Світова економічна криза не сприяла поверненню трудових мігрантів на батьківщину, оскільки в тих країнах перебування українських заробітчан, що особливо постраждали від кризи, ситуація, в порівнянні з українською, значно краща. Про це, серед іншого, головний науковий співробітник Національного Інституту стратегічних досліджень Олена Малиновська розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.
– Пані Малиновська, чи, на Вашу думку, портрет середньостатистичного трудового мігранта з України сьогодні відрізняється від того, яким він був на початку дев’яностих років?
– Відрізняється, безумовно. Але хотіла б почати з того, що на сьогоднішній день цей портрет не є таким однозначним. Міграція трудова з України надзвичайно строката за віковим, статевим, освітнім складом і за географічним походженням, і за розподілом за країнами призначення. А головне, за характером міграції. Тому що ми називаємо трудовими мігрантами всіх, хто на сьогодні працевлаштований за межами нашої держави. Але серед них і так звані «фронтієри», тобто люди, що виїжджають через кордон на дуже короткі терміни на роботу, і сезонні працівники, і ті, які працюють більш тривалі терміни, і ті, які вже роками перебувають за кордоном. Що ж стосується такого узагальнюючого портрету, то, якщо ми згадаємо дев’яності роки, то першими взялися до заробітків за кордоном мешканці прикордонних територій, великих міст.
На сьогоднішній день міграція охопила більш рівномірно територію всієї держави, хоча певні регіональні особливості збереглися, і найбільше, як і раніше, мігрантів у прикордонних регіонах, особливо в Західній Україні. Більш врівноваженим став статевий і віковий склад мігрантів. Тому що якщо в дев’яності роки в основному бралися до трудової міграції чоловіки, то на сьогоднішній день третина трудових мігрантів – це жінки. Збільшується кількість молоді внаслідок того, що ті мігранти, які перебувають за кордоном тривалий час, роблять все можливе, щоб об’єднатися з членами своєї сім’ї, і молоді люди виїжджають за кордон не лише самостійно, а і як члени сімей. А за освітніми характеристиками теж відбулися зміни. Якщо на початку дев’яностих передовсім вдавалися до трудової міграції особи з високим рівнем освіти, на сьогоднішній день з вищою освітою мігрантів так само багато, але значно менше. Переважно це особи робітничих професій. Тобто працівники тих професій, які передовсім мають попит на ринку праці зарубіжних країн.
– Пані Малиновська, от емігранти вже перетнули кордон, виїхали з України, прибули до країни свого призначення. Що там на них чекає? Що роблять західні держави для того, щоби змінити статус так званого «нерегулярного трудового мігранта-українця» і легалізувати його?
– Я б почала з початку Вашого запитання. Ось мігрант виїхав, і як він почувається, що він робить. Я думаю, що важливо розуміти, що трудова міграція – це форма самоорганізації суспільства. І основними організаторами міграційних переміщень є самі мігранти. І якщо тим, хто виїжджав у дев’яності роки, було особливо важко, і більшість з них їхала нелегально, то за ці роки існування трудової міграції з України склалося те, що ми, науковці, називаємо міграційними мережами, тобто соціальними зв’язками, які поєднують країну виходу і входу. І ці соціальні зв’язки надзвичайно полегшують міграцію, сприяють її розвиткові. Я маю на увазі, що на сьогоднішній день, на відміну від тих перших заробітчан, які їхали в нікуди, більшість людей все-таки, виїжджаючи за кордон, знає, куди вони їдуть, на яких умовах вони їдуть, і це не завжди відбувається завдяки офіційним посередникам, це здебільшого відбувається за рахунок оцих соціальних, людських зв’язків. Безпосередніх зв’язків міжродинних, дружніх, колегіальних і так далі.
Що ж до статусу працівників-мігрантів українських за кордоном, то, звичайно, у порівнянні з дев’яностими роками ситуація набагато сприятливіша, хоча її не можна назвати повністю врегульованою. Дослідження Держкомстату від 2008 року показало, що приблизно третина мігрантів не мала за кордоном офіційного статусу. Інші все-таки на той момент такий статус мали. І в основному завдяки тому, що в одних країнах, зокрема Європейського Союзу, проходили неодноразові міграційні амністії чи легалізації, коли нелегальні мігранти могли врегулювати свій статус. В інших країнах, зокрема в Російській Федерації, де працює половина наших заробітчан, і лише друга половина – в Європейському Союзі, були зміни законодавства, які, власне, покращували можливості легального працевлаштування.
– Пані Малиновська, які міграційні тенденції посилює світова економічна криза? Вона спричиняє повернення трудової міграції на батьківщину чи, навпаки, підштовхує мігрантів до пошуку нових заробітків далі на заході?
