Жіноцтво України цього року отримало вельми оригінальні «привітання» до Міжнародного дня боротьби за права жінок 8 березня, які наочно підтверджують значення цього свята і доводять: українкам іще є за що боротися.
Не встигли вщухнути протести жіночих організацій України з приводу сексистських заяв Голови Верховної Ради Володимира Литвина, аж тут очільники УГКЦ та РКЦ в Україні владики Святослав Шевчук та Мечислава Мокшицький звернулися до Верховної Ради України із закликом законодавчо заборонити аборти в Україні. При цьому для ілюстрації масштабів цього явища в Україні було наведено дані, які не відповідають дійсності та на порядок перевищують офіційну статистику Міністерства охорони здоров’я України.
Категорично негативне ставлення цих християнських конфесій до проблеми переривання вагітності є добре відомим. Проте при її обговоренні захисники «прав зародка на життя» чомусь принципово ігнорують питання можливих наслідків такої заборони в сучасній Україні й навіть не ставлять питання про те, чи не спричинить вона ще більшого зла? Як показують автори «Відкритого листа громадськості до очільників Української греко-католицької церкви та Римо-католицької церкви в Україні» та вчить недавня історія, наслідки такої заборони неминуче стали б згубними та катастрофічними. Проте авторів ідеї геть не турбують ні права жінок, яких фактично змушують народжувати дітей, ні майбутнє цих самих дітей. У названих посланнях та в інших текстах тих же церков наголошується на морально-етичних аспектах тлумачення абортів як свідомо творимого лиха та зазвичай ігноруються ті серйозні причини, які штовхають жінок на ці вимушені й нерідко відчайдушні кроки, фізично й душевно болісні.
Представники церковних кіл та навчені ними віряни грають на релігійних почуттях громадян, демонструючи свою моральну і духовну вищість супроти зловмисних «захисників абортів». Вони вперто не бажають помічати очевидного: заборона абортів не здатна знищити аборт як явище. Адже його основні, переважно соціальні причини, залишаться незмінними. Практику штучного переривання вагітності просто буде переведено в тіньову сферу, що за катастрофічного стану нашої медицини та поширеної в країні корупції створить нелегальні схеми здійснення підпільних, ризикованих і водночас коштовних абортів. А це ставитиме під загрозу життя та здоров’я сотень жінок. А як бути з численними покинутими немовлятами, яким таким чином пощастить (?) народитись, і кількість яких багатократно зросте? Вони стануть проблемою держави, не церкви. А вбивства новонароджених? Якщо такі випадки час від часу відбуваються зараз, то неважко уявити, що станеться, коли небажаних немовлят стане в десятки й сотні разів більше. Але ж таку форму вбивства церква вважає не меншим гріхом.
Речники церков також лукавлять, виставляючи опонентів заборони аборту його «кровожерливими» захисниками. Насправді жодна свідома та розважлива людина не схвалює переривання вагітності як прийнятний спосіб регулювання народжуваності. Проте зменшення масштабів цієї практики має відбуватися шляхом запобігання небажаної вагітності, сексуальної просвіти і профілактики незахищеного сексу, доступністю контрацепції, але передовсім – моральним вихованням. Отже, головна й докорінна відмінність позиції підписантів згаданого тут протестного листа від позиції церков полягає не в оцінці абортів як явища, а у методах боротьби з ним – відповідно цивілізованого чи репресивного.
Насправді в Україні за останні 20 років намітилася стійка позитивна динаміка зменшення кількості абортів: так, за офіційними даними МОЗ за останні 10 років кількість абортів в Україні скоротилася в 6 разів, а «починаючи з 2001 року частота пологів стала перевищувати частоту абортів, в 2011 році кількість пологів склала 492 218, кількість абортів – 156 193, з них небажана вагітність (аборти легальні за бажанням жінки, кримінальні) – 101 212». Тобто, очевидно, що вирішити проблему шляхом запобігання цілком можливо.
Набагато серйозніша загроза
В Україні зараз дуже гострою є проблема дитячого сирітства та безпритульності з усіма згубними наслідками, адже ці діти, на жаль, підростаючи, нерідко поповнюють кримінальну сферу. Алкоголізм та наркоманія набирають загрозливих масштабів. Проституція, у тому числі, дитяча, процвітає. Без вирішення цих гострих і болісних питань – які становлять набагато серйознішу, ніж аборти, загрозу здоров’ю та життю нації, – закликати до збільшення народжуваності «за будь-яку ціну» безвідповідально. Не треба бути пророком, ані навіть глибоким аналітиком щоб зрозуміти, що «примус до материнства» за нинішньої соціально-економічної ситуації сприятиме поглибленню названих суспільних проблем.
Народженням дитини функція батьків і суспільства не закінчується, треба подбати про відповідну соціалізацію цієї дитини, тобто її виховання та освіту. Для того, щоб це сталося, батьківство має бути свідомим, а діти – бажаними ти любими. Лише за таких умов можна сподіватися повноцінного виховання молодого покоління й зростання кількості гідних громадян країни.
