Розкладати все по полицях – зручний спосіб збагнути механізм світу. Але якщо полиці лишаються незаповненими?
Коли за минуле двадцятиріччя зарубіжна суспільна думка намагалася мати справи з Білоруссю, вона лише втискувала цю країну із десятимільйонним населенням то в одну, то в іншу підхожу категорію.
Спочатку, під час президентства Джорджа Буша-старшого, Білорусь була частиною «слов’янської серцевини» Радянського Союзу. Коли країни Балтії хотіли відокремитися від Москви, то русифіковані Україна та Білорусь воліли залишатися з Кремлем. Але таке уявлення було хибним.
Згодом з’явилося припущення, що Мінськ просунеться вперед на кшталт інших «колишніх радянських республік», які переживали економічне відродження, приватизацію та становлення політичної системи, що базувалася б на верховенстві права та політичної свободи. У ті щасливі дні Росія виглядала як союзник у такому просуванні. Надія сягнула апогею в роки правління Станіслава Шушкевича, який був лідером країни до 1994 року. Білорусь позбулася ядерної зброї, насолоджувалась вільною пресою, плюралістичною політичною системою та обережно прозахідною зовнішньою політикою. І не здавалося чимось неймовірним, що незабаром така країна зможе приєднатися до Європейського Союзу, оскільки вона однозначно виглядала наділеною кращими перспективами, ніж такі відносно відсталі країни, як Румунія та Болгарія. Але це уявлення також було помилковим.
Схваливши спершу обрання 1994 року Олександра Лукашенка як рішучої політичної постаті із непохитним прагненням побороти корупцію, Захід із жахом споглядав, як Лукашенко повертає країну на схід, підписуючи договір за договором із єльцинівською Росією. Тоді стал зміцнюватися думка, що білоруська державність є тимчасовим явищем. Новий російсько-білоруський союз став, у першу чергу, цариною шахрайства для корумпованих чиновників (тут зосереджувався непоганий бюджет, але не було жодної підзвітності, зате було право надавати «потрібні» тарифні і митні пільги).
Однак для багатьох здавалося неминучим приєднання Білорусі до нової конфедерації на чолі з Кремлем у результаті проросійського та панславістського підходу Лукашенка. У майбутньому ця структура мала б залучити й інші проросійські аномалії на кшталт Придністров’я (розкольницької частини Молдови) чи двох сепаратистських анклавів Грузії, які підтримує Росія.
І навіть це було хибним баченням. Лукашенко вподобав гру на великій арені. Йому імпонувала ідея стати великою рибою у великому ставку, що значно краще, ніж керувати лише в малому. Він започаткував низку публічних зустрічей та промов у російських регіонах, що виглядало зовсім як виборча кампанія. Чи міг білоруський президент стати новим лідером Росії та Білорусі, замістивши хворого Бориса Єльцина? Нині ця ідея виглядає надто ексцентричною, але її розглядали серйозно на схилі ери Єльцина.
Скинути Лукашенка
Ярлик «вірний сатрап Кремля» виявився також помилковим порівнянням. Лукашенко перебував у досить напружених стосунках із Володимиром Путіним, який не виявив бажання витрачати час та гроші на поліпшення стосунків із простолюдним, грубим, мінливим та пихатим білоруським лідером. Російсько-білоруський союз не лише опинився задалеко від статусу супердержави, а й зазнав цілковитої поразки майже за всіма можливими критеріями. Не було створено спільного ринку товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Встановлення спільної валюти постійно відкладалося. Ставало дедалі очевидніше, що економічна стабільність, яку так вихваляли білоруси, із самого початку фактично базувалася на дешевому російському газі, отриманому у відповідь на транзитні пільги та геополітичну підтримку.
Захід почав гостро замислюватись над поваленням правління Лукашенка, коли репресії у Білорусі посилилися. Результатом цього стали ще кілька помилкових ярликів. Західна підтримка зосередилась на білоруській опозиції – пістрявій юрбі ідеалістів, невдах, ренегатів, націонал-екстремістів та ексцентриків, яких на їхню превелику радість, але безрезультатно закидали грошима, забезпечували тренінгами та підтримували пропагандою.
