Київ – Величезний пласт української кінокласики й досі лишається невідомим для глядача. У цьому переконаний керівник Центру Довженка. Тим часом у державному архіві зберігаються десятки якісних стрічок, а у нинішню програму реставрації включено не тільки ігрові фільми, а й анімацію та документалістику. Однак, щоб популяризувати кінокласику, потрібно її переосмислити – наприклад, через сучасне озвучення, як у випадку з німими фільмами. Критики ж переконані, що діалог між новим та класичним кіно триває.
Національний центр Олександра Довженка реставрує до сорока фільмів щороку, а його архів нараховує понад 42 тисячі одиниць зберігання. Переведення матеріалів на баланс державного кіноархіву триває й досі, адже оригінальні негативи стрічок з 1938 до 1992 року передавали до Москви. А київська кінофабрика, де збереглися дубль-негативи, з яких друкували тиражні копії фільмів, увійшла до складу Центру Довженка лише у 2000 році, розповідає заступник генерального директора центру Іван Козленко.
Матеріали надходять також і з регіональних фільмофондів. Так нещодавно у Маріуполі знайшли українську фонограму до фільму «За двома зайцями».
Однак такі знахідки – це швидше винятки з правила, каже Іван Козленко. По-перше, українську звукову доріжку до «За двома зайцями» кілька років тому віднайшли також на студії Довженка. А по-друге, плівки, що з регіональних фільмофондів – це позитиви, призначені для прокату, і вони можуть зберігатися не довше як 30 років.
Іван Козленко припускає, що десь ще є українські фонограми до фільму «Повія» Івана Кавалерідзе або стрічки «Роман і Франческа» Володимира Денисенка. Однак розраховувати на якісь унікальні знахідки вже не варто, каже він.
«Класика не працює, вона не є живою»
Тим не менш, українському глядачеві потрібно заново презентувати й те, що вже є в архівах. Наприклад, навесні Центр Довженка підготував програму «Великі короткі метри», в якій представив короткометражне українське кіно періоду 20–70-х років – дебютні роботи Олександра Довженка, Олександра Муратова, Леоніда Осики, Сергія Параджанова та інших. Більшість з них свого часу була заборонена, наприклад, Віктора Греся «Хто помре сьогодні» вперше показали лише 2007 року.
Цей проект – одне з намагань вповні відтворити історію українського кінематографу, пояснює Іван Козленко. За його словами, наприкінці 80-х років, коли з-під цензури вийшли заборонені фільми, сформувався канон українського кінематографу. Який лишився, однак, обмежився самим лише поетичним кіно.
«Я вважаю, що ціла серія українських фільмів, особливо 20–30-х років – так звана урбаністична серія авангардистських експериментальних фільмів – незаслужено забута. Принаймні, не проаналізована, не включена в наш апарат пізнання. Так само можна сказати й про фільми 60-х років: наприклад, фільм Олександра Муратова «Чи вмієте ви жити?» або «З нудьги» Леоніда Войтецького. Це справді цікаві речі, яких ми не бачимо за поетичним кінематографом. Тому що для сучасних українців досвід села є радше екзотичним, нам потрібно впізнати себе в міському контексті», – пояснює керівник Центру Довженка в інтерв’ю Радіо Свобода.
Іван Козленко каже, що ця проблема стосується українського класичного мистецтва загалом. «Класика не працює, вона не є живою. Я, наприклад, не знаю багатотисячних накладів української класичної прози – Яновського, Підмогильного чи Йогансена – які б виходили не в навчальних серіях. Наша проблема у тому, що ми вважаємо цей досвід усталеним, до якого ми не вважаємо за потрібне вертатися вдруге», – каже він.
Митці продовжують втілювати ті самі ідеї, що й сто років тому
Тим часом вже кілька років фестиваль «Німі ночі» в Одесі, співорганізатором якого також є Центр Довженка, відкриває для глядачів шедеври німого кіно. Допомагає у цьому музика – над саундтреком до кожної стрічки працює окремий гурт або музикант. Це експеримент, під час якого з’являється нове трактування фільму, пояснює Іван Козленко.
Режисер Мирослав Слабошпицький каже, що це – досить поширений у світі досвід. Адже глядачеві зазвичай важко дивитися класику, попри її художню цінність. «Це спроба якогось нового прочитання класики за рахунок нового музичного супроводу. І дуже добре, що це докотилось нарешті до України. Це все пов’язано з фінансуванням, так само, як і ренесанс українського кіно. Для того, щоб популяризувати старі фільми серед нової аудиторії, потрібно знайти їм якусь обгортку, потрібен креативний підхід. Навіть у кіношколах люди дивляться ці фільми з великим сумом, так само, як читають зазвичай шкільну програму», – вважає він.
Кінокритик Володимир Войтенко, у свою чергу, вважає, що сучасні режисери так або інакше постійно запозичують щось із класики, адже, незважаючи на час, втілюють ті самі ідеї, як і митці сто років тому.
«Нічого нового немає, є лише повернення, тільки на якомусь іншому рівні. Однак запозичення не йде лінійно. Наприклад, на Одеському кінофестивалі Емір Кустуріца зазначив, що для нього найвидатнішим з періоду німого кінематографу є творчість Олександра Довженка. І в наступному своєму фільмі він навіть буде до певної міри цитувати один із його шматків, але не в трагедійному, але в фарсовому ключі. Значить, на нього це впливає якимось чином», – зазначає він.
За словами Володимира Войтенка, зараз кінематографом на державному рівні займаються люди, які розуміють: питання реставрації і популяризації кінокласики – це, перш за все, питання просвіти.
