Із доповіді на Науковій конференції за Програмою Фулбрайта в Києво-Могилянській академії, опублікованій у книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів століття ХХІ»
Є такий трюїзм: зовнішня політика держави – це продовження її внутрішньої політики. Але з не меншою підставою можна сказати: внутрішня політика – це продовження зовнішньої. Інакше кажучи: зовнішні і внутрішні обставини еволюції суспільства взаємопов’язані і взаємозумовлені.
Творці більшовицької революції в Росії мислили її як початок світової пролетарської революції. Такою вона уявлялася і частині європейського робітничого руху та ліворадикальної інтелігенції. Це були діяльні і досить потужні союзники більшовизму, без яких він не зміг би утвердити себе в революційній Росії. Так само як існування та розвиток СРСР тривалий час давали могутню підтримку комуністичним силам на Заході, – так само й ці сили, не лише в робітничому русі, а й інтелектуальний авангард, ліва інтелігенція Заходу живили спершу віру, а потім і ілюзії всередині самого СРСР, а зрештою справа дійшла й до того, що це стало для Сталіна одним із могутніх засобів утвердження і поширення свого культу, придушення всякої політичної опозиції.
Іншим могутнім союзником більшовизму був національно-визвольний рух народів Сходу, ще від 1905 року небезвідносний до російських революційних імпульсів. Це, звичайно, важко визнати тим, хто уявляє більшовицьку революцію як бунт здичавілої солдатні, споєної більшовиками за марки Вільгельма II. Марки, звісно, були, але великі події світової історії не робляться чужоземною агентурою і на чужі гроші або, принаймні, не тільки на них.
Щоб зрозуміти цю вагу міжнародних чинників, треба уявити стан Європи і світу на зламі XIX і XX століть, згадати про ту всебічну критику буржуазної цивілізації, яка набула надзвичайної гостроти в усіх сферах політичного та інтелектуального життя й культури, естетики, етики; треба уявити, якого катастрофою для цієї, вже поставленої під сумнів, цивілізації стала Перша світова війна як результат злочинів нелюдської капіталістичної системи і яким фальшем обернулася в ній традиційна гуманістична риторика та як збанкрутувала віра в гуманістичні цінності взагалі.
На цьому тлі енергія переустрою світу на засадах абсолютної соціальної справедливості (а власне класової справедливості), яку випромінював більшовизм, багатьом і в Росії, і на Заході здавалася єдиною надією людства. Обнадійливе враження на світову громадськість і особливо на інтелігенцію справив вихід більшовицької Росії із світової війни як вияв волі народу.
Тим часом Ленін і його соратники розраховували роздмухати з Росії полум’я світової революції. Але ці надії не справдилися, що викликало глибоку переоцінку стратегії більшовизму, яка зрештою, по кількох роках політичної боротьби в колі вождів, скристалізувалася у сталінській ідеї будівництва соціалізму в одній країні (це, звісно, не означало відмови від експансії, від «експорту революції», але вже в інших формах).
І тут ми підходимо до питання про особливе місце України в геополітичних планах більшовизму та про біди, якими для неї ці плани обернулися.
В Україні двічі захлинувся більшовицький похід на Європу
Центральним, або початковим, моментом для осмислення колізії, яку умовно назвемо колізією «Україна – більшовизм», можна, на мій погляд, вважати той факт, що саме Україна стала тим теремом, на якому двічі захлинувся більшовицький похід у Європу: вперше в Карпатах, при спробі походу Червоної армії в Угорщину на допомогу Бела Купу, вдруге – при рейді Троцького-Будьонного на Варшаву.
В обох випадках треба мати на увазі не лише самі бойові дії, а й наявність у тилу більшовицьких військ бунтівного українського села. Після цих провалів гасло «Дайош Європу!» залишилося тільки на афішах театральних вистав.
Мабуть, цей український урок глибоко запам’ятався більшовицьким лідерам і зумовив особливе ставлення до України як надзвичайно важливої не лише з політичного та господарського погляду, а і з погляду геостратегії.
