– У нас є певні фундаментальні проблеми, адже Церкви як такі досі ще остаточно не є реабілітованими. Тобто вони ще не набули тієї повноти й свободи дій, яку б мали мати. У нас християнські спільноти, парохії реєструються двадцятками. Скажімо, єпископ може зареєструвати свою курію або іншу якусь установу, але зробити так, щоб усі зареєстровані парохії, реєструючись, долучалися до єдиного тіла Церкви – юридично не можна.
– Це стосується тільки католиків?
– Це стосується всіх Церков. У законодавстві ще є дуже багато рецидивів упередженого ставлення до Церков. Наприклад, є такий собі гіпотетичний клуб «Любителі пива Львова», просто люди збираються і п’ють пиво, але вони вирішують, що хочуть творити університет. Формально вони можуть це зробити: написати статут, знайти кошти, кадри і відкривати університет. Церква, згідно з українським законодавством, цього зробити не може. Церква як релігійна організація стоїть перед забороною творити школи.
– Це базується на положенні Конституції про те, що церква відділена від держави?
– Але таке положення є у багатьох конституціях, проте це не означає, що не можна творити школи.
– Можуть бути недільні школи чи інші форми добровільного навчання?
– Так. Але всі семінарії, які є в Україні, за винятком Львівської духовної семінарії, студенти якої вчаться в УКУ, є не школами в очах уряду і закону. Це є не навчальні заклади, а релігійні організації. І всі ці студенти є не студентами, вони не мають студентських пільг, вони не мають знижок на транспорті, вони не мають належної опіки щодо здоров’я.
– А чи зверталися релігійні громади до влади з пропозиціями, щоб знайти спосіб вирішити цю проблему?
– Вже десяток років. Питання не вирішувалося. Був прогрес за попередньої влади. Наприклад, богослов’я було визнане навчальною дисципліною. Але то був дуже повільний прогрес. Хочу відзначити, що за цієї влади вже було ухвалене рішення, що богослов’я є також і науковою дисципліною. Це є позитивом.
– Як Ви оцінюєте те, що підготована урядом нова редакція Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» пропонує здійснювати реєстрацію релігійних організацій у тому ж порядку, як і для комерційних організацій чи інших юридичних осіб? Що це може означати?
– Залежно, які похідні. Перша думка: чи вони будуть оподатковуватися так, як підприємства? Якщо так, то не знаю, яка з того буде користь. Недержавний релігійний сектор помаленьку починає виконувати дуже важливі функції в суспільстві. Якщо обтяжити церкви у додатковий спосіб податками, то цей потенціал буде підкошений. Але чомусь це дуже важко довести. Для мене дуже зворушливими є моменти, коли люди – наскрізь секулярні люди – шукають місця для душі, місця, де можна відкритися, місця втіхи. І хіба не очевидно, що релігійні громади пропонують тут щось таке, що відрізняється від послуги, від продукту?
– Тобто людина приходить на сповідь чи на розмову і йде з легкою душею, бо отримала розраду чи пораду, чи розгрішення. Так скільки це коштує? І який податок із цього взяти державі?
– Так. Але й ми, священики, не без гріха. На жаль. Часом ми, священики, перетворюємо своє служіння на послугу, своє покликання на професію. Тут нам, священикам і Церкві, слід дуже ще над собою працювати. На те є піст, на це є й даним нам Великий піст. Але в цьому розумні керманичі держави, законодавці повинні все ж таки подумати спокійно і шукати цей потенціал – особливий, глибокий потенціал, який є в Церквах.
– Якщо ці роздуми все ж приведуть до оподаткування, то чи можна сподіватися, що це оподаткування буде співмірним або однаковим для всіх Церков, які представлені в Україні? Адже Президент України з Різдвом, наприклад, привітав лише православних.
– Є така неприємна тенденція від самої інавгурації, коли в особливий спосіб Президент спілкувався лише з однією Церквою. Це повторилося і в День Незалежності. Є ще ознаки маргіналізації інших Церков.
– Нам пояснюють це тим, що Президент є віруючою людиною…
– Я думаю, що Президент має право. Я його дуже шаную за його релігійні переконання і практику. Але є такий, наприклад, факт. Існує Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, яка виконує дуже корисну функцію, що вже призвела до доброї комунікації між конфесіями в Україні. Але за рік Президент іще не знайшов часу, щоб зустрітися з цією Радою. Тому, думаю, не дивно, що інші конфесії відчувають себе «вторинними» з цього огляду. Що можна ще сказати?!
