В Україну знову їде Московський патріарх. Він уже традиційно наїжджає до нас у день святого рівноапостольного великого князя Київського Володимира, який святкується ще і як день Хрещення Русі. Цього ж дня відзначається тезоіменитство (день ангела) блаженнішого митрополита Володимира – глави православних України, які визнають зверхність над собою патріарха Московського. Отже, урочистих приводів для патріаршого наїзду достатньо.
Втім, політично перейнята московсько-православна громадськість чекає від цього візиту зовсім не «імпортної благодаті», а цілком приземлених, адміністративних рішень. Згадана громадськість вельми збудилася на початку липня, коли Священний синод УПЦ раптом прийняв рішення провести Собор своєї церкви, який, згідно з її Статутом, є найвищим органом управління нею.
УПЦ не має права на проведення помісних соборів, позаяк не є автокефальною церквою. Відтак, хоча фактично її липневий собор був помісним, бо у ньому, крім усієї повноти єпископату, брали участь і делегати від усіх єпархій, формально він іменується просто «Собор Української православної церкви». З тієї ж причини архієрейський собор УПЦ, на відміну від інших православних церков, у Статуті іменується «Собором єпископів».
Термінове скликання Собору 8 липня викликало занепокоєння прихильників збереження московської церковної влади над православними в Україні через те, що, за їхньою інформацією, там мали бути внесені такі зміни до Статуту, які ще більше наблизили б УПЦ до статусу автокефальної.
Зокрема, йшлося про запровадження сану (чи посади – не знаю) місцеблюстителя престолу Київських митрополитів, затвердження нової формули поминання українського предстоятеля як «господина і отця нашого» замість звичайної, як для усіх архієреїв, «господина нашого», визначення Священного синоду УПЦ як найвищої церковної судової апеляційної інстанції, розширення його кількісного складу до десяти осіб та надання права бути його постійними членами не лише правлячим архієреям, але і вікарним – помічникам предстоятеля та глав окремих єпархій. Останнє було здійснено спеціально для того, щоб до Синоду потрапили намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Вишгородський та Чорнобильський (sic!) Павло і архієпископ Переяслав-Хмельницький та Вишневський Олександр.
На сайті УПЦ вже розміщено текст Статуту з усіма переліченими змінами, і він набув чинності з 8 липня. Хоча також повідомлялося про створення комісії на чолі з іншим свіжоспеченим членом Синоду, митрополитом Донецьким та Маріупольським Іларіоном, яка мала б попередньо розглянути запропоновані під час Собору поправки.
Міністерство юстиції, демонструючи у відпускний період дива оперативності, вже й зареєструвало їх. Отож владика Донецький може розглядати ці поправки до наступного Собору. Попередній, як відомо, відбувся двадцять років тому, і, коли ця періодичність зберігатиметься, то часу для дуже якісного опрацювання цього важливого документу буде доста.
Згідно ж зі Статутом РПЦ, патріарх Московський має схвалити Статут УПЦ; вочевидь, що і зміни до нього також. Згадана вже двічі перейнята і небайдужа громадськість чекає від московського гостя несхвалення «автокефалістських» змін. Не дочекається.
Ілюзія влади
Не має Московський патріарх впливу в Україні. Коли на посаду Президента вступав Віктор Янукович, у московських державників-церковників були сподівання на те, що їхня конфесія набуде статусу найголовнішої в Україні, а патріарх Кирило відповідно буде найвпливовішим релігійним діячем не лише в Росії, але й у нас. Та ще Леонід Данилович переконливо пояснювали, що «Україна – не Росія». Не дійшло?
У нас діє три впливові конфесії: крім УПЦ, це Київський патріархат на чолі з мудрим та шанованим у суспільстві святішим патріархом Філаретом, і Українська греко-католицька церква, яку після безпрецедентного за далекоглядністю та шляхетністю кардинала Любомира Гузара нещодавно очолив освічений та молодий блаженніший верховний архієпископ Святослав.