Публікації більшовицької преси 1920-1921-го років, особливо губернські видання, буквально волають про те, що в українському селі ще немає радянської влади, що воно куркульське й бандитське. Характерно, що постійно говориться про соціальну нерозшарованість, нерозвиненість соціальної свідомості у бідняцтва і відсутність організованої класової боротьби, яку повинні очолити більшовики, організовуючи комнезами.
Ось теза з доповіді Е. Квіринга «Организационные задачи партии на Украине», цитую мовою оригіналу: «Над украинским селом, как общее правило, ещё господствуют кулацкие элементы, бандитизм всех видов там процветает, расслоение в сёлах ещё не начиналось, продовольственная работа идёт плохо, не изжита петлюровщина».
На Харківській і Катеринославській партконференціях поряд із подяками Москві за присилку кількох тисяч комуністів для зміцнення партійної мережі на селі лунають і прохання присилати ще і ще. «Мы недавно требовали у Центрального Комитета из Москвы новых и новых отрядов коммунистов для работы. Они недавно прибыли сюда, из которых больше 1000 человек было послано в Катеринослав. Сегодня мы говорили с Харьковом. РКП постановил дать Украине ещё 3000 коммунистов. Москва лучше нашего сознаёт, что это дело требует огромных сил, которые могли бы не только громить из пушек, а могли бы организовать комитеты незаможных селян...»
Створення комнезамів і надання їм функцій головного знаряддя партії в розпалюванні класової боротьби було поставлене на чільне місце в більшовицькій політиці на селі.
Міжнародні фактори «особливого ставлення» до України
Ситуація в Україні мала, як завжди, міжнародні виміри. По-перше, слабкість радянської влади в Україні викликала у більшовицьких лідерів страх перед можливим втручанням сусідніх держав – Польщі, Румунії, за якими стояли держави Західної Європи. І цей страх підсилювався наявністю великої української політичної еміграції в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та її активною політичною, національно-культурною і навіть почасти військовою (залишки армії УНР) діяльністю. (Характерно, що до 1932 року преса СРСР і комуністична преса на Заході постійно пишуть про загрозу інтервенції з боку Англії, Франції, Польщі і ніколи – Німеччини, з якою тоді СРСР мав активні економічні і таємні військові зносини; німецька загроза з’являється тільки після приходу до влади Гітлера, хоч з ним і ведеться складна дипломатична гра.) Для протистояння цій загрозі недостатньо було збройних і фіскальних зусиль – поставало завдання завоювати лояльність самого українського суспільства або його частини, знайти в ньому якесь опертя, ширше, ніж те, якого вистачило для встановлення радянської влади.
По-друге, за умов спаду революційного руху в Європі збільшилася вага розрахунку на солідарність з боку національно-визвольних рухів у Азії. І тут приклад успішної радянської України міг би мати надзвичайно великий вплив. Радянська Україна мала стати афішею соціалістичного розв’язання національного питання, агітпунктом для національних революціонерів Сходу. І певний час, у 20-ті роки, вона цю роль виконувала. Хоч більшовицький режим прекрасно розумів усі небезпеки безконтрольного національного піднесення України і не послаблював пильності щодо його активних суб’єктів.
Індустріалізація за рахунок знищення села
Ситуація різко змінилася після остаточного утвердження ідеї будівництва соціалізму в одній країні. Орієнтація на допомогу лівих сил у Європі та національно-визвольних рухів в Азії залишалася, але вже як тільки допоміжний, а не головний чинник. Стратегічною метою стали великомасштабна індустріалізація будь-якою ціною і мілітаризація, створення найпотужнішої армії, здатної захистити Країну Рад, а в разі потреби чи можливості й нести соціалістичні цінності в ту ж таки Європу.