– Криза, це якраз така ситуація, яка гальмує розвиток будь-яких процесів. Економічних, соціальних, ділових якихось ініціатив, торгових і так далі. Так само вона впливає і на міграційні переміщення. Міграція не припиняється, але значним чином внаслідок кризових умов, несприятливих для переміщення, вона гальмується. Криза не викликала повернення українських заробітчан на батьківщину. Причина цього абсолютно зрозуміла. Ситуація навіть в тих країнах перебування, які надзвичайно постраждали від кризи, все одно у порівняння з українською є краща. Щодо виїзду за кордон, незважаючи на достатньо високий міграційний потенціал, на мою думку, виїзд так само загальмувався. Тому що ситуація на ринках праці країн призначення не є на сьогоднішній день такою, яка дозволяє мігрантам легко знайти роботу, і це гальмує виїзд з України. Яку тенденцію ще ми спостерігаємо внаслідок кризи, і це надзвичайно негативна тенденція для України? Це перетворення частини тимчасової трудової міграції на постійну. От у цих несприятливих для повернення умовах люди вирішують перечекати кризу, а, можливо, й вирішують пов’язати своє подальше життя з іншою, ніж Україна, державою.
– Пані Малиновська, на Вашу думку, чи шкодить трудова міграція економіці України? Що я маю на увазі: з одного боку, країну полишають працездатні люди, здебільшого середнього віку, з іншого – фінансові вливання з-за кордону, а також накопичення певного капіталу за кордоном ніби мало б посилювати економіку України.
– На це питання відповісти однозначно, звичайно, складно. Тому що міграція, як будь-який інший складний соціальний, економічний процес, має неоднозначні наслідки. Я можу сказати лише з одного боку, з іншого боку. Ви, власне, ці наслідки вже назвали. З одного боку, Україна втрачає трудовий потенціал, з іншого боку, вона отримує і фінансові вливання, і те, що ми називаємо соціальним капіталом, знову ж таки – це є знання, навички, звички, погляди, які привносять в суспільство люди, які працювали за кордоном. У будь-якому разі міграція, безумовно, має великий потенціал. Потенціал для розвитку держави. Якщо ці надбання і фінансові, і не фінансові використовують належним чином. Але для того, щоб їх використовувати для модернізації держави, мають бути створені певні умови. На жаль, на сьогодні таких умов в Україні немає. Тому позитивний потенціал міграції для розвитку України фактично не використовується.
– Пані Малиновська, чи, на Вашу думку, портрет середньостатистичного трудового мігранта з України сьогодні відрізняється від того, яким він був на початку дев’яностих років?
Молоді люди виїжджають за кордон не лише самостійно, а і як члени сімей
– Відрізняється, безумовно. Але хотіла б почати з того, що на сьогоднішній день цей портрет не є таким однозначним. Міграція трудова з України надзвичайно строката за віковим, статевим, освітнім складом і за географічним походженням, і за розподілом за країнами призначення. А головне, за характером міграції. Тому що ми називаємо трудовими мігрантами всіх, хто на сьогодні працевлаштований за межами нашої держави. Але серед них і так звані «фронтієри», тобто люди, що виїжджають через кордон на дуже короткі терміни на роботу, і сезонні працівники, і ті, які працюють більш тривалі терміни, і ті, які вже роками перебувають за кордоном. Що ж стосується такого узагальнюючого портрету, то, якщо ми згадаємо дев’яності роки, то першими взялися до заробітків за кордоном мешканці прикордонних територій, великих міст.
На сьогоднішній день міграція охопила більш рівномірно територію всієї держави, хоча певні регіональні особливості збереглися, і найбільше, як і раніше, мігрантів у прикордонних регіонах, особливо в Західній Україні. Більш врівноваженим став статевий і віковий склад мігрантів. Тому що якщо в дев’яності роки в основному бралися до трудової міграції чоловіки, то на сьогоднішній день третина трудових мігрантів – це жінки. Збільшується кількість молоді внаслідок того, що ті мігранти, які перебувають за кордоном тривалий час, роблять все можливе, щоб об’єднатися з членами своєї сім’ї, і молоді люди виїжджають за кордон не лише самостійно, а і як члени сімей. А за освітніми характеристиками теж відбулися зміни. Якщо на початку дев’яностих передовсім вдавалися до трудової міграції особи з високим рівнем освіти, на сьогоднішній день з вищою освітою мігрантів так само багато, але значно менше. Переважно це особи робітничих професій. Тобто працівники тих професій, які передовсім мають попит на ринку праці зарубіжних країн.
– Пані Малиновська, от емігранти вже перетнули кордон, виїхали з України, прибули до країни свого призначення. Що там на них чекає? Що роблять західні держави для того, щоби змінити статус так званого «нерегулярного трудового мігранта-українця» і легалізувати його?