У самій УПЦ є сильними настрої, спрямовані на здобуття церквою помісного статусу. Не розуміє воцерковлена молодь, чому одна з найстаріших православних Церков відокремлюється від повноти світового православ’я своєю молодшою московською сестрою; чому у диптиху (списку честі) п’ятнадцяти православних Церков, де, наприклад, є Албанська, заснована у 1922-му і визнана Вселенським патріархом лише у 1937-му році, але немає Української, якій щонайменше 1023 роки.
Для нових поколінь вірян дивним є очевидна схильність Московського патріарха претендувати на участь у політиці, зокрема, міжнародній. «Не проповідник, але ритор» – таку характеристику довелося почути від молодого і шанованого своєю парафією в одному зі спальних масивів Києва священика.
Таке ставлення до номінального предстоятеля є в Україні масовим. Той самий священик розповів, що молоді люди-миряни, вперше заходячи до його невеликої церкви, запитують: «Це який патріархат – наший чи Московський?». Який вже там «русскій мір» із такими настроями?
Намагаючись ототожнити цінності православ’я з цінностями російськості, навколоцерковні активісти роблять кепську послугу обом. З одного боку, сама по собі сучасна Росія не може слугувати цивілізаційним орієнтиром для українського суспільства через зростання там прірви між багатими та бідними, безправ’я рядових громадян перед владою, якої просто забагато у тій країні, технологічну відсталість та корупцію, низький рівень суспільної моралі.
З іншого, РПЦ навіть за зовнішніми атрибутами намагається мавпувати владу – «Лексуси» з блимавками, дорогі причандали (аксесуари, «по-модньому»), палаци та особняки, державна охорона, віп-зали аеропортів… Усе це робить церковних сановників продовженням політичного класу. Ця верства дедалі менше шанується в Росії, і надто в Україні.
Сучасна українська влада у своєму побуті та практиці діяльності намагається наслідувати російських можновладців. Будуючи за російським зразком бюрократичний абсолютизм, український панівний клас бажав би бачити подібною до російської і роль церкви.
Але, на відміну від Росії, де православна церква завше виступала продовженням державної машини, кріпацтва та духовного поневолення, традиції українського православ’я з часів козаччини є діаметрально іншими. Не на боці влади, а на боці суспільства виступали священики та єпископи, коли разом із Петром Сагайдачним та Петром Могилою засновували Києво-Могилянську колегію ще у сімнадцятому сторіччі, створювали братства, а при них школи, друкарні, лікарні, коли брали участь у козацьких та селянських війнах.
Різною є суспільна роль священика в Росії та в Україні й по цей день. Різними є духовні практики та практики парафіяльного співжиття. Неможливо собі уявити у Росії, щоб священство своєю спільною молитвою підтримало суспільний протест, як це, наприклад, відбулося під час безпрецедентного стояння Майдану наприкінці 2004 року.
Не може бути українське православ’я частиною російського, бо в них різні суспільні природи. Питання постання помісної церкви в Україні, канонічно визнаної світовим православ’ям, – це питання часу. Недалекого.
Асиметрична відповідь української влади
Це вочевидь розуміють і впливові діячі нинішньої влади. Тому жвавість, із якою прихильники остаточної адміністративної самостійності УПЦ провели Собор 8 липня, є свідченням того, що вони знаходять порозуміння принаймні у частини впливових високопосадовців.
Ускладнення торговельно-економічних та політичних стосунків із Росією прямо позначається і на церковному питанні. Головний провайдер ідеї «русского міра» патріарх Кирило вже не сприймається українською владою як особа, здатна забезпечити її «духовну легітимацію», бо він таким не є в очах українського суспільства.
Також не впорався патріарх і з роллю модератора українсько-російських політичних вілносин. І у цьому не його вина, бо дедалі більш явний конфлікт у Росії між Володимиром Путіним та Дмитром Медведєвим, які мають різні ракурси погляду на російські інтереси в Україні, ставить главу РПЦ у вкрай складне становище особи, яка має представляти діаметрально протилежні інтереси.