Викидання грошей задля вирішення проблеми мало на меті повторити досвід Центральної Європи у 1980-х. Гроші допомогли профспілці «Солідарність» знищити комунізм у Польщі. Радіопередачі надзвичайно ефективно розповсюджували ідеї свободи для поневолених націй. Тож, здавалося, така ж тактика мала б спрацювати і з Білоруссю. Та через 15 років результати аж на сором мізерні.
Жоден із лідерів опозиції не виявився харизматичним та вартим довіри, схожим до Леха Валенси чи Вацлава Гавела. На них дійсно чекала важка сутичка з мерзенним режимом, але дисиденти комуністичної ери домоглися разючих успіхів в організації та мобілізації. Але нічоготакого в Білорусі не сталося.
Особливо хибним кроком була спроба поєднати вороже ставлення до автократичного й бандитського режиму із білоруським національним самоусвідомленням. То правда, що ставлення Лукашенка до формально державної мови сповнене нехтування та презирства. І також правда, що саме це певною мірою викликало таку зацікавленість.
Національна свідомість, безумовно, була рушійною силою для багатьох борців за свободу в державах Балтії: їхні країни були окуповані Радянським Союзом; вони хотіли їх повернути. Це було просте та палке переконання, котре добре вписувалося у глобальнішу ідею демократії та повернення до Європи.
Але цю ідею важко просто перенести на Білорусь, де державна мова була скоріше роз’єднувальною, ніж об’єднавчою силою. Білоруська мова, якою говорять переважно в селах, із різними діалектними варіаціями, жорстоко зруйнована спадщиною русифікації, не була ні необхідною, ні достатньою умовою для зміцнення опозиції: у кращому випадку вона виглядала недоречною, а в гіршому – шкідливою.
Боротьба за національне визволення
На жаль, більшість сторонніх, які намагалися допомогти білоруській справі, керувалися політичною традицією, яка будується навколо мови, історичних та національних питань. Вони розглядали повалення режиму Лукашенка як елемент національно-визвольної боротьби, яка допоможе повернути Білорусі давні історичні корені Великого Князівства Литовського, із міцною мовною та культурною свідомістю.
Це була приваблива ідея, однак далека від більшості пересічних білорусів і в кращому разі є не надто приваблива, а в гіршому – цілком неприйнятна.
Тож і цей ярлик виявився невдалим. Білорусь не була диктатурою, готовою до скинення під тиском патріотичної прозахідної опозиції у «кольоровій революції» на зразок тих, які, здавалося, завершились успіхом у Грузії, Киргистані, Румунії та Україні. (Проте, кинувши погляд в минуле, бачимо, що всі ті досягнення були не такими простими та успішними, як це здавалося під час їхнього тимчасового апогею.)
З’явився ще один ярлик, у якому Білорусь потрапила в категорію жертви кремлівських махінацій. Ідея полягала в тому, щоб передусім зосередитись на геополітиці, і лише потім на демократії. Білоруська номенклатура вочевидь перенаситилась російськими деспотичними манерами і тому чітко бачила недоліки путінізму.
Тож, якщо знайти правильний підхід, ця номенклатура мала б визнати, що її економічні інтереси зосереджені саме на Заході. Якби запропонувати прийнятну угоду білоруським чиновникам та Лукашенкові, вони, безсумнівно, мали б на неї погодитися. Така точка зору утворилася на ґрунті «Східного партнерства» – ідеї, що ЄС розробить спеціальну серію програм (із торгівлі, віз, модернізації і політичних зв’язків) із шістьма країнами на заході та півдні від Росії: Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою та Україною.
І це було помилкою. Країни Східного Партнерства дуже різняться за своїми потребами, цілями та світоглядом. Україна сприйняла за образу те, що її поставили в ряд із малими країнами. Затято прозахідній Грузії не сподобалось те, що її долучили до до п’яти держав, які з сумнівом та ворожістю поставилися до цінностей євроатлантичного союзу НАТО.
Таємничий вибух у метро
Тим часом Білорусь скривила носа на поступки Заходу і, в свою чергу, сама здійснила певні косметичні поступки, додавши мізерну кількість справедливості до виборчої кампанії минулого грудня. Але режим не міг або ж не бажав просуватися у цьому напрямку. Післявиборчий період поніс за собою безпреценденті репресії (з десятками політичних в’язнів за ґратами), економічну кризу (з провалом грошової одиниці), а тепер іще й смертоносний і таємничий терористичний акт у мінському метро (у якому загинули 14 і скалічені а десятки людей).