– Я б почала з початку Вашого запитання. Ось мігрант виїхав, і як він почувається, що він робить. Я думаю, що важливо розуміти, що трудова міграція – це форма самоорганізації суспільства. І основними організаторами міграційних переміщень є самі мігранти. І якщо тим, хто виїжджав у дев’яності роки, було особливо важко, і більшість з них їхала нелегально, то за ці роки існування трудової міграції з України склалося те, що ми, науковці, називаємо міграційними мережами, тобто соціальними зв’язками, які поєднують країну виходу і входу. І ці соціальні зв’язки надзвичайно полегшують міграцію, сприяють її розвиткові. Я маю на увазі, що на сьогоднішній день, на відміну від тих перших заробітчан, які їхали в нікуди, більшість людей все-таки, виїжджаючи за кордон, знає, куди вони їдуть, на яких умовах вони їдуть, і це не завжди відбувається завдяки офіційним посередникам, це здебільшого відбувається за рахунок оцих соціальних, людських зв’язків. Безпосередніх зв’язків міжродинних, дружніх, колегіальних і так далі.
Що ж до статусу працівників-мігрантів українських за кордоном, то, звичайно, у порівнянні з дев’яностими роками ситуація набагато сприятливіша, хоча її не можна назвати повністю врегульованою. Дослідження Держкомстату від 2008 року показало, що приблизно третина мігрантів не мала за кордоном офіційного статусу. Інші все-таки на той момент такий статус мали. І в основному завдяки тому, що в одних країнах, зокрема Європейського Союзу, проходили неодноразові міграційні амністії чи легалізації, коли нелегальні мігранти могли врегулювати свій статус. В інших країнах, зокрема в Російській Федерації, де працює половина наших заробітчан, і лише друга половина – в Європейському Союзі, були зміни законодавства, які, власне, покращували можливості легального працевлаштування.
– Пані Малиновська, які міграційні тенденції посилює світова економічна криза? Вона спричиняє повернення трудової міграції на батьківщину чи, навпаки, підштовхує мігрантів до пошуку нових заробітків далі на заході?
Надзвичайно негативна тенденція для України. Перетворення частини тимчасової трудової міграції на постійну
– Криза, це якраз така ситуація, яка гальмує розвиток будь-яких процесів. Економічних, соціальних, ділових якихось ініціатив, торгових і так далі. Так само вона впливає і на міграційні переміщення. Міграція не припиняється, але значним чином внаслідок кризових умов, несприятливих для переміщення, вона гальмується. Криза не викликала повернення українських заробітчан на батьківщину. Причина цього абсолютно зрозуміла. Ситуація навіть в тих країнах перебування, які надзвичайно постраждали від кризи, все одно у порівняння з українською є краща. Щодо виїзду за кордон, незважаючи на достатньо високий міграційний потенціал, на мою думку, виїзд так само загальмувався. Тому що ситуація на ринках праці країн призначення не є на сьогоднішній день такою, яка дозволяє мігрантам легко знайти роботу, і це гальмує виїзд з України. Яку тенденцію ще ми спостерігаємо внаслідок кризи, і це надзвичайно негативна тенденція для України? Це перетворення частини тимчасової трудової міграції на постійну. От у цих несприятливих для повернення умовах люди вирішують перечекати кризу, а, можливо, й вирішують пов’язати своє подальше життя з іншою, ніж Україна, державою.
– Пані Малиновська, на Вашу думку, чи шкодить трудова міграція економіці України? Що я маю на увазі: з одного боку, країну полишають працездатні люди, здебільшого середнього віку, з іншого – фінансові вливання з-за кордону, а також накопичення певного капіталу за кордоном ніби мало б посилювати економіку України.
З одного боку, Україна втрачає трудовий потенціал, з іншого боку, вона отримує фінансові вливання, і те, що ми називаємо соціальним капіталом
– На це питання відповісти однозначно, звичайно, складно. Тому що міграція, як будь-який інший складний соціальний, економічний процес, має неоднозначні наслідки. Я можу сказати лише з одного боку, з іншого боку. Ви, власне, ці наслідки вже назвали. З одного боку, Україна втрачає трудовий потенціал, з іншого боку, вона отримує і фінансові вливання, і те, що ми називаємо соціальним капіталом, знову ж таки – це є знання, навички, звички, погляди, які привносять в суспільство люди, які працювали за кордоном. У будь-якому разі міграція, безумовно, має великий потенціал. Потенціал для розвитку держави. Якщо ці надбання і фінансові, і не фінансові використовують належним чином. Але для того, щоб їх використовувати для модернізації держави, мають бути створені певні умови. На жаль, на сьогодні таких умов в Україні немає. Тому позитивний потенціал міграції для розвитку України фактично не використовується.
