У Харкові в довоєнні роки працювало 36 вищі навчальні заклади. В них навчалось 30 тисяч студентів. У червні 1941-го молодь складала іспити, готувалася до літньої практики. З вікон студентських гуртожитків лунали сміх і весела музика, а Іван Копиця, товариш Олеся Гончара та Данила Бакуменка, 21 червня святкував весілля.
А вже вранці в неділю вони пішли записуватися добровольцями на фронт, розповідає член Національної спілки письменників України поет Олександр Бакуменко, син студбатівця-письменника Данила Бакуменка.
Згодом його батько стане прототипом Богдана Колосовського в романі Олеся Гончара «Людина і зброя». Письменників Бакуменка і Гончара, тоді студентів філологічного факультету Харківського державного університету, єднала дружба та й помешкання в гуртожитку.
За словами Олександра Бакуменка, одразу, 22 червня, першим організував мешканців гуртожитку на стихійний мітинг Іван Чемерис. Він першим подався до Дзержинського райвійськкомату, і от на Іванову стежку стали Олесь Гончар, Данило Бакуменко, Григорій Тютюнник, Михайло Пилипенко, Микола Непрон, Григорій Мазепа і навіть цей молодожон Іван Копиця.
Хлопці і дівчата з різних університетських факультетів і харківського Політехнічного інституту одразу пішли до Дзержинського районного військкомату записуватися добровольцями на фронт. До двох студентських батальйонів, піхотного і протитанкового винищувального, записалося 997 юнаків.
Сподівались на пару тижнів, та «молодість не вернулася»
Батько Олександра Данило Бакуменко казав: коли йшли на фронт, то були переконані, що за два тижні буде винищено фашистського ворога. Його студентські побратими навіть не забрали з гуртожитків особисті речі, лише найважливіші документи поздавали до камери сховища.
Дівчат-добровольців відправили до шкіл медсестер, а хлопців – учитися азам стрільби в Малинівські військові табори, що неподалік Чугуєва. На початку липня 1941-го студбатівців ешелонами відправляють на Київщину. Там вони разом із стрілецькими дивізіями, прикордонним загоном та київськими студентами відчайдушно обороняли Фастів, Таращу і Білу Церкву.
«Дванадцять днів і ночей тривали запеклі бої під Білою Церквою. Фашистське командування кинуло сюди танкову армаду фон Клейста, яку підтримували сотні літаків. Але гітлерівцям не вдалося прорватися, фон Клейст був вимушений повернути свої танки на південь і штурмувати київську оборону з кременчуцького напрямку», – переказує батькові спогади Олександр Бакуменко.
В боях під Білою Церквою полягло понад триста харківських студентів, а, за деякими даними, майже 80 відсотків від складу їхнього батальйону.
Після закінчення Другої світової війни в Харківський університет повернулося близько тридцяти студентів.
Уже після війни Олександр із батьком пройшов бойовими шляхами харківських студбатівців. Олександр Бакуменко – автор художньо-документальної книжки «Захисник Чернечої гори», що оповідає про долі усіх головних героїв роману Олеся Гончара «Людина і зброя» – каже: хлопці йшли на фронт, співаючи «Стоїть гора високая». Для них рядки з пісні «А молодість не вернеться, не вернеться вона!» стали пророчими.
А вже вранці в неділю вони пішли записуватися добровольцями на фронт, розповідає член Національної спілки письменників України поет Олександр Бакуменко, син студбатівця-письменника Данила Бакуменка.
Згодом його батько стане прототипом Богдана Колосовського в романі Олеся Гончара «Людина і зброя». Письменників Бакуменка і Гончара, тоді студентів філологічного факультету Харківського державного університету, єднала дружба та й помешкання в гуртожитку.
За словами Олександра Бакуменка, одразу, 22 червня, першим організував мешканців гуртожитку на стихійний мітинг Іван Чемерис. Він першим подався до Дзержинського райвійськкомату, і от на Іванову стежку стали Олесь Гончар, Данило Бакуменко, Григорій Тютюнник, Михайло Пилипенко, Микола Непрон, Григорій Мазепа і навіть цей молодожон Іван Копиця.
Хлопці і дівчата з різних університетських факультетів і харківського Політехнічного інституту одразу пішли до Дзержинського районного військкомату записуватися добровольцями на фронт. До двох студентських батальйонів, піхотного і протитанкового винищувального, записалося 997 юнаків.
Сподівались на пару тижнів, та «молодість не вернулася»
Батько Олександра Данило Бакуменко казав: коли йшли на фронт, то були переконані, що за два тижні буде винищено фашистського ворога. Його студентські побратими навіть не забрали з гуртожитків особисті речі, лише найважливіші документи поздавали до камери сховища.
Дівчат-добровольців відправили до шкіл медсестер, а хлопців – учитися азам стрільби в Малинівські військові табори, що неподалік Чугуєва. На початку липня 1941-го студбатівців ешелонами відправляють на Київщину. Там вони разом із стрілецькими дивізіями, прикордонним загоном та київськими студентами відчайдушно обороняли Фастів, Таращу і Білу Церкву.
«Дванадцять днів і ночей тривали запеклі бої під Білою Церквою. Фашистське командування кинуло сюди танкову армаду фон Клейста, яку підтримували сотні літаків. Але гітлерівцям не вдалося прорватися, фон Клейст був вимушений повернути свої танки на південь і штурмувати київську оборону з кременчуцького напрямку», – переказує батькові спогади Олександр Бакуменко.
В боях під Білою Церквою полягло понад триста харківських студентів, а, за деякими даними, майже 80 відсотків від складу їхнього батальйону.
Після закінчення Другої світової війни в Харківський університет повернулося близько тридцяти студентів.
Уже після війни Олександр із батьком пройшов бойовими шляхами харківських студбатівців. Олександр Бакуменко – автор художньо-документальної книжки «Захисник Чернечої гори», що оповідає про долі усіх головних героїв роману Олеся Гончара «Людина і зброя» – каже: хлопці йшли на фронт, співаючи «Стоїть гора високая». Для них рядки з пісні «А молодість не вернеться, не вернеться вона!» стали пророчими.