Церква ж зазвичай зводить дітонародження до примітивного біологізму та містичного процесу зародження життя, а роль жінки – до репродуктивної функції. У демократичній та цивілізованій країні спроба встановлення «диктатури біологізму» є порушенням прав жінки як особи та громадянки, яка має суверенне право щодо свого тіла та право вибору власної долі включно з відповідальністю за свої вчинки. Будь-які спроби примусово ухвалити рішення за неї чи за обох батьків не сприятиме ні підвищенню моральних якостей громадян, ні збільшенню відповідальності батьківства, ні тим паче, адекватному демографічному прогресу.
Законопроект депутата Шкіля
Свою оцінку заявам представників церков дає жіноцтво України – як активістки жіночих організацій, так і пересічні громадянки. Проте, як виявляється, суспільною дискусією справа не закінчується, а заява церковних ієрархів є лише «ідеологічним прикриттям» політичних дій: не маючи можливостей впливу на ухвалення політичних рішень, вони знайшли підтримку в депутатів Верховної Ради України, й 12 березня 2012 року народний депутат України Андрій Шкіль зареєстрував Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів) за № 10170.
Тож настав час дати правову оцінку та провести гендерну експертизу названого законопроекту Андрія Шкіля, що мають зробити українські правознавці та правозахисники. Так само правової оцінки потребують, приміром, такі пасажі церковних «захисників життя»: «Аборт слід прирівняти до злочину людиновбивства – зі всіма наслідками у вигляді покарань, передбачених Кримінальним кодексом, до якого слід унести відповідні зміни».
Крім зазіхання на права жінок, подібні акції церкви містять дуже небезпечний прецедент спроби клерикального впливу на державну політику та втручання у законотворчість, що є порушенням принципу відокремлення церкви від держави, закріпленого в Основному Законі України (Ст. 35).
Якщо церкви України хочуть зберегти свій моральний авторитет як суспільні інститути, які мають справу з духовною сферою буття людини, вони не повинні вкидати у суспільство сумнівні з правової токи зору та провокаційні ідеї й вимагати їхньої політичної реалізації, але йти на діалог та порозуміння із суспільством, діючи у межах своєї компетенції та доступних форм впливу.
Катерина Кобченко – історик, кандидат історичних наук, ГО «Українська асоціація дослідників жіночої історії», ГО «Жінки в науці»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Не встигли вщухнути протести жіночих організацій України з приводу сексистських заяв Голови Верховної Ради Володимира Литвина, аж тут очільники УГКЦ та РКЦ в Україні владики Святослав Шевчук та Мечислава Мокшицький звернулися до Верховної Ради України із закликом законодавчо заборонити аборти в Україні. При цьому для ілюстрації масштабів цього явища в Україні було наведено дані, які не відповідають дійсності та на порядок перевищують офіційну статистику Міністерства охорони здоров’я України.
Категорично негативне ставлення цих християнських конфесій до проблеми переривання вагітності є добре відомим. Проте при її обговоренні захисники «прав зародка на життя» чомусь принципово ігнорують питання можливих наслідків такої заборони в сучасній Україні й навіть не ставлять питання про те, чи не спричинить вона ще більшого зла? Як показують автори «Відкритого листа громадськості до очільників Української греко-католицької церкви та Римо-католицької церкви в Україні» та вчить недавня історія, наслідки такої заборони неминуче стали б згубними та катастрофічними. Проте авторів ідеї геть не турбують ні права жінок, яких фактично змушують народжувати дітей, ні майбутнє цих самих дітей. У названих посланнях та в інших текстах тих же церков наголошується на морально-етичних аспектах тлумачення абортів як свідомо творимого лиха та зазвичай ігноруються ті серйозні причини, які штовхають жінок на ці вимушені й нерідко відчайдушні кроки, фізично й душевно болісні.
Представники церковних кіл та навчені ними віряни грають на релігійних почуттях громадян, демонструючи свою моральну і духовну вищість супроти зловмисних «захисників абортів». Вони вперто не бажають помічати очевидного: заборона абортів не здатна знищити аборт як явище. Адже його основні, переважно соціальні причини, залишаться незмінними. Практику штучного переривання вагітності просто буде переведено в тіньову сферу, що за катастрофічного стану нашої медицини та поширеної в країні корупції створить нелегальні схеми здійснення підпільних, ризикованих і водночас коштовних абортів. А це ставитиме під загрозу життя та здоров’я сотень жінок. А як бути з численними покинутими немовлятами, яким таким чином пощастить (?) народитись, і кількість яких багатократно зросте? Вони стануть проблемою держави, не церкви. А вбивства новонароджених? Якщо такі випадки час від часу відбуваються зараз, то неважко уявити, що станеться, коли небажаних немовлят стане в десятки й сотні разів більше. Але ж таку форму вбивства церква вважає не меншим гріхом.