Немає жодного уявлення, хто відповідальний за вибух і яка на це була причина, і це засвідчило глибоке фіаско аналізу Заходу і його спроби вплинути на ситуацію в Білорусі. Чи насправді це був терористичний акт, як стверджують білоруські органи влади? Якщо так, то ми фактично нічого не знаємо про можливе угрупування екстремістів, готове вбивати без жалю й без розбору. Чи це було результатом розколу всередині режиму і якесь імовірне угрупування намагається залякати так званих реформаторів, демонструючи свою можливість чинити злодіяння? Можливо.
Але ми так мало знаємо про внутрішню політику різних кіл усередині режиму, що такі спекуляції залишаються безпредметними. Чи це був сигнал із Росії? Якщо так, то який буи його зміст? Ми надто мало знаємо про справжній зміст російсько-білоруських відносин. Було б легко підсумувати цей жахливий каталог, у якому сторінки заплямовані західним незнанням, легковірністю, прийняттям бажаного за дійсне, цинізмом та егоїзмом, запропонувавши простий маніфест для досягнення успіху. Ми випробували майже все, іноді кілька разів. Нічого не допомогло.
Першим пунктом будь-якого рішення повинна бути порція скромності з боку Заходу, другим – об’єктивний погляд на Білорусь, ситуація в якій не збігається з бажаною. Це не та країна, у якій швидкі напівзаходи приводять до успіху. Поєднання слабкої національної свідомості (незалежність Білорусі протривала декілька місяців у 1918-му), страждань у роки війни (гірших за всі інші країни, так що професор Єльського університету Тімоті Снайдер називає її «Кривавими землями») та інтенсивної радянізації залишило після себе специфічну культурну та духовну спадщину. Одна із її основних рис – уникнення ризику, інша – недовіра до установ, а третя – неприязнь до зовнішнього втручання. Манера Лукашенка, якій притаманні батьківське менторство, поверхова стабільність та параноя, вдало вписується в цю картину.
Наші найкращі шанси на успіх полягають у довготривалих зусиллях змінити реальність у Білорусі через економічне і гуманітарне залучення, пов’язане з чітко спрямованими санкціями проти керівників режиму, які несуть відповідальність за побиття, ув’язнення та зникнення людей. Найбільшим успіхом минулого десятиліття стала подія, у якій західна політична стратегія не відіграла ролі: переорієнтація білоруської зовнішньої торгівлі із Сходу на Захід. Тепер саме ЄС, а не Росія є одним із найбільших ринків для білоруського експорту.
Режим в облозі
Довготривалі наслідки цього є досить вагомими, оскільки це означає, що білоруські менеджери повинні вивчати європейські мови, подорожувати до Європи та налагоджувати бізнесові зв’язки із європейськими партнерами. Так вони знайомляться з правовою системою західного капіталізму, яка різко контрастує з кумівством, корупцією та свавіллям у веденні бізнесу в Росії. Застосування ж широких та значних економічних санкцій, що для нас виглядає привабливим жестом, навряд чи стане підставою для звільнення політичних в’язнів.
І навряд чи ЄС наслідуватиме американському зразкові. Санкції іноді ефективні, але у випадку з Білоруссю результатом швидше стала б «зімбабвізація»: режим пішов би в глуху оборону, зростали б параноя та ізоляція, а Росія отримала б потужні інструменти для просування своїх інтересів.
Натомість необхідно розвивати торгівлю та інші форми економічного залучення. Радикальним кроком став би переклад збірки законодавства ЄС російською мовою. Необхідно також створити якомога легший та дешевший доступ для білорусів до навчання на Заході через впровадження стипендійної програми. Корупція у вишах залишається серйозною проблемою Білорусі, і багато студентів були б раді зробити кращий вибір. Головною умовою такої програми було б, у стилі американської програми навчального обміну імені Фулбрайта, повернення студента в Білорусь на певну кількість років після завершення навчання.