А ця грандіозна модернізація, як відомо, мала відбуватися за рахунок максимальної експлуатації селянства, оскільки інших резервів не було. Село ж постачало і дешеву робочу силу на будови соціалізму. Кількість міського населення, промислового робітництва бурхливо збільшувалася, отже, збільшувалася й потреба у продуктах харчування. Зерно потрібне було в небувалих масштабах і для валютної виручки. Славнозвісних «ножиць цін» уже було не досить. Примусова колективізація створювала більше проблем, ніж могла їх розв’язати. Продовольча програма зривалася, і вся система опинилася під загрозою катастрофи. Як внутрішньої, так і зовнішньої.
За цих умов владі задля власного порятунку доводилося вдатися до драконівських заходів, ні перед чим не зупиняючись.
Етичний імунодефіцит щодо насильства над селянством
Чому більшовицька влада могла собі дозволити такі заходи? Тут можна говорити про своєрідний ідеологічний і етичний імунодефіцит щодо насильства над селянством. Керівні більшовицькі кадри формувалися переважно з декласованої революційної богеми, що зневажала селянство за його «рутинність» і вважала його джерелом дрібнобуржуазної та націоналістичної стихії. І хоч не можна сказати, що аграрне питання ігноровано – йому присвячено чимало теоретичних досліджень і в європейській соціал-демократії, і в російській, у тому числі й більшовицького штибу, – але селянство не було тією силою, чиї інтереси виражала соціал-демократія і на яку вона спиралася. Навпаки, під час громадянської війни в Росії більшовикам доводилося долати опір селянства вогнем і кров’ю, і цей досвід наклав свій відбиток на подальші стосунки більшовиків із селом.
А чому стало можливим застосування безоглядного насильства в українському селі кінця 20-х – початку 30-х років?
По-перше, села були достатньо контрольовані армією та каральними загонами НКВС. По-друге, це вже не було те село, яке раз-у-раз повставало в першій половині 20-х років. Воно було послаблене внаслідок жертв збройної боротьби, деморалізоване розкуркуленням і внутрішньо розкладене роботою так званих комнезамів.
Тут доводиться нагадати, що сільська буржуазія була реальністю і в Україні, і в Росії, і в усій Європі ще в XIX столітті. Тобто: куркульство, «кулачество» – це не вигадка комуністів (інша річ, що більшовики злочинно розширили поняття «куркульство»). Ще від XIX століття і в соціології, і в белетристиці знайдемо малопривабливі образи сільського глитая; особливо ж пильно і в’їдливо придивлялися до нього класики української та російської літератур. У радянські ж часи «викриття куркульства» стало чимось безумовно обов’язковим за всякого звертання до теми села. І тут уже відбувався перехід від реалістичної правдомовності до ідеологічної тенденційності, а то й настирливого пропагандизму.
Доводиться визнати, що і українська, і російська літератури 20-30-х років – волею чи неволею – сприяли тій демонізації поняття «куркульство», яка була в цей час основною партійною настановою в роботі на селі. Втім, хіба тільки на селі? Жупел «куркульства» було з великою ефективністю використано в боротьбі проти національної інтелігенції, серед якої без кінця вишукувано і знаходжувано куркульську агентуру, та проти тих у партії, хто не погоджувався з жорстокими методами розкуркулювання й колективізації, з довільним розширюванням соціальної категорії «куркуль». Тавро «куркульського підголоска» було не менш дошкульним і зловісним, ніж підголоска «фашистського». Власне, їх і спаровували постійно.
Сталін був великим майстром превентивних ударів, діяв на випередження і проблеми бачив та вирішував комплексно. Попри те, що частина збільшовиченої інтелігенції, особливо літературної, допомагала партії в ліквідації куркульства та в колективізації, він розумів, що спротив села може поєднатися зі спротивом національної інтелігенції.
Це був основний вузол «української небезпеки», що мала, сказати б, комплексний характер, оскільки до цього долучалися і зусилля «націонал-ухильників» у КП(б)У адекватніше представляти інтереси України, не кажучи вже про їхні раніші спроби приєднати до УСРР українські етнічні землі, що опинилися в складі РРФСР, – це вже перегукувалося з ідеями української політичної еміграції та знаходило відгук у деяких європейських політичних концепціях.
Продовження: частина друга
Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.