Речники церков також лукавлять, виставляючи опонентів заборони аборту його «кровожерливими» захисниками. Насправді жодна свідома та розважлива людина не схвалює переривання вагітності як прийнятний спосіб регулювання народжуваності. Проте зменшення масштабів цієї практики має відбуватися шляхом запобігання небажаної вагітності, сексуальної просвіти і профілактики незахищеного сексу, доступністю контрацепції, але передовсім – моральним вихованням. Отже, головна й докорінна відмінність позиції підписантів згаданого тут протестного листа від позиції церков полягає не в оцінці абортів як явища, а у методах боротьби з ним – відповідно цивілізованого чи репресивного.
Насправді в Україні за останні 20 років намітилася стійка позитивна динаміка зменшення кількості абортів: так, за офіційними даними МОЗ за останні 10 років кількість абортів в Україні скоротилася в 6 разів, а «починаючи з 2001 року частота пологів стала перевищувати частоту абортів, в 2011 році кількість пологів склала 492 218, кількість абортів – 156 193, з них небажана вагітність (аборти легальні за бажанням жінки, кримінальні) – 101 212». Тобто, очевидно, що вирішити проблему шляхом запобігання цілком можливо.
Набагато серйозніша загроза
В Україні зараз дуже гострою є проблема дитячого сирітства та безпритульності з усіма згубними наслідками, адже ці діти, на жаль, підростаючи, нерідко поповнюють кримінальну сферу. Алкоголізм та наркоманія набирають загрозливих масштабів. Проституція, у тому числі, дитяча, процвітає. Без вирішення цих гострих і болісних питань – які становлять набагато серйознішу, ніж аборти, загрозу здоров’ю та життю нації, – закликати до збільшення народжуваності «за будь-яку ціну» безвідповідально. Не треба бути пророком, ані навіть глибоким аналітиком щоб зрозуміти, що «примус до материнства» за нинішньої соціально-економічної ситуації сприятиме поглибленню названих суспільних проблем.
Народженням дитини функція батьків і суспільства не закінчується, треба подбати про відповідну соціалізацію цієї дитини, тобто її виховання та освіту. Для того, щоб це сталося, батьківство має бути свідомим, а діти – бажаними ти любими. Лише за таких умов можна сподіватися повноцінного виховання молодого покоління й зростання кількості гідних громадян країни.
Церква ж зазвичай зводить дітонародження до примітивного біологізму та містичного процесу зародження життя, а роль жінки – до репродуктивної функції. У демократичній та цивілізованій країні спроба встановлення «диктатури біологізму» є порушенням прав жінки як особи та громадянки, яка має суверенне право щодо свого тіла та право вибору власної долі включно з відповідальністю за свої вчинки. Будь-які спроби примусово ухвалити рішення за неї чи за обох батьків не сприятиме ні підвищенню моральних якостей громадян, ні збільшенню відповідальності батьківства, ні тим паче, адекватному демографічному прогресу.
Законопроект депутата Шкіля
Свою оцінку заявам представників церков дає жіноцтво України – як активістки жіночих організацій, так і пересічні громадянки. Проте, як виявляється, суспільною дискусією справа не закінчується, а заява церковних ієрархів є лише «ідеологічним прикриттям» політичних дій: не маючи можливостей впливу на ухвалення політичних рішень, вони знайшли підтримку в депутатів Верховної Ради України, й 12 березня 2012 року народний депутат України Андрій Шкіль зареєстрував Проект Закону про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони штучного переривання вагітності (абортів) за № 10170.
Тож настав час дати правову оцінку та провести гендерну експертизу названого законопроекту Андрія Шкіля, що мають зробити українські правознавці та правозахисники. Так само правової оцінки потребують, приміром, такі пасажі церковних «захисників життя»: «Аборт слід прирівняти до злочину людиновбивства – зі всіма наслідками у вигляді покарань, передбачених Кримінальним кодексом, до якого слід унести відповідні зміни».
Крім зазіхання на права жінок, подібні акції церкви містять дуже небезпечний прецедент спроби клерикального впливу на державну політику та втручання у законотворчість, що є порушенням принципу відокремлення церкви від держави, закріпленого в Основному Законі України (Ст. 35).
Якщо церкви України хочуть зберегти свій моральний авторитет як суспільні інститути, які мають справу з духовною сферою буття людини, вони не повинні вкидати у суспільство сумнівні з правової токи зору та провокаційні ідеї й вимагати їхньої політичної реалізації, але йти на діалог та порозуміння із суспільством, діючи у межах своєї компетенції та доступних форм впливу.
Катерина Кобченко – історик, кандидат історичних наук, ГО «Українська асоціація дослідників жіночої історії», ГО «Жінки в науці»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