Результатом такого активного залучення стала б постійна європеїзація Білорусі, протидія згубному впливові режиму та зміна інтелектуального та морального клімату до такої міри, щоб принцип верховенства права та політичної свободи перестав видаватися дивною іноземною концепцією, а став природнім явищем.
Іншою частиною цією стратегії могло б стати покарання режиму візовими та фінансовими санкціями. Заборони на візи для відповідальних за політичні репресії завадять їм та членам їхніх сімей їздити на закупи, навчання та відпочинок на Захід. Це буде неприємно. Такий самий буде й удар по їхніх гаманцях. Загальновідомо, що деякі можновладні чиновники режиму мають великі статки на Заході, особливо в Австрії.
Ці статки були нажиті шляхом систематичного обкрадання білоруського народу і тому повинні стати об’єктом розслідувань грошових махінацій. Банки, які виконують операції з цими статками, мають прибутки з нелегального бізнесу. Якщо вони надалі будуть цим займатися, це спричинить втрату їхніх банківських ліцензій в Америці. Поставлені перед таким вибором, вони позбудуться своїх білоруських клієнтів швидше, ніж можна вимовити «вінершніцель» (німецька назва віденського шніцеля, дуже смішна для «англомовного» вуха – Ред.).
Мета такої політики має бути конкретною: звільнення усіх політичних в’язнів. Як тільки вона буде досягнута, слід негайно припинити усі санкції, щоб забезпечити якомога більший ефект від економічної взаємодії. Звісно, це також означає політизацію рішень кримінального правосуддя та фінансових органів влади, які мали б бути нейтральними. Але це може звільнити із в’язниці Андрія Саннікова та інших політичних в’язнів. Якщо це станеться, воно того варте.
Довготривалі переваги від економічної взаємодії з Білоруссю виглядають непевними. Вони можуть зміцнити режим, перетворивши його на багатший та стабільніший. Але на фоні 20 років невдалої політики у всіх інших напрямках ця пропозиція базується на єдиній успішній ідеї – переорієнтації торгівлі. Я думаю, варто спробувати.
Едвард Лукас – редактор міжнародного відділу видання The Economist
Цей коментар був уперше опублікований на сторінці Центру європейського політичного аналізу і використовується за його згодою.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Коли за минуле двадцятиріччя зарубіжна суспільна думка намагалася мати справи з Білоруссю, вона лише втискувала цю країну із десятимільйонним населенням то в одну, то в іншу підхожу категорію.
Спочатку, під час президентства Джорджа Буша-старшого, Білорусь була частиною «слов’янської серцевини» Радянського Союзу. Коли країни Балтії хотіли відокремитися від Москви, то русифіковані Україна та Білорусь воліли залишатися з Кремлем. Але таке уявлення було хибним.
Згодом з’явилося припущення, що Мінськ просунеться вперед на кшталт інших «колишніх радянських республік», які переживали економічне відродження, приватизацію та становлення політичної системи, що базувалася б на верховенстві права та політичної свободи. У ті щасливі дні Росія виглядала як союзник у такому просуванні. Надія сягнула апогею в роки правління Станіслава Шушкевича, який був лідером країни до 1994 року. Білорусь позбулася ядерної зброї, насолоджувалась вільною пресою, плюралістичною політичною системою та обережно прозахідною зовнішньою політикою. І не здавалося чимось неймовірним, що незабаром така країна зможе приєднатися до Європейського Союзу, оскільки вона однозначно виглядала наділеною кращими перспективами, ніж такі відносно відсталі країни, як Румунія та Болгарія. Але це уявлення також було помилковим.
Схваливши спершу обрання 1994 року Олександра Лукашенка як рішучої політичної постаті із непохитним прагненням побороти корупцію, Захід із жахом споглядав, як Лукашенко повертає країну на схід, підписуючи договір за договором із єльцинівською Росією. Тоді стал зміцнюватися думка, що білоруська державність є тимчасовим явищем. Новий російсько-білоруський союз став, у першу чергу, цариною шахрайства для корумпованих чиновників (тут зосереджувався непоганий бюджет, але не було жодної підзвітності, зате було право надавати «потрібні» тарифні і митні пільги).