– А можна сказати ще про те, що Ліна Костенко у театрі Івана Франка сердечно дякувала мусульманській громаді й наголосила, що вона як християнка прагне того, щоб люди різної віри вели діалог і підтримували дружні стосунки. Тож як запобігти тому, щоб преференції не зруйнували діалог? Може, самим ініціювати розмову з Президентом, звернутися до нього від Ради церков?
– Цих звернень було багато вже. Формальні й неформальні сигнали були зроблені у безпосередніх зверненнях та листах до Президента, а також у багатьох ефірах. Але я думаю, що ця зустріч таки відбудеться. Тож стосовно цього питання, а також усіх інших проблем та негараздів дуже важливо, щоб кожен із нас вертався до джерела своєї гідності, щоб ми не падали духом, щоб ми були доброї гадки.
Одна річ, яка мені допомагає триматися на поверхні, коли здається, що ти вже тонеш у бурхливому морі, – це вдячність. Якщо кожен із нас може закінчити кожен день таким особистим актом вдячності – згадати 10, 15, 20 причин подякувати людям і Богові – то ми побачимо, наскільки ми багаті.
Я маю шкіру, яка є здорова, яка тримає моє тіло разом. Було повітря, яке входило в мої легені, українське повітря, незалежної України. Може, ще не цілком чисто, забруднене, але воно є. Моє серце билося, є моя дитина, є мій дідусь, може, лише в пам’яті, але він був, є книжки. Є наша нагода сьогодні з вами вільно говорити на радіо. Є дуже багато Божих благодатей, які є нашими, які нам даровані. Як це добре отримувати дарунок, а вдячність – це є повторення отримання. При вдячності ми знову усвідомлюємо, наскільки ми багаті є. І все є дуже відносне, пов’язане з нашими очікуваннями.
Не йде мова, щоб собі закривати очі й перечити якісь реалії. Мова йде про те, щоб не дозволити брудові та лукавству наповнювати наші думки, нашу уяву, наші серця. Якщо ми зможемо свій внутрішній простір тримати світлим – ми зможемо те світло випромінювати самі.
Я завжди маю в думках Любомира Гузара. Ця людина має дуже слабке здоров’я, уже багато років не бачить. Уявіть, як це тяжко – з такою відповідальністю і бути незрячим! Але як він уміє ділитися добром, як він ділиться світлом, будучи в очах темним! Чому? Тому що він є людиною вільною у своєму єстві – всередині себе, він є вдячною людиною. Це є приклад того, що ми маємо не тільки право, а й свободу, працювати над нашим внутрішнім життям.
– Це стосується тільки католиків?
– Це стосується всіх Церков. У законодавстві ще є дуже багато рецидивів упередженого ставлення до Церков. Наприклад, є такий собі гіпотетичний клуб «Любителі пива Львова», просто люди збираються і п’ють пиво, але вони вирішують, що хочуть творити університет. Формально вони можуть це зробити: написати статут, знайти кошти, кадри і відкривати університет. Церква, згідно з українським законодавством, цього зробити не може. Церква як релігійна організація стоїть перед забороною творити школи.
– Це базується на положенні Конституції про те, що церква відділена від держави?
– Але таке положення є у багатьох конституціях, проте це не означає, що не можна творити школи.
– Можуть бути недільні школи чи інші форми добровільного навчання?
– Так. Але всі семінарії, які є в Україні, за винятком Львівської духовної семінарії, студенти якої вчаться в УКУ, є не школами в очах уряду і закону. Це є не навчальні заклади, а релігійні організації. І всі ці студенти є не студентами, вони не мають студентських пільг, вони не мають знижок на транспорті, вони не мають належної опіки щодо здоров’я.
– А чи зверталися релігійні громади до влади з пропозиціями, щоб знайти спосіб вирішити цю проблему?
– Вже десяток років. Питання не вирішувалося. Був прогрес за попередньої влади. Наприклад, богослов’я було визнане навчальною дисципліною. Але то був дуже повільний прогрес. Хочу відзначити, що за цієї влади вже було ухвалене рішення, що богослов’я є також і науковою дисципліною. Це є позитивом.
– Як Ви оцінюєте те, що підготована урядом нова редакція Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» пропонує здійснювати реєстрацію релігійних організацій у тому ж порядку, як і для комерційних організацій чи інших юридичних осіб? Що це може означати?