Тим часом в Україні тісний публічний контакт із патріархом перетворюється з політичного активу провідних можновладців та політиків на пасив. Їхня підкреслено нейтральна позиція у питаннях, які порушувалися на останньому Соборі УПЦ, та відсутність в офіційні програмі візиту патріарха пунктів щодо зустрічей із керівниками держави свідчить про початок зміни настроїв у владній групі щодо перспектив незалежності УПЦ.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Втім, політично перейнята московсько-православна громадськість чекає від цього візиту зовсім не «імпортної благодаті», а цілком приземлених, адміністративних рішень. Згадана громадськість вельми збудилася на початку липня, коли Священний синод УПЦ раптом прийняв рішення провести Собор своєї церкви, який, згідно з її Статутом, є найвищим органом управління нею.
УПЦ не має права на проведення помісних соборів, позаяк не є автокефальною церквою. Відтак, хоча фактично її липневий собор був помісним, бо у ньому, крім усієї повноти єпископату, брали участь і делегати від усіх єпархій, формально він іменується просто «Собор Української православної церкви». З тієї ж причини архієрейський собор УПЦ, на відміну від інших православних церков, у Статуті іменується «Собором єпископів».
Термінове скликання Собору 8 липня викликало занепокоєння прихильників збереження московської церковної влади над православними в Україні через те, що, за їхньою інформацією, там мали бути внесені такі зміни до Статуту, які ще більше наблизили б УПЦ до статусу автокефальної.
Зокрема, йшлося про запровадження сану (чи посади – не знаю) місцеблюстителя престолу Київських митрополитів, затвердження нової формули поминання українського предстоятеля як «господина і отця нашого» замість звичайної, як для усіх архієреїв, «господина нашого», визначення Священного синоду УПЦ як найвищої церковної судової апеляційної інстанції, розширення його кількісного складу до десяти осіб та надання права бути його постійними членами не лише правлячим архієреям, але і вікарним – помічникам предстоятеля та глав окремих єпархій. Останнє було здійснено спеціально для того, щоб до Синоду потрапили намісник Києво-Печерської Лаври митрополит Вишгородський та Чорнобильський (sic!) Павло і архієпископ Переяслав-Хмельницький та Вишневський Олександр.
На сайті УПЦ вже розміщено текст Статуту з усіма переліченими змінами, і він набув чинності з 8 липня. Хоча також повідомлялося про створення комісії на чолі з іншим свіжоспеченим членом Синоду, митрополитом Донецьким та Маріупольським Іларіоном, яка мала б попередньо розглянути запропоновані під час Собору поправки.
Міністерство юстиції, демонструючи у відпускний період дива оперативності, вже й зареєструвало їх. Отож владика Донецький може розглядати ці поправки до наступного Собору. Попередній, як відомо, відбувся двадцять років тому, і, коли ця періодичність зберігатиметься, то часу для дуже якісного опрацювання цього важливого документу буде доста.
Згідно ж зі Статутом РПЦ, патріарх Московський має схвалити Статут УПЦ; вочевидь, що і зміни до нього також. Згадана вже двічі перейнята і небайдужа громадськість чекає від московського гостя несхвалення «автокефалістських» змін. Не дочекається.
Ілюзія влади
Не має Московський патріарх впливу в Україні. Коли на посаду Президента вступав Віктор Янукович, у московських державників-церковників були сподівання на те, що їхня конфесія набуде статусу найголовнішої в Україні, а патріарх Кирило відповідно буде найвпливовішим релігійним діячем не лише в Росії, але й у нас. Та ще Леонід Данилович переконливо пояснювали, що «Україна – не Росія». Не дійшло?
У нас діє три впливові конфесії: крім УПЦ, це Київський патріархат на чолі з мудрим та шанованим у суспільстві святішим патріархом Філаретом, і Українська греко-католицька церква, яку після безпрецедентного за далекоглядністю та шляхетністю кардинала Любомира Гузара нещодавно очолив освічений та молодий блаженніший верховний архієпископ Святослав.
У самій УПЦ є сильними настрої, спрямовані на здобуття церквою помісного статусу. Не розуміє воцерковлена молодь, чому одна з найстаріших православних Церков відокремлюється від повноти світового православ’я своєю молодшою московською сестрою; чому у диптиху (списку честі) п’ятнадцяти православних Церков, де, наприклад, є Албанська, заснована у 1922-му і визнана Вселенським патріархом лише у 1937-му році, але немає Української, якій щонайменше 1023 роки.