Однак для багатьох здавалося неминучим приєднання Білорусі до нової конфедерації на чолі з Кремлем у результаті проросійського та панславістського підходу Лукашенка. У майбутньому ця структура мала б залучити й інші проросійські аномалії на кшталт Придністров’я (розкольницької частини Молдови) чи двох сепаратистських анклавів Грузії, які підтримує Росія.
І навіть це було хибним баченням. Лукашенко вподобав гру на великій арені. Йому імпонувала ідея стати великою рибою у великому ставку, що значно краще, ніж керувати лише в малому. Він започаткував низку публічних зустрічей та промов у російських регіонах, що виглядало зовсім як виборча кампанія. Чи міг білоруський президент стати новим лідером Росії та Білорусі, замістивши хворого Бориса Єльцина? Нині ця ідея виглядає надто ексцентричною, але її розглядали серйозно на схилі ери Єльцина.
Скинути Лукашенка
Ярлик «вірний сатрап Кремля» виявився також помилковим порівнянням. Лукашенко перебував у досить напружених стосунках із Володимиром Путіним, який не виявив бажання витрачати час та гроші на поліпшення стосунків із простолюдним, грубим, мінливим та пихатим білоруським лідером. Російсько-білоруський союз не лише опинився задалеко від статусу супердержави, а й зазнав цілковитої поразки майже за всіма можливими критеріями. Не було створено спільного ринку товарів, послуг, капіталу та робочої сили. Встановлення спільної валюти постійно відкладалося. Ставало дедалі очевидніше, що економічна стабільність, яку так вихваляли білоруси, із самого початку фактично базувалася на дешевому російському газі, отриманому у відповідь на транзитні пільги та геополітичну підтримку.
Захід почав гостро замислюватись над поваленням правління Лукашенка, коли репресії у Білорусі посилилися. Результатом цього стали ще кілька помилкових ярликів. Західна підтримка зосередилась на білоруській опозиції – пістрявій юрбі ідеалістів, невдах, ренегатів, націонал-екстремістів та ексцентриків, яких на їхню превелику радість, але безрезультатно закидали грошима, забезпечували тренінгами та підтримували пропагандою.
Викидання грошей задля вирішення проблеми мало на меті повторити досвід Центральної Європи у 1980-х. Гроші допомогли профспілці «Солідарність» знищити комунізм у Польщі. Радіопередачі надзвичайно ефективно розповсюджували ідеї свободи для поневолених націй. Тож, здавалося, така ж тактика мала б спрацювати і з Білоруссю. Та через 15 років результати аж на сором мізерні.
Жоден із лідерів опозиції не виявився харизматичним та вартим довіри, схожим до Леха Валенси чи Вацлава Гавела. На них дійсно чекала важка сутичка з мерзенним режимом, але дисиденти комуністичної ери домоглися разючих успіхів в організації та мобілізації. Але нічоготакого в Білорусі не сталося.
Особливо хибним кроком була спроба поєднати вороже ставлення до автократичного й бандитського режиму із білоруським національним самоусвідомленням. То правда, що ставлення Лукашенка до формально державної мови сповнене нехтування та презирства. І також правда, що саме це певною мірою викликало таку зацікавленість.
Національна свідомість, безумовно, була рушійною силою для багатьох борців за свободу в державах Балтії: їхні країни були окуповані Радянським Союзом; вони хотіли їх повернути. Це було просте та палке переконання, котре добре вписувалося у глобальнішу ідею демократії та повернення до Європи.
Але цю ідею важко просто перенести на Білорусь, де державна мова була скоріше роз’єднувальною, ніж об’єднавчою силою. Білоруська мова, якою говорять переважно в селах, із різними діалектними варіаціями, жорстоко зруйнована спадщиною русифікації, не була ні необхідною, ні достатньою умовою для зміцнення опозиції: у кращому випадку вона виглядала недоречною, а в гіршому – шкідливою.
Боротьба за національне визволення
На жаль, більшість сторонніх, які намагалися допомогти білоруській справі, керувалися політичною традицією, яка будується навколо мови, історичних та національних питань. Вони розглядали повалення режиму Лукашенка як елемент національно-визвольної боротьби, яка допоможе повернути Білорусі давні історичні корені Великого Князівства Литовського, із міцною мовною та культурною свідомістю.
Це була приваблива ідея, однак далека від більшості пересічних білорусів і в кращому разі є не надто приваблива, а в гіршому – цілком неприйнятна.