Іван Дзюба – письменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ
Є такий трюїзм: зовнішня політика держави – це продовження її внутрішньої політики. Але з не меншою підставою можна сказати: внутрішня політика – це продовження зовнішньої. Інакше кажучи: зовнішні і внутрішні обставини еволюції суспільства взаємопов’язані і взаємозумовлені.
Творці більшовицької революції в Росії мислили її як початок світової пролетарської революції. Такою вона уявлялася і частині європейського робітничого руху та ліворадикальної інтелігенції. Це були діяльні і досить потужні союзники більшовизму, без яких він не зміг би утвердити себе в революційній Росії. Так само як існування та розвиток СРСР тривалий час давали могутню підтримку комуністичним силам на Заході, – так само й ці сили, не лише в робітничому русі, а й інтелектуальний авангард, ліва інтелігенція Заходу живили спершу віру, а потім і ілюзії всередині самого СРСР, а зрештою справа дійшла й до того, що це стало для Сталіна одним із могутніх засобів утвердження і поширення свого культу, придушення всякої політичної опозиції.
Іншим могутнім союзником більшовизму був національно-визвольний рух народів Сходу, ще від 1905 року небезвідносний до російських революційних імпульсів. Це, звичайно, важко визнати тим, хто уявляє більшовицьку революцію як бунт здичавілої солдатні, споєної більшовиками за марки Вільгельма II. Марки, звісно, були, але великі події світової історії не робляться чужоземною агентурою і на чужі гроші або, принаймні, не тільки на них.
Щоб зрозуміти цю вагу міжнародних чинників, треба уявити стан Європи і світу на зламі XIX і XX століть, згадати про ту всебічну критику буржуазної цивілізації, яка набула надзвичайної гостроти в усіх сферах політичного та інтелектуального життя й культури, естетики, етики; треба уявити, якого катастрофою для цієї, вже поставленої під сумнів, цивілізації стала Перша світова війна як результат злочинів нелюдської капіталістичної системи і яким фальшем обернулася в ній традиційна гуманістична риторика та як збанкрутувала віра в гуманістичні цінності взагалі.
На цьому тлі енергія переустрою світу на засадах абсолютної соціальної справедливості (а власне класової справедливості), яку випромінював більшовизм, багатьом і в Росії, і на Заході здавалася єдиною надією людства. Обнадійливе враження на світову громадськість і особливо на інтелігенцію справив вихід більшовицької Росії із світової війни як вияв волі народу.
Тим часом Ленін і його соратники розраховували роздмухати з Росії полум’я світової революції. Але ці надії не справдилися, що викликало глибоку переоцінку стратегії більшовизму, яка зрештою, по кількох роках політичної боротьби в колі вождів, скристалізувалася у сталінській ідеї будівництва соціалізму в одній країні (це, звісно, не означало відмови від експансії, від «експорту революції», але вже в інших формах).
І тут ми підходимо до питання про особливе місце України в геополітичних планах більшовизму та про біди, якими для неї ці плани обернулися.
В Україні двічі захлинувся більшовицький похід на Європу
Центральним, або початковим, моментом для осмислення колізії, яку умовно назвемо колізією «Україна – більшовизм», можна, на мій погляд, вважати той факт, що саме Україна стала тим теремом, на якому двічі захлинувся більшовицький похід у Європу: вперше в Карпатах, при спробі походу Червоної армії в Угорщину на допомогу Бела Купу, вдруге – при рейді Троцького-Будьонного на Варшаву.
В обох випадках треба мати на увазі не лише самі бойові дії, а й наявність у тилу більшовицьких військ бунтівного українського села. Після цих провалів гасло «Дайош Європу!» залишилося тільки на афішах театральних вистав.
Мабуть, цей український урок глибоко запам’ятався більшовицьким лідерам і зумовив особливе ставлення до України як надзвичайно важливої не лише з політичного та господарського погляду, а і з погляду геостратегії.