Для нових поколінь вірян дивним є очевидна схильність Московського патріарха претендувати на участь у політиці, зокрема, міжнародній. «Не проповідник, але ритор» – таку характеристику довелося почути від молодого і шанованого своєю парафією в одному зі спальних масивів Києва священика.
Таке ставлення до номінального предстоятеля є в Україні масовим. Той самий священик розповів, що молоді люди-миряни, вперше заходячи до його невеликої церкви, запитують: «Це який патріархат – наший чи Московський?». Який вже там «русскій мір» із такими настроями?
Намагаючись ототожнити цінності православ’я з цінностями російськості, навколоцерковні активісти роблять кепську послугу обом. З одного боку, сама по собі сучасна Росія не може слугувати цивілізаційним орієнтиром для українського суспільства через зростання там прірви між багатими та бідними, безправ’я рядових громадян перед владою, якої просто забагато у тій країні, технологічну відсталість та корупцію, низький рівень суспільної моралі.
З іншого, РПЦ навіть за зовнішніми атрибутами намагається мавпувати владу – «Лексуси» з блимавками, дорогі причандали (аксесуари, «по-модньому»), палаци та особняки, державна охорона, віп-зали аеропортів… Усе це робить церковних сановників продовженням політичного класу. Ця верства дедалі менше шанується в Росії, і надто в Україні.
Сучасна українська влада у своєму побуті та практиці діяльності намагається наслідувати російських можновладців. Будуючи за російським зразком бюрократичний абсолютизм, український панівний клас бажав би бачити подібною до російської і роль церкви.
Але, на відміну від Росії, де православна церква завше виступала продовженням державної машини, кріпацтва та духовного поневолення, традиції українського православ’я з часів козаччини є діаметрально іншими. Не на боці влади, а на боці суспільства виступали священики та єпископи, коли разом із Петром Сагайдачним та Петром Могилою засновували Києво-Могилянську колегію ще у сімнадцятому сторіччі, створювали братства, а при них школи, друкарні, лікарні, коли брали участь у козацьких та селянських війнах.
Різною є суспільна роль священика в Росії та в Україні й по цей день. Різними є духовні практики та практики парафіяльного співжиття. Неможливо собі уявити у Росії, щоб священство своєю спільною молитвою підтримало суспільний протест, як це, наприклад, відбулося під час безпрецедентного стояння Майдану наприкінці 2004 року.
Не може бути українське православ’я частиною російського, бо в них різні суспільні природи. Питання постання помісної церкви в Україні, канонічно визнаної світовим православ’ям, – це питання часу. Недалекого.
Асиметрична відповідь української влади
Це вочевидь розуміють і впливові діячі нинішньої влади. Тому жвавість, із якою прихильники остаточної адміністративної самостійності УПЦ провели Собор 8 липня, є свідченням того, що вони знаходять порозуміння принаймні у частини впливових високопосадовців.
Ускладнення торговельно-економічних та політичних стосунків із Росією прямо позначається і на церковному питанні. Головний провайдер ідеї «русского міра» патріарх Кирило вже не сприймається українською владою як особа, здатна забезпечити її «духовну легітимацію», бо він таким не є в очах українського суспільства.
Також не впорався патріарх і з роллю модератора українсько-російських політичних вілносин. І у цьому не його вина, бо дедалі більш явний конфлікт у Росії між Володимиром Путіним та Дмитром Медведєвим, які мають різні ракурси погляду на російські інтереси в Україні, ставить главу РПЦ у вкрай складне становище особи, яка має представляти діаметрально протилежні інтереси.
Тим часом в Україні тісний публічний контакт із патріархом перетворюється з політичного активу провідних можновладців та політиків на пасив. Їхня підкреслено нейтральна позиція у питаннях, які порушувалися на останньому Соборі УПЦ, та відсутність в офіційні програмі візиту патріарха пунктів щодо зустрічей із керівниками держави свідчить про початок зміни настроїв у владній групі щодо перспектив незалежності УПЦ.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