Тож і цей ярлик виявився невдалим. Білорусь не була диктатурою, готовою до скинення під тиском патріотичної прозахідної опозиції у «кольоровій революції» на зразок тих, які, здавалося, завершились успіхом у Грузії, Киргистані, Румунії та Україні. (Проте, кинувши погляд в минуле, бачимо, що всі ті досягнення були не такими простими та успішними, як це здавалося під час їхнього тимчасового апогею.)
З’явився ще один ярлик, у якому Білорусь потрапила в категорію жертви кремлівських махінацій. Ідея полягала в тому, щоб передусім зосередитись на геополітиці, і лише потім на демократії. Білоруська номенклатура вочевидь перенаситилась російськими деспотичними манерами і тому чітко бачила недоліки путінізму.
Тож, якщо знайти правильний підхід, ця номенклатура мала б визнати, що її економічні інтереси зосереджені саме на Заході. Якби запропонувати прийнятну угоду білоруським чиновникам та Лукашенкові, вони, безсумнівно, мали б на неї погодитися. Така точка зору утворилася на ґрунті «Східного партнерства» – ідеї, що ЄС розробить спеціальну серію програм (із торгівлі, віз, модернізації і політичних зв’язків) із шістьма країнами на заході та півдні від Росії: Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Грузією, Молдовою та Україною.
І це було помилкою. Країни Східного Партнерства дуже різняться за своїми потребами, цілями та світоглядом. Україна сприйняла за образу те, що її поставили в ряд із малими країнами. Затято прозахідній Грузії не сподобалось те, що її долучили до до п’яти держав, які з сумнівом та ворожістю поставилися до цінностей євроатлантичного союзу НАТО.
Таємничий вибух у метро
Тим часом Білорусь скривила носа на поступки Заходу і, в свою чергу, сама здійснила певні косметичні поступки, додавши мізерну кількість справедливості до виборчої кампанії минулого грудня. Але режим не міг або ж не бажав просуватися у цьому напрямку. Післявиборчий період поніс за собою безпреценденті репресії (з десятками політичних в’язнів за ґратами), економічну кризу (з провалом грошової одиниці), а тепер іще й смертоносний і таємничий терористичний акт у мінському метро (у якому загинули 14 і скалічені а десятки людей).
Немає жодного уявлення, хто відповідальний за вибух і яка на це була причина, і це засвідчило глибоке фіаско аналізу Заходу і його спроби вплинути на ситуацію в Білорусі. Чи насправді це був терористичний акт, як стверджують білоруські органи влади? Якщо так, то ми фактично нічого не знаємо про можливе угрупування екстремістів, готове вбивати без жалю й без розбору. Чи це було результатом розколу всередині режиму і якесь імовірне угрупування намагається залякати так званих реформаторів, демонструючи свою можливість чинити злодіяння? Можливо.
Але ми так мало знаємо про внутрішню політику різних кіл усередині режиму, що такі спекуляції залишаються безпредметними. Чи це був сигнал із Росії? Якщо так, то який буи його зміст? Ми надто мало знаємо про справжній зміст російсько-білоруських відносин. Було б легко підсумувати цей жахливий каталог, у якому сторінки заплямовані західним незнанням, легковірністю, прийняттям бажаного за дійсне, цинізмом та егоїзмом, запропонувавши простий маніфест для досягнення успіху. Ми випробували майже все, іноді кілька разів. Нічого не допомогло.
Першим пунктом будь-якого рішення повинна бути порція скромності з боку Заходу, другим – об’єктивний погляд на Білорусь, ситуація в якій не збігається з бажаною. Це не та країна, у якій швидкі напівзаходи приводять до успіху. Поєднання слабкої національної свідомості (незалежність Білорусі протривала декілька місяців у 1918-му), страждань у роки війни (гірших за всі інші країни, так що професор Єльського університету Тімоті Снайдер називає її «Кривавими землями») та інтенсивної радянізації залишило після себе специфічну культурну та духовну спадщину. Одна із її основних рис – уникнення ризику, інша – недовіра до установ, а третя – неприязнь до зовнішнього втручання. Манера Лукашенка, якій притаманні батьківське менторство, поверхова стабільність та параноя, вдало вписується в цю картину.
