Погляди на події понад 60-літньої давності змінюються як у Німеччині, так і в Україні. Що було правдою, а що пропагандою у трактуванні Другої світової війни? Про що знати потрібно, але не приємно? У чому різниця в підходах і темах між українськими та німецькими істориками, адже в Німеччині ідеологічні заборони впали з падінням нацистського режиму, а в Україні на 40 років пізніше? Про це Радіо Свобода запитало у німецького політолога Андреаса Умланда, який працює в університеті «Києво-Могилянська академія».
– Пане Умланд, як змінюються останнім часом погляди німецьких дослідників на Другу світову війну?
– У Німеччині з кінця 1960-х–початку 1970-х років відбулася зміна акцентів у поглядах на Другу світову війну. Цей погляд перестав бути німецькоцентричним, він став менш апологетичним і більш самокритичним. Я думаю, що цієї самокритичності в Україні якраз бракує. Звичайно, є деякі історики, які критично ставляться до діяльності Організації українських націоналістів (ОУН), і ті, що вивчають питання колаборації та участі деяких українців у Голокості, але назагал, я б сказав, що дискурс є україноцентричним й частково апологетичним. Тобто в Україні ще не пішли далі написання національної історії, до якої ставляться як до чогось особливого, і я б сказав, священного.
– Це, на Вашу думку, реакція на багатолітню радянську пропаганду, яка замовчувала якраз усе, що стосувалося національної історії?
– Звичайно, радянський підхід був однобічним і страждав на численні фальсифікації. І проблема нині в Україні в тому, що багато українських вчених звинувачують західних вчених у тому, що вони є прорадянськими у своїй оцінці українського націоналізму. Але насправді, ці дослідження не є ані прорадянськими, ані антиукраїнськими. Йдеться про критичне ставлення до всякого націоналізму, особливо до ультранаціоналізму.
– У Німеччині протягом останніх двох десятиліть збільшилася кількість книжок на теми, які не згадувалися раніше, наприклад, про бомбардування союзниками німецьких міст і страждання цивільного населення. Чи це не є, як і у випадку з українським спротивом під час війни, маловідомими, чи свідомо замовчуваними сторінками історії?
– Так, останнім часом у Німеччині зріс інтерес до історій, в яких вони (німці) є, до певної міри, жертвами. Але при цьому не забувається про роль, яку відіграли німці, і не лише члени нацистської партії, але й звичайні німці як злочинці та вбивці. Ці сторінки історії були добре вивчені, тож новий інтерес до історій, в яких німці є жертвами, вони менш досліджені. А науці потрібні нові теми для досліджень. Тож тепер ми більше дізнаємося про депортацію німців зі Східної Європи чи про насильства Радянської армії проти цивільного населення Німеччини.
– Пане Умланд, як змінюються останнім часом погляди німецьких дослідників на Другу світову війну?
– У Німеччині з кінця 1960-х–початку 1970-х років відбулася зміна акцентів у поглядах на Другу світову війну. Цей погляд перестав бути німецькоцентричним, він став менш апологетичним і більш самокритичним. Я думаю, що цієї самокритичності в Україні якраз бракує. Звичайно, є деякі історики, які критично ставляться до діяльності Організації українських націоналістів (ОУН), і ті, що вивчають питання колаборації та участі деяких українців у Голокості, але назагал, я б сказав, що дискурс є україноцентричним й частково апологетичним. Тобто в Україні ще не пішли далі написання національної історії, до якої ставляться як до чогось особливого, і я б сказав, священного.
– Це, на Вашу думку, реакція на багатолітню радянську пропаганду, яка замовчувала якраз усе, що стосувалося національної історії?
Радянський підхід був однобічним і страждав на численні фальсифікації
– Звичайно, радянський підхід був однобічним і страждав на численні фальсифікації. І проблема нині в Україні в тому, що багато українських вчених звинувачують західних вчених у тому, що вони є прорадянськими у своїй оцінці українського націоналізму. Але насправді, ці дослідження не є ані прорадянськими, ані антиукраїнськими. Йдеться про критичне ставлення до всякого націоналізму, особливо до ультранаціоналізму.
– У Німеччині протягом останніх двох десятиліть збільшилася кількість книжок на теми, які не згадувалися раніше, наприклад, про бомбардування союзниками німецьких міст і страждання цивільного населення. Чи це не є, як і у випадку з українським спротивом під час війни, маловідомими, чи свідомо замовчуваними сторінками історії?
Не забувається про роль, яку відіграли німці, і не лише члени нацистської партії, але і звичайні німці як злочинці та вбивці
– Так, останнім часом у Німеччині зріс інтерес до історій, в яких вони (німці) є, до певної міри, жертвами. Але при цьому не забувається про роль, яку відіграли німці, і не лише члени нацистської партії, але й звичайні німці як злочинці та вбивці. Ці сторінки історії були добре вивчені, тож новий інтерес до історій, в яких німці є жертвами, вони менш досліджені. А науці потрібні нові теми для досліджень. Тож тепер ми більше дізнаємося про депортацію німців зі Східної Європи чи про насильства Радянської армії проти цивільного населення Німеччини.