– Залежно, які похідні. Перша думка: чи вони будуть оподатковуватися так, як підприємства? Якщо так, то не знаю, яка з того буде користь. Недержавний релігійний сектор помаленьку починає виконувати дуже важливі функції в суспільстві. Якщо обтяжити церкви у додатковий спосіб податками, то цей потенціал буде підкошений. Але чомусь це дуже важко довести. Для мене дуже зворушливими є моменти, коли люди – наскрізь секулярні люди – шукають місця для душі, місця, де можна відкритися, місця втіхи. І хіба не очевидно, що релігійні громади пропонують тут щось таке, що відрізняється від послуги, від продукту?
– Тобто людина приходить на сповідь чи на розмову і йде з легкою душею, бо отримала розраду чи пораду, чи розгрішення. Так скільки це коштує? І який податок із цього взяти державі?
– Так. Але й ми, священики, не без гріха. На жаль. Часом ми, священики, перетворюємо своє служіння на послугу, своє покликання на професію. Тут нам, священикам і Церкві, слід дуже ще над собою працювати. На те є піст, на це є й даним нам Великий піст. Але в цьому розумні керманичі держави, законодавці повинні все ж таки подумати спокійно і шукати цей потенціал – особливий, глибокий потенціал, який є в Церквах.
– Якщо ці роздуми все ж приведуть до оподаткування, то чи можна сподіватися, що це оподаткування буде співмірним або однаковим для всіх Церков, які представлені в Україні? Адже Президент України з Різдвом, наприклад, привітав лише православних.
– Є така неприємна тенденція від самої інавгурації, коли в особливий спосіб Президент спілкувався лише з однією Церквою. Це повторилося і в День Незалежності. Є ще ознаки маргіналізації інших Церков.
– Нам пояснюють це тим, що Президент є віруючою людиною…
– Я думаю, що Президент має право. Я його дуже шаную за його релігійні переконання і практику. Але є такий, наприклад, факт. Існує Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, яка виконує дуже корисну функцію, що вже призвела до доброї комунікації між конфесіями в Україні. Але за рік Президент іще не знайшов часу, щоб зустрітися з цією Радою. Тому, думаю, не дивно, що інші конфесії відчувають себе «вторинними» з цього огляду. Що можна ще сказати?!
– А можна сказати ще про те, що Ліна Костенко у театрі Івана Франка сердечно дякувала мусульманській громаді й наголосила, що вона як християнка прагне того, щоб люди різної віри вели діалог і підтримували дружні стосунки. Тож як запобігти тому, щоб преференції не зруйнували діалог? Може, самим ініціювати розмову з Президентом, звернутися до нього від Ради церков?
– Цих звернень було багато вже. Формальні й неформальні сигнали були зроблені у безпосередніх зверненнях та листах до Президента, а також у багатьох ефірах. Але я думаю, що ця зустріч таки відбудеться. Тож стосовно цього питання, а також усіх інших проблем та негараздів дуже важливо, щоб кожен із нас вертався до джерела своєї гідності, щоб ми не падали духом, щоб ми були доброї гадки.
Одна річ, яка мені допомагає триматися на поверхні, коли здається, що ти вже тонеш у бурхливому морі, – це вдячність. Якщо кожен із нас може закінчити кожен день таким особистим актом вдячності – згадати 10, 15, 20 причин подякувати людям і Богові – то ми побачимо, наскільки ми багаті.
Я маю шкіру, яка є здорова, яка тримає моє тіло разом. Було повітря, яке входило в мої легені, українське повітря, незалежної України. Може, ще не цілком чисто, забруднене, але воно є. Моє серце билося, є моя дитина, є мій дідусь, може, лише в пам’яті, але він був, є книжки. Є наша нагода сьогодні з вами вільно говорити на радіо. Є дуже багато Божих благодатей, які є нашими, які нам даровані. Як це добре отримувати дарунок, а вдячність – це є повторення отримання. При вдячності ми знову усвідомлюємо, наскільки ми багаті є. І все є дуже відносне, пов’язане з нашими очікуваннями.
Не йде мова, щоб собі закривати очі й перечити якісь реалії. Мова йде про те, щоб не дозволити брудові та лукавству наповнювати наші думки, нашу уяву, наші серця. Якщо ми зможемо свій внутрішній простір тримати світлим – ми зможемо те світло випромінювати самі.
Я завжди маю в думках Любомира Гузара. Ця людина має дуже слабке здоров’я, уже багато років не бачить. Уявіть, як це тяжко – з такою відповідальністю і бути незрячим! Але як він уміє ділитися добром, як він ділиться світлом, будучи в очах темним! Чому? Тому що він є людиною вільною у своєму єстві – всередині себе, він є вдячною людиною. Це є приклад того, що ми маємо не тільки право, а й свободу, працювати над нашим внутрішнім життям.