Наші найкращі шанси на успіх полягають у довготривалих зусиллях змінити реальність у Білорусі через економічне і гуманітарне залучення, пов’язане з чітко спрямованими санкціями проти керівників режиму, які несуть відповідальність за побиття, ув’язнення та зникнення людей. Найбільшим успіхом минулого десятиліття стала подія, у якій західна політична стратегія не відіграла ролі: переорієнтація білоруської зовнішньої торгівлі із Сходу на Захід. Тепер саме ЄС, а не Росія є одним із найбільших ринків для білоруського експорту.
Режим в облозі
Довготривалі наслідки цього є досить вагомими, оскільки це означає, що білоруські менеджери повинні вивчати європейські мови, подорожувати до Європи та налагоджувати бізнесові зв’язки із європейськими партнерами. Так вони знайомляться з правовою системою західного капіталізму, яка різко контрастує з кумівством, корупцією та свавіллям у веденні бізнесу в Росії. Застосування ж широких та значних економічних санкцій, що для нас виглядає привабливим жестом, навряд чи стане підставою для звільнення політичних в’язнів.
І навряд чи ЄС наслідуватиме американському зразкові. Санкції іноді ефективні, але у випадку з Білоруссю результатом швидше стала б «зімбабвізація»: режим пішов би в глуху оборону, зростали б параноя та ізоляція, а Росія отримала б потужні інструменти для просування своїх інтересів.
Натомість необхідно розвивати торгівлю та інші форми економічного залучення. Радикальним кроком став би переклад збірки законодавства ЄС російською мовою. Необхідно також створити якомога легший та дешевший доступ для білорусів до навчання на Заході через впровадження стипендійної програми. Корупція у вишах залишається серйозною проблемою Білорусі, і багато студентів були б раді зробити кращий вибір. Головною умовою такої програми було б, у стилі американської програми навчального обміну імені Фулбрайта, повернення студента в Білорусь на певну кількість років після завершення навчання.
Результатом такого активного залучення стала б постійна європеїзація Білорусі, протидія згубному впливові режиму та зміна інтелектуального та морального клімату до такої міри, щоб принцип верховенства права та політичної свободи перестав видаватися дивною іноземною концепцією, а став природнім явищем.
Іншою частиною цією стратегії могло б стати покарання режиму візовими та фінансовими санкціями. Заборони на візи для відповідальних за політичні репресії завадять їм та членам їхніх сімей їздити на закупи, навчання та відпочинок на Захід. Це буде неприємно. Такий самий буде й удар по їхніх гаманцях. Загальновідомо, що деякі можновладні чиновники режиму мають великі статки на Заході, особливо в Австрії.
Ці статки були нажиті шляхом систематичного обкрадання білоруського народу і тому повинні стати об’єктом розслідувань грошових махінацій. Банки, які виконують операції з цими статками, мають прибутки з нелегального бізнесу. Якщо вони надалі будуть цим займатися, це спричинить втрату їхніх банківських ліцензій в Америці. Поставлені перед таким вибором, вони позбудуться своїх білоруських клієнтів швидше, ніж можна вимовити «вінершніцель» (німецька назва віденського шніцеля, дуже смішна для «англомовного» вуха – Ред.).
Мета такої політики має бути конкретною: звільнення усіх політичних в’язнів. Як тільки вона буде досягнута, слід негайно припинити усі санкції, щоб забезпечити якомога більший ефект від економічної взаємодії. Звісно, це також означає політизацію рішень кримінального правосуддя та фінансових органів влади, які мали б бути нейтральними. Але це може звільнити із в’язниці Андрія Саннікова та інших політичних в’язнів. Якщо це станеться, воно того варте.
Довготривалі переваги від економічної взаємодії з Білоруссю виглядають непевними. Вони можуть зміцнити режим, перетворивши його на багатший та стабільніший. Але на фоні 20 років невдалої політики у всіх інших напрямках ця пропозиція базується на єдиній успішній ідеї – переорієнтації торгівлі. Я думаю, варто спробувати.
Едвард Лукас – редактор міжнародного відділу видання The Economist
Цей коментар був уперше опублікований на сторінці Центру європейського політичного аналізу і використовується за його згодою.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
