називають чехи. 25 серпня восьмеро людей, серед яких була поетеса і перекладачка Наталія Горбаневська, вийшли на Червону площу в Москві, щоб заявити своє «ні!» введенню військ Варшавського договору до Чехословаччини.
«Ви знаєте, я маю навіть таку замітку у моєму «Живому журналі» – це цитата з Галича: «Ти маєш право вийти на майдан!». Ти можеш, але не повинен. Я ніколи нікому не говорю, що людина повинна робити. Це кожен вирішує сам. Я нікого не кликала на демонстрацію. Я інформувала різних людей. Та вони знали, що в разі, якщо не вийдуть, я жодної образи на них не матиму і не буду вважати, що вони гірші за мене. Так само і нині я вважаю, що кожна людина вирішує сама за себе», – розповідає Наталія Горбаневська, одна із цієї вісімки.
І Україна має свого героя, про якого, на жаль, знають не всі. Це Василь Макух зі Львівщини: 5 листопада 1968 року в Києві 40-літній українець облив себе бензином і підпалив. Живим смолоскипом він біг самим центром столиці до теперішнього майдану Незалежності, вигукуючи гасла проти окупації Чехословаччини і за незалежність України.
Та і чехів, і українців від незалежності відділяло ще понад 20 довгих років. Останній радянський воїн покинув Чехію тільки 21 червня 1991 року.
Сьогодні чехи і словаки згадують події 45-літньої історії, називають поіменно всіх 102 своїх співгромадян, які загинули впродовж окупації. Є між ними й ім’я празького студента Яна Палаха, який 19 січня 1969 року на знак протесту проти окупації закінчив своє життя самоспаленням. У чеському календарі це пам’ятний день.