Публікації більшовицької преси 1920-1921-го років, особливо губернські видання, буквально волають про те, що в українському селі ще немає радянської влади, що воно куркульське й бандитське. Характерно, що постійно говориться про соціальну нерозшарованість, нерозвиненість соціальної свідомості у бідняцтва і відсутність організованої класової боротьби, яку повинні очолити більшовики, організовуючи комнезами.
Ось теза з доповіді Е. Квіринга «Организационные задачи партии на Украине», цитую мовою оригіналу: «Над украинским селом, как общее правило, ещё господствуют кулацкие элементы, бандитизм всех видов там процветает, расслоение в сёлах ещё не начиналось, продовольственная работа идёт плохо, не изжита петлюровщина».
На Харківській і Катеринославській партконференціях поряд із подяками Москві за присилку кількох тисяч комуністів для зміцнення партійної мережі на селі лунають і прохання присилати ще і ще. «Мы недавно требовали у Центрального Комитета из Москвы новых и новых отрядов коммунистов для работы. Они недавно прибыли сюда, из которых больше 1000 человек было послано в Катеринослав. Сегодня мы говорили с Харьковом. РКП постановил дать Украине ещё 3000 коммунистов. Москва лучше нашего сознаёт, что это дело требует огромных сил, которые могли бы не только громить из пушек, а могли бы организовать комитеты незаможных селян...»
Створення комнезамів і надання їм функцій головного знаряддя партії в розпалюванні класової боротьби було поставлене на чільне місце в більшовицькій політиці на селі.
Міжнародні фактори «особливого ставлення» до України
Ситуація в Україні мала, як завжди, міжнародні виміри. По-перше, слабкість радянської влади в Україні викликала у більшовицьких лідерів страх перед можливим втручанням сусідніх держав – Польщі, Румунії, за якими стояли держави Західної Європи. І цей страх підсилювався наявністю великої української політичної еміграції в Польщі, Чехословаччині, Німеччині та її активною політичною, національно-культурною і навіть почасти військовою (залишки армії УНР) діяльністю. (Характерно, що до 1932 року преса СРСР і комуністична преса на Заході постійно пишуть про загрозу інтервенції з боку Англії, Франції, Польщі і ніколи – Німеччини, з якою тоді СРСР мав активні економічні і таємні військові зносини; німецька загроза з’являється тільки після приходу до влади Гітлера, хоч з ним і ведеться складна дипломатична гра.) Для протистояння цій загрозі недостатньо було збройних і фіскальних зусиль – поставало завдання завоювати лояльність самого українського суспільства або його частини, знайти в ньому якесь опертя, ширше, ніж те, якого вистачило для встановлення радянської влади.
По-друге, за умов спаду революційного руху в Європі збільшилася вага розрахунку на солідарність з боку національно-визвольних рухів у Азії. І тут приклад успішної радянської України міг би мати надзвичайно великий вплив. Радянська Україна мала стати афішею соціалістичного розв’язання національного питання, агітпунктом для національних революціонерів Сходу. І певний час, у 20-ті роки, вона цю роль виконувала. Хоч більшовицький режим прекрасно розумів усі небезпеки безконтрольного національного піднесення України і не послаблював пильності щодо його активних суб’єктів.
Індустріалізація за рахунок знищення села
Ситуація різко змінилася після остаточного утвердження ідеї будівництва соціалізму в одній країні. Орієнтація на допомогу лівих сил у Європі та національно-визвольних рухів в Азії залишалася, але вже як тільки допоміжний, а не головний чинник. Стратегічною метою стали великомасштабна індустріалізація будь-якою ціною і мілітаризація, створення найпотужнішої армії, здатної захистити Країну Рад, а в разі потреби чи можливості й нести соціалістичні цінності в ту ж таки Європу.
А ця грандіозна модернізація, як відомо, мала відбуватися за рахунок максимальної експлуатації селянства, оскільки інших резервів не було. Село ж постачало і дешеву робочу силу на будови соціалізму. Кількість міського населення, промислового робітництва бурхливо збільшувалася, отже, збільшувалася й потреба у продуктах харчування. Зерно потрібне було в небувалих масштабах і для валютної виручки. Славнозвісних «ножиць цін» уже було не досить. Примусова колективізація створювала більше проблем, ніж могла їх розв’язати. Продовольча програма зривалася, і вся система опинилася під загрозою катастрофи. Як внутрішньої, так і зовнішньої.