Національний центр Олександра Довженка реставрує до сорока фільмів щороку, а його архів нараховує понад 42 тисячі одиниць зберігання. Переведення матеріалів на баланс державного кіноархіву триває й досі, адже оригінальні негативи стрічок з 1938 до 1992 року передавали до Москви. А київська кінофабрика, де збереглися дубль-негативи, з яких друкували тиражні копії фільмів, увійшла до складу Центру Довженка лише у 2000 році, розповідає заступник генерального директора центру Іван Козленко.
Матеріали надходять також і з регіональних фільмофондів. Так нещодавно у Маріуполі знайшли українську фонограму до фільму «За двома зайцями».
Однак такі знахідки – це швидше винятки з правила, каже Іван Козленко. По-перше, українську звукову доріжку до «За двома зайцями» кілька років тому віднайшли також на студії Довженка. А по-друге, плівки, що з регіональних фільмофондів – це позитиви, призначені для прокату, і вони можуть зберігатися не довше як 30 років.
Іван Козленко припускає, що десь ще є українські фонограми до фільму «Повія» Івана Кавалерідзе або стрічки «Роман і Франческа» Володимира Денисенка. Однак розраховувати на якісь унікальні знахідки вже не варто, каже він.
«Класика не працює, вона не є живою»
Тим не менш, українському глядачеві потрібно заново презентувати й те, що вже є в архівах. Наприклад, навесні Центр Довженка підготував програму «Великі короткі метри», в якій представив короткометражне українське кіно періоду 20–70-х років – дебютні роботи Олександра Довженка, Олександра Муратова, Леоніда Осики, Сергія Параджанова та інших. Більшість з них свого часу була заборонена, наприклад, Віктора Греся «Хто помре сьогодні» вперше показали лише 2007 року.
Цей проект – одне з намагань вповні відтворити історію українського кінематографу, пояснює Іван Козленко. За його словами, наприкінці 80-х років, коли з-під цензури вийшли заборонені фільми, сформувався канон українського кінематографу. Який лишився, однак, обмежився самим лише поетичним кіно.
Ціла серія українських фільмів, особливо 20–30-х років, незаслужено забутаІван Козленко
«Я вважаю, що ціла серія українських фільмів, особливо 20–30-х років – так звана урбаністична серія авангардистських експериментальних фільмів – незаслужено забута. Принаймні, не проаналізована, не включена в наш апарат пізнання. Так само можна сказати й про фільми 60-х років: наприклад, фільм Олександра Муратова «Чи вмієте ви жити?» або «З нудьги» Леоніда Войтецького. Це справді цікаві речі, яких ми не бачимо за поетичним кінематографом. Тому що для сучасних українців досвід села є радше екзотичним, нам потрібно впізнати себе в міському контексті», – пояснює керівник Центру Довженка в інтерв’ю Радіо Свобода.
Іван Козленко каже, що ця проблема стосується українського класичного мистецтва загалом. «Класика не працює, вона не є живою. Я, наприклад, не знаю багатотисячних накладів української класичної прози – Яновського, Підмогильного чи Йогансена – які б виходили не в навчальних серіях. Наша проблема у тому, що ми вважаємо цей досвід усталеним, до якого ми не вважаємо за потрібне вертатися вдруге», – каже він.
Митці продовжують втілювати ті самі ідеї, що й сто років тому
Тим часом вже кілька років фестиваль «Німі ночі» в Одесі, співорганізатором якого також є Центр Довженка, відкриває для глядачів шедеври німого кіно. Допомагає у цьому музика – над саундтреком до кожної стрічки працює окремий гурт або музикант. Це експеримент, під час якого з’являється нове трактування фільму, пояснює Іван Козленко.
Для того, щоб популяризувати старі фільми серед нової аудиторії, потрібно знайти їм якусь обгортку, потрібен креативний підхідМирослав Слабошпицький
Режисер Мирослав Слабошпицький каже, що це – досить поширений у світі досвід. Адже глядачеві зазвичай важко дивитися класику, попри її художню цінність. «Це спроба якогось нового прочитання класики за рахунок нового музичного супроводу. І дуже добре, що це докотилось нарешті до України. Це все пов’язано з фінансуванням, так само, як і ренесанс українського кіно. Для того, щоб популяризувати старі фільми серед нової аудиторії, потрібно знайти їм якусь обгортку, потрібен креативний підхід. Навіть у кіношколах люди дивляться ці фільми з великим сумом, так само, як читають зазвичай шкільну програму», – вважає він.
Кінокритик Володимир Войтенко, у свою чергу, вважає, що сучасні режисери так або інакше постійно запозичують щось із класики, адже, незважаючи на час, втілюють ті самі ідеї, як і митці сто років тому.
На Одеському кінофестивалі Емір Кустуріца зазначив, що для нього найвидатнішим з періоду німого кінематографу є творчість Олександра ДовженкаВолодимир Войтенко
«Нічого нового немає, є лише повернення, тільки на якомусь іншому рівні. Однак запозичення не йде лінійно. Наприклад, на Одеському кінофестивалі Емір Кустуріца зазначив, що для нього найвидатнішим з періоду німого кінематографу є творчість Олександра Довженка. І в наступному своєму фільмі він навіть буде до певної міри цитувати один із його шматків, але не в трагедійному, але в фарсовому ключі. Значить, на нього це впливає якимось чином», – зазначає він.
За словами Володимира Войтенка, зараз кінематографом на державному рівні займаються люди, які розуміють: питання реставрації і популяризації кінокласики – це, перш за все, питання просвіти.