За цих умов владі задля власного порятунку доводилося вдатися до драконівських заходів, ні перед чим не зупиняючись.
Етичний імунодефіцит щодо насильства над селянством
Чому більшовицька влада могла собі дозволити такі заходи? Тут можна говорити про своєрідний ідеологічний і етичний імунодефіцит щодо насильства над селянством. Керівні більшовицькі кадри формувалися переважно з декласованої революційної богеми, що зневажала селянство за його «рутинність» і вважала його джерелом дрібнобуржуазної та націоналістичної стихії. І хоч не можна сказати, що аграрне питання ігноровано – йому присвячено чимало теоретичних досліджень і в європейській соціал-демократії, і в російській, у тому числі й більшовицького штибу, – але селянство не було тією силою, чиї інтереси виражала соціал-демократія і на яку вона спиралася. Навпаки, під час громадянської війни в Росії більшовикам доводилося долати опір селянства вогнем і кров’ю, і цей досвід наклав свій відбиток на подальші стосунки більшовиків із селом.
А чому стало можливим застосування безоглядного насильства в українському селі кінця 20-х – початку 30-х років?
По-перше, села були достатньо контрольовані армією та каральними загонами НКВС. По-друге, це вже не було те село, яке раз-у-раз повставало в першій половині 20-х років. Воно було послаблене внаслідок жертв збройної боротьби, деморалізоване розкуркуленням і внутрішньо розкладене роботою так званих комнезамів.
Тут доводиться нагадати, що сільська буржуазія була реальністю і в Україні, і в Росії, і в усій Європі ще в XIX столітті. Тобто: куркульство, «кулачество» – це не вигадка комуністів (інша річ, що більшовики злочинно розширили поняття «куркульство»). Ще від XIX століття і в соціології, і в белетристиці знайдемо малопривабливі образи сільського глитая; особливо ж пильно і в’їдливо придивлялися до нього класики української та російської літератур. У радянські ж часи «викриття куркульства» стало чимось безумовно обов’язковим за всякого звертання до теми села. І тут уже відбувався перехід від реалістичної правдомовності до ідеологічної тенденційності, а то й настирливого пропагандизму.
Доводиться визнати, що і українська, і російська літератури 20-30-х років – волею чи неволею – сприяли тій демонізації поняття «куркульство», яка була в цей час основною партійною настановою в роботі на селі. Втім, хіба тільки на селі? Жупел «куркульства» було з великою ефективністю використано в боротьбі проти національної інтелігенції, серед якої без кінця вишукувано і знаходжувано куркульську агентуру, та проти тих у партії, хто не погоджувався з жорстокими методами розкуркулювання й колективізації, з довільним розширюванням соціальної категорії «куркуль». Тавро «куркульського підголоска» було не менш дошкульним і зловісним, ніж підголоска «фашистського». Власне, їх і спаровували постійно.
Сталін був великим майстром превентивних ударів, діяв на випередження і проблеми бачив та вирішував комплексно. Попри те, що частина збільшовиченої інтелігенції, особливо літературної, допомагала партії в ліквідації куркульства та в колективізації, він розумів, що спротив села може поєднатися зі спротивом національної інтелігенції.
Це був основний вузол «української небезпеки», що мала, сказати б, комплексний характер, оскільки до цього долучалися і зусилля «націонал-ухильників» у КП(б)У адекватніше представляти інтереси України, не кажучи вже про їхні раніші спроби приєднати до УСРР українські етнічні землі, що опинилися в складі РРФСР, – це вже перегукувалося з ідеями української політичної еміграції та знаходило відгук у деяких європейських політичних концепціях.
Продовження: частина друга
Публікується за згодою автора у скороченому вигляді.
Іван Дзюба – письменник, громадський діяч, дисидент радянських часів, академік НАНУ
